Орися Біленька
************
Сумую за часом,коли для щастя достатньо ложки згущеного молока, Коли прокидалась від запаху домашньої випічки і чаю з медом,
Коли ще не знала, що час можна витрачати дарма.
І щовечора дивилась мультфільм, кутаючись теплим пледом.
Сумую за часом, коли босоніж бігала по ромашковому полю,
Обіймала собаку Джека, прикладала подорожник до ран,
Які були лише на колінах, бо душа ще не знала болю.
І моєю щирістю можна було б наповнити океан.
Пам'ятаєш, мамо, як ми разом робили булочки з маком?
Я тоді вперше попеклась, коли смажила вершкове масло.
І навіть не підозрювала, що життя може стати ніяким,
І навіть не думала, що бути дорослим так важко.
Якби я знала, що щирість зміліє і мед згіркне,
І скільки всього про мене скажуть за спИ'ною.
Я б дочекалась, поки з неба впаде зірка,
І загадала б бажання : назавжди лишитись дитиною...
***
Присвячується революційним подіям на вулиці Грушевського
Нам не просто, Тарасе. Твої очі самі все бачать.
Затягнулась зима. І не знаю, коли та весна настане.
Твої поеми рятують у миті відчаю. І так багато значать.
Як розгорну тобі душу, як книгу, може, легше стане.
Тяжко дихати в цій країні. Бо запах смерті – він – душить.
Важко вірити в цій державі. Де всі зі всіма у змові.
Ірод на золотому троні давним-давно продав чорту душу.
У яничарів в погонах руки по лікті в крові.
Та подавіться тим золотом, прокляті демони, нелюди, кати!
Звідки в вас стільки ненависті? Для того Ірода ви – стадо овець!
Повернись, яничаре, там твоя мати молиться й плаче
За твою душу, куплену за безцінь і спотворену нанівець.
Плаче і просить слухати серце, кидати ту бісову зброю,
Клякає на скривавлений сніг і благає вертатись в родину.
Вже котрий місяць ця країна колише біля серця Горе,
Вже котрий день годує цю небажану дитину,
Яка замість молока п’є невинну майданівську кров.
Зі співів й танців утворилась війна запекла.
А яничари не сплять. Підкидають у ватру дров.
Тарасе, спитай святих, коли буде фінал того пекла ?
Кобзарю, я знаю, що зараз ти пишеш на небі вІ’рші.
Їх читають янголи, схиливши кучеряві голови на твоє плече.
Доведемо, що нащадки козаків нічим не гірші.
На колінах – лише перед Богом. Хто, як не МИ? Коли, як не ВЖЕ ?
http://vk.com/bilenka_poetry
***
…
Мене понизили на роботі приблизно місяць тому.
Довелось призвичаїтись, скоротити щоденні витрати,
Громадським транспортом пересуватись з роботи додому,
Замість цілої квартири зняти окрему кімнату.
Тепер мої сусіди - старий пияк на ім'я Славік,
Бабуся з десятком котів (часто сварить непутящу дочку)
Й мовчазна дівчина, яка постійно сидить на лаві
І якось відлюдькувато дивиться в одну точку.
Я почувався розбитим. Я забув, коли усміхався.
А про відпустку на морі тепер можна забути.
Втомився шукати вихід. А, може, й не намагався.
Опустив руки. Або ж просто не знав, як бути.
Уникав друзів. Почав переводити стрілки.
На роботі все ті ж махінації й корумповані схеми.
В мене ж диплом про вищу освіту ! Майже самі п'ятірки !
А я на самому дні суспільної системи...
Здавали нерви. І я часто кричав без причини.
Почав палити, хоч кинув два роки тому.
Ні сім'ї, ні дому, мізер зарплати...А час то плине...
І немає ліків, які загоїли б мою втому.
Остогидло все. Навіть кухонне радіо.
Тоді я пішов на лаву. До дивної дівчини.
Спитав ім'я. В її очах прочиталась печаль сьомої стадії.
