Сьогодні День української писемності й мови. До 2014 року ми святкували цей день традиційно по-українськи - співаючи про солов’їну-милозвучну-батьківську-калинову-українську мову й декламуючи вірші, у патріотичному шалі не помічаючи, як вона зникає з мовної мапи України. Ми не хотіли розуміти, що 1 українська книжка на 1 українця на рік – це практично гуманітарна катастрофа, ми не сприймали статистичних даних про те, що українці стають нацією, котра мало читає. Ми не звертали увагу на те, що наші діти на дитячих майданчиках співають переважно російську попсу й дивляться вульгарно-примітивні мультики про Машу й Ведмедя, переймаючи моделі поведінки нахабної Маші – за ментальністю типового мешканця «дружньої» до нас країни. Ми пишалися-гордилися-втішалися нашою мовою та багатою на героїчні сторінки історією і вдавали, що не помічаємо ворога, який уже сидить у нашій хаті. А ворог давно воював проти нас інтелектуально, вкладаючи великі кошти в популяризацію російської мови, книжки, серіалів, руками наших табачників змінював програми з української літератури й історії. І, як не прикро це визнавати, анексовані в 2014 році території де-факто були окуповані вже давно. Це зона нашої гуманітарної катастрофи, програна нами інтелектуальна війна.
Нині, у День української мови, я довго намагалася пригадати цитату про пряму залежність між мовними й територіальними кордонами держави. Пам’ятала, що ці слова пов’язані з Путіним. Як виявилося, з його дружиною – Людмилою Путіною.
7 років тому я прочитала кілька лекцій на тему «Мова й політика» у Львівському обласному Будинку вчителя. Згадую, як тоді викладачі української мови й літератури обурювалися: «Лекція дуже цікава, але її треба читати не нам, а у Верховній Раді». Гадаю,серед депутатів ВР були набагато поважніші за мене лектори з цієї теми. І не хочу вірити, що не було шансів щось змінити в гуманітарній політиці України. Просто мало хто здавав собі звіт у тому, що Україна має починатися з мови, освіти й культури. А слова Людмили Путіної були дуже прості в плані діагнозу тогочасного стану національної свідомості (чи радше несвідомості) українців: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови». Ось вам і анексія. Коротко і ясно. Як і рецепт відновлення кордонів - за перефразованими словами колишньої дружини Путіна: «Кордони України проходять по кордонах вживання української мови» (нічого не маю проти російськомовних українців, просто вони мають володіти й українською мовою на тій простій підставі, що є громадянами України). Отож ми маємо виграти інформаційну, мовну й інтелектуальну війну проти Росії, бо саме мова – це дуже ефективна інтелектуальна зброя.
***Ще раз переглянула тексти лекцій і вирішила подати кілька уривків, які видаються мені найбільш актуальними (навіть через 7 років)
****************************************************
«Як зазначають Г. Залізняк, Л. Масенко, своєю бездіяльністю нинішня українська влада дозволила Росії успішно повторити імперський проект русифікації України півторасотлітньої давності: після введення Валуєвського циркуляра флігель-ад'ютант Олександра ІІ барон Корф представив імператорові програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до черезвычайности дешевыми русскими книгами».
**********************
**********************
«Ми можемо відверто говорити про те, що Україна втрачає свій інформаційно-культурний простір, бо навіть за умови формального збереження української мови, вишиванок, писанок та інших атрибутів народної культури ми можемо втратити національну самоідентичність та асимілюватися з іншими націями. Західний дослідник тоталітаризму Карл Фрідріх зазначав, що основними сферами, які визначають монополію на владу, є засоби масової інформації, збройні сили і сфера економіки. Отже, перше місце посідають ЗМІ, таким чином інтелектуальне насильство, як і інтелектуальна самооборона, є найдієвішими.
Тому саме у державотворчому процесі чільне місце відводиться національній мові як об’єднавчому чинникові, а викривлена мовна ситуація, постійні мовні конфлікти шкодять суспільній консолідації. Мовна денаціоналізація (а саме це було метою совєтської влади) деформує національну свідомість, робить націю слабкою, нездатною боротися за власну державу. Асиміляційні процеси руйнують психологічний механізм колективного самозбереження і самозахисту».
*************************
*************************
«Совєтські ідеологи добре це розуміли, тому не залишили жодної «білої» плями в мовній політиці. Зокрема, сліди мовної денаціоналізації, національного самоприниження спостерігаємо й нині. Дотепер совєтське минуле нагадує про себе назвами перейменованих вулиць, міст, сіл.
Номінологія як наука доводить, що не тільки ім’я впливає на долю людини, а й назва міста, чи країни, де вона народилася. Масові перейменування вулиць, проспектів, міст, сіл зумовили втрату знань про історичне минуле свого краю, прискорили асимілятивні процеси, відірвали від національного кореня. Гаслом того часу стали слова: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз».
Політика насильницьких змін топонімічної карти України руйнувала мислення українців. Живучи в населених пунктах із бутафорними назвами, українець втрачав ґрунт під ногами, відчував власну меншовартість. Дотепер через назви міст оживають ідеологи совєтської епохи:
- Кіровоград, обласний центр, названо на честь С. Кірова, першого секретаря обкому ВКП(б) (1927). Саме він керував будівництвом Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецького табору особливого призначення. Убивство ж С. Кірова зумовило масові репресії українців.
- Цурюпинськ, місто на Херсонщині (колишня назва – Олешшя, на поч. XVIII ст. тут була Олеська Січ, що проіснувала 20 років), названо на честь совєтського комісара з продовольства, людини, яка керувала продрозверсткою. Нещодавно канал «1+1» подав інформацію про те, що активна громадськість краю відстоює перейменування свого міста, повернення до автентичної назви. Процес розмулення національної пам’яті (і, знову ж таки, через мовний контекст історії) триває, засвідчуючи те, що мова є явищем суспільно-політичним, націєтворчим. (Уже нині додам, що Цюрупинськ залишився Цюрупинськом)
- місто Орджонікідзе на Дніпропетровщині названо на честь втілювача совєтської ідеї на Кавказі Орджонікідзе, який брав участь у поваленні урядів в Азербайджані, Грузії, Вірменії. Селище з такою назвою є ще й у Криму.
- на Чернігівщині є місто на честь сумнівного героя Щорса, Одеська область славиться Іллічівськом, Котовськом, Фрунзівкою, Комінтернівським. Полтавщина має Комсомольськ.
Крим узагалі є територією топонімічного геноциду. Після депортації татар тут намагалися знищити будь-які згадки про цей народ, тому майже всі населені пункти русифікували. Іслам Терек став Кіровським, Ічні – Совєтським,а Сім Колодязів перейменували на Леніно».
**************************************
Вчитися, як захищати рідну мову, треба у нашого північного сусіда. На одній із конференцій Людмила Путіна сказала: « Утвердження кордонів російського світу – це й оборона, і зміцнення національних інтересів Росії… Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».
Нині не можна розчаровуватися в Україні. Тому після дещо прикрих слів на нашу адресу хочу привітати всіх із Днем української писемності й мови та нагадати, що кожен Божий день ми маємо працювати на своє українське майбутнє, бо Україна починається з нашого ставлення до ключових речей, які є націєтворчими, - мови, культури, історії. А ще майбутнє України залежить від того, як ми ставитимемося один до одного. Будьмо взаємоввічливими й вимогливими до себе. Україна буде такою, якими будемо ми.
Комментариев нет:
Отправить комментарий