Не плач, наша дівчинко з Лисичанська... Вір: ця війна закінчиться
Позавчора чоловік повернувся із зони АТО. 5-денна волонтерська поїздка змінила наше ставлення до життя, як би ми не намагалися показати, що нічого особливого не сталося. Маркіян (недавно йому виповнився рік) спочатку тата не признав - у військовій формі,  неголений, весь пропах соляркою. Тепер я добре знаю, як почувають себе дружини волонтерів, і не можу уявити, як витримують матері і дружини солдатів, котрі на передовій, як живуть ті люди, де вдень і вночі стріляють. Кажуть, що чоловіки, які побували в зоні АТО, всього не розказують. Напевно. На другий день після того, як бібрські волонтери повернулися додому, сепаратисти градами зруйнували волонтерський центр у Дебальцевому, ще через день терористи намагалися захопити трасу Харків - Луганськ і стріляли по ній з усіх видів озброєння. Нині всі ризикують мовчки - щоб не засмучувати рідних.
...Чоловік розповідає про Схід. Жартує, що деякі  їхні польові  дороги кращі, бо втрамбовані танками. Загалом  дороги жахливі: машину довелося ремонтували кілька разів. Вражений, що жодного разу за ремонт не взяли грошей. Ночували у військових частинах.  Деякі  солдати не кажуть  родинам, де вони насправді, розповідають, що далеко від лінії фронту. Рятівна брехня заради спокою рідних.
Знайшли  батальйон, до якого жодного разу не заїжджали волонтери - донецькі хлопці
(далекобійна артилерія) були ошелешені такою увагою "бандерівців" із Львівщини. Були й випадкові зустрічі із земляками, і непередбачувані ситуації, але найчастіше чоловік повертався до розповіді про Лисичанський волонтерський центр. Серед дорослих на фотографії мила дівчинка. У мене її вірш і лист. Не плачу, бо знаю, що мої сльози порівняно з тим, що пережила ця дитина під час захоплення, а потім звільнення Лисичанська, ніщо. Чоловік каже, що таких патріотів, як ці лисичанці, там зовсім мало. Багато людей дотепер мовчки підтримують сепаратистів. Проукраїнські лисичанці переживають за своїх рідних. Вони помагають армії, чим можуть.З усіх сил намагаються говорити українською.  І вчаться не боятися. Не боятися любити Україну.
РS.Додаю лист дівчинки з Лисичанська, котра не боїться висловлювати свою позицію в місті, що розташоване за 50 кілометрів від лінії розмежування.

Здравствуй, незнакомый боец.
Пишу это письмо я - ученица 9-го класса Оксана. Последние события очень обеспокоили меня, и я, как и все, хочу, чтобы эта война скорее закончилась. Самое малое, что я могу сделать для мира в своей стране, - поддержать своими письмами вас - славных героев, борцов за свободу Украины. Вы для меня - пример подражания, образ настоящих защитников, мужественных и храбрых. Пусть наши письма согревают вас в холодную погоду и подбадривают в сложные времена. Я искренне надеюсь, что все вы вернетесь в свои родные города, к своим семьям и друзьям. Держитесь! Вся Украина с вами!
Все эти события вдохновили меня написать вам стих.

Хоть жизнь не так сладка была, увы,
Хоть не богаты были и умны речами,
Но в жизни мы не видели войны,
Не слышали мы выстрелов ночами,
Не видели, как люди погибают,
Иди лишь с автоматом, до предела,
Не видели, как слезы укрывают,
И кровь, пролитую от огнестрела...
И те, кто братьями казались нам, раскрылись,
Увидели их души изнутри,
Ничтожны и черны, все в бой просились,
Продали Украину за рубли.
Ну что, скажите, сделали плохого?
Зачем расплату нам и страхи знать?
Ведь не достойны бедствия такого,
Готовы мы за Украину постоять!
Мужей и сыновей отправим в долгий путь,
Ох не легка дорога, сердце стонет...
И боль в груди, но слезы лить
нам Украина не позволит!
Помолимся за наших всей страной,
Ведь знаем, нелегко на поле боя,
Вернитесь живи все, одной родней,
Мы снова будем жить в покое.
Забудем мы и выстрелы, и войны,
Но не забудем никогда мы тех,
Кто кровь свою пролил за наши жизни,
 "Героям слава!" - скажем мы в ответ.