Вона давно розівчилась сміятись. Як я…
Тільки тоді я дізнався, що вона змалку була незрячою.
І що тепер мої гроші, амбіції, університетські бали?
Є люди, для яких вершина щастя - БАЧИТИ !
А я... Мені завжди і всього було мало...
http://vk.com/bilenka_poetry
***
Якщо в арсеналі звань я обрала тобі титул " Друг ",
Можеш палити на кухні, або ж цитувати Булгакова,
Співати в дУші, не маючи в наявності голос і слух...
Мені все одно. Мені байдуже і однаково.
Можеш мати шкідливі звички, післяопераційні шрами,
Вирізнятись перепадами настрою чи артеріального тиску,
Носити потерті кеди, телефон з розбитим екраном...
Мені неважливо. Я не з тих, що шукають зиску.
Май хоч повні жмені недоліків й дивакуватостей вдосталь,
Нічними дзвінками руйнуй моє бажання поспати,
Вари несмачну каву і постійно пересмажуй тости...
Дурниці. Аби могла тобі довіряти.
Можеш саркастично жартувати і ненавидіти Нірвану.
Зрештою, в кожного таки є власне бачення...
Просто будь поруч. Коли добре й коли погано.
І тоді все інше якось не матиме значення...
http://vk.com/bilenka_poetry
Можеш палити на кухні, або ж цитувати Булгакова,
Співати в дУші, не маючи в наявності голос і слух...
Мені все одно. Мені байдуже і однаково.
Можеш мати шкідливі звички, післяопераційні шрами,
Вирізнятись перепадами настрою чи артеріального тиску,
Носити потерті кеди, телефон з розбитим екраном...
Мені неважливо. Я не з тих, що шукають зиску.
Май хоч повні жмені недоліків й дивакуватостей вдосталь,
Нічними дзвінками руйнуй моє бажання поспати,
Вари несмачну каву і постійно пересмажуй тости...
Дурниці. Аби могла тобі довіряти.
Можеш саркастично жартувати і ненавидіти Нірвану.
Зрештою, в кожного таки є власне бачення...
Просто будь поруч. Коли добре й коли погано.
І тоді все інше якось не матиме значення...
http://vk.com/bilenka_poetry
…
**********************************************************************************
Учениця 11-Б класу Бібрської ЗОШ І-ІІІ ст. імені Уляни Кравченко Олеся Мудрик (учитель О.В.Довгаль) посіла І місце у конкурсі "Іван Франко: дух, наука, думка, воля"
Олеся Мудрик
Бібрський слід у ґенезі «Зів’ялого листя»: роздуми в музеї Уляни Кравченко
В пасмо чорних днів моїх думка про тебе вплелася, як золота нитка…
І в цей світ, і на той світ піде зі мною любов…
Серце рветься, лине до тебе, до тебе лине душа ціла…
На самоті душею я з тобою…
Волію тугу й самоту, ніж виявлення таємниці життя. І ти, ясний мій, не почуєш моїх слів…
Тільки на самоті я собою, тоді не скриваю дрогань серця…
Не раз у сні являється мені,
О люба, образ твій такий чудовий,
Яким яснів в молодощів весні,
В найкращі хвилі свіжої любови…
Чужі таємниці завжди ваблять і притягують своїми недо…: недомовили, недописали, недолюбили, недогледіли…Із плином часу таємниця росте, набуває химерних обрисів, зазнає метаморфоз на рівні символів, знаків і кодів. Вона немов дивовижний замок, який усі цікаві намагаються відімкнути, але ключі у всіх різні.
Я в музеї, і привела мене сюди таємниця. Містичний «щоденник самогубця»(а точніше його копії) лежить під музейним стандартним склом, розкладений на листки, ідеально рівно розміщені - як усі музейні експонати . Важко повірити, що рівний каліграфічний почерк літера за літерою висновує
біль - тягучий, нестерпний, якийсь ніби туманний. А поряд - на обкладинці - уже нерівні, писані мовби поспіхом букви - «О miłości Łamiesz kości. Niech ci nikto Nie zazdrości!», виведені безсумнівним Франковим почерком. Дослідники згодом напишуть, що «відкриття автентичного щоденника самовбивці , який Франко прочитав ще у 1883 році, суттєво ускладнює ґенезу « Зів’ялого листя», у тексті якого « у подвійному колі страждань окреслюються дві постаті: «чоловік слабкої волі» і залюблений у життя автор ліричної драми.
«Бриніла в тих піснях нотка народної поезії поруч таких, раз ніжних і витончених, то знов глибоких і чорним смутком обсотаних тонів наболілої душі інтелігента, що подібного дуету в нашій ліриці до того часу ми не стрічали», - зворушливо відгукується на «зів’ялі листочки» Богдан Лепкий.
Підходжу до вікна музею, звідки відкривається краєвид міста Бібрки – перед моїм зором саме ті місцини, що в’яжуть в одне події, котрі, можливо, й спричинили появу відомих рядків:
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці – минаєш,
Вклонюся – навіть не зирнеш
І головою не кивнеш…
******************************************************
« По білих пролісках ми йшли з тобою…»
Білі квіти на колишньому лузі Козакевича, узгір’я села Стрілки, дорога на гору до каплиці, віковічні дерева гори Щеки пам’ятають поетичну історію дружби між учителькою початкової школи повітового містечка Бібрки на Львівщині Уляною Кравченко та Іваном Франком.
Їхнє заочне знайомство відбулося в 1883 році, коли майбутня поетеса надсилає у львівську «Зорю» кілька прозових та поетичних творів. Розгледівши талант непересічної жінки, Франко пише до неї лист, що згодом стане одним із багатьох листів, які він надсилатиме впродовж 33 років. Знайомство з Іваном Франком стає початком якісно нового етапу у творчості Уляни Кравченко. «В семінарії між товаришками почувалась я самітньою – кріпилася словами поета і передчуттям, що стрінемося в житті». І зустріч відбулася. 14 грудня 1883 року у неділю на запрошення Уляни Кравченко Іван Франко вперше відвідав Бібрку, завітавши в каменицю підприємця Баумвальда. Там Юлія Шнайдер винаймала помешкання з вікном на школу, в якій учителювала. «Бібліотечка молодого літератора», яку поет привіз у подарунок, дала поштовх до посиленої праці над розвитком таланту молодої поетеси. Відтоді між молодими людьми виникли приязні стосунки, яких вони не поривали майже до похилого віку – вони кореспондували, не раз зустрічалися у Львові.
Удруге письменник завітав до Бібрки навесні наступного року. Це була рання весна, коли перші квіти проростають крізь таку ще холодну землю, що здається, ніби мають неземну силу.
Молоді люди піднімалися узгір’ям, на якому де-не-де розкидані були квіти.: « Земля вбиралась в новий стрій весною». « По білих пролісках я йшла з тобою…», - писала згодом у поезії « Спогад» Уляна Кравченко. Цей рік ознаменувався цікавою подією в Бібрці - громадським віче на честь дня народження Тараса Шевченка. У цей день відбувся інцидент із місцевою поліцією, яка встановила нагляд за їхнім листування, вбачаючи у Франкові «небезпечного для держави чоловіка», але Уляні Кравченко вдалося залагодити сутичку завдяки підтримці бургомістра.
Згодом Іван Франко втретє відвідав Бібрку. Його приїзд запам’ятався Уляні невимушеними прогулянками околицями міста. Франко писав, що вид на Бібрку з гори Щеки дуже гарний, ніби швейцарський, і пропонував Уляні Кравченко змалювати цю красу віршами. Ще не раз їхні стежки перетиналися: спільна праця заради народу, творчий діалог, боротьба за право бути вільними на рідній землі.
І розвивався в нашій душі квіт прегарної любові, не маючи нічого спільного із земними пристрастями, неначеб скинули ми із рамен тягар земного життя.
Єднає нас почуття вічної дружби і милосердя над всіма нещасливими та обременними.
Думки знімаються вище все вище…
Мимо всего неземне щастя не відступає мене…
Таємничий зшиток: ключ знайдено
Саме з однієї з цих поїздок поет привіз невеличкий зшиток. Уляна дала «щоденник самогубця» Франкові, а згодом сліди перечитування цього щоденника помітила в його драмі « Зів’яле листя».
Історія цього «пом’ятого та поплямованого зшитка» є досить цікавою, але загорнутою в таємницю: хто ж насправді цей самогубець? Інформаційні джерела повідомляють, що записи в щоденнику стосуються двох людей – бібрецького вчителя Супруна та Юлії Шнайдер. Його зовнішність нічим особливим не відрізнялась: невисокий блідий безвусий хлопець, із довгим волоссям, у недбалій одежі, який нагадував молодого «піїта» доби романтизму. На нового колегу – вчителя біології – Уляна Кравченко не звернула уваги. Згодом таємничий біолог зізнався Юлії в коханні, однак вона, як і багатьом попереднім шанувальникам, не відповіла взаємністю й запропонувала йому «працю як добрий лік». Усіх своїх шанувальників Уляна Кравченко називала Вертерами й нумерувала в своєму «діярчику». Чи записала вона туди Супруна – не відомо. А найцікавіше те, що таке прізвище не згадується в документах шкільної адміністрації. Отже, чому саме так вона називала свого нового залицяльника? Можливо, це знали лише Юлія і він?
Сам «щоденник» написано прозовою польською мовою, якою, до речі, Уляна Кравченко добре володіла. Новий колега був учителем біології, а Юлія була визнаним знавцем флори – добре знала ботаніку, зоологію, сама (за вказівками Ліннея) зладила квітковий сонячний годинник. Здається, між ними мало би бути багато спільного… Що ж призвело до суїциду, скоєного незнайомцем? І чи справді події розгорталися за сценарієм містичного щоденника? Перед смертю ( чи, можливо, від’їздом) нещасливий закоханий надіслав Юлії зшиток., де були такі слова: «Добіг я вже до фінішу. Далі іти нікуди», а сам зник назавжди. Через два роки після цього зшиток опинився в руках Івана Франка. Після прочитання «щоденника» він залишив на ньому деякі помітки і навіть польською мовою написав: «О miłości Łamiesz kości. Niech ci nikto Nie zazdrości.» (при публікації українського перекладу щоденника професор Іван Денисюк так передав ці рядки: «Серце страсті рвуть на часті. Хто позаздрить цій напасті?»).
У першій передмові до « Зів’ялого листя» читаємо:
«Тільки в кілька місяців по його смерті припадком дістався мені в руки його дневник - пом’ятий та поплямлений зшиток, писаний прихапцем, ночами. Я неохітно взявся читати його і довго мучився, поки дочитав до кінця. Дневник писаний був безладно: се були переважно ліричні оклики, зітхання, прокляття та бичування себе самого, а оповідання про факти дуже мало. Я вирозумів лиш стільки, що небіжчик влюбився був у якусь панночку, дістав від неї коша […], а потім мучився своєю любов’ю довгі літа, поки його від улюблена не вийшла заміж. Тоді він покінчив з собою.
Вимірковувавши отсю фактичну основу дневника, я почав уважніше прочитувати поодинокі його частини. Багато там було недотепної мазанини, багато немудрого філософування та незрозумілих докорів, - та серед тої половини попадалися місця, повні сили і виразу безпосереднього чуття, місцями такі, в котрих мій покійний приятель, хоч загалом не сильний у прозі, видобував із своєї душі правдиво поетичні тони. Отсі місця робили на мене сильне враження. Вдумуючись в ситуацію, в духовний настрій автора щоденника, я пробував передати ті місця віршованою мовою і пускаю їх отсе в світ.» Несподівано в 1896 р. Франко публікує свою збірку «Зів’яле листя», листочки якого розвіювались протягом 1882-1893 рр. Окремий цикл відтворював нещасливу історію «невзаємного кохання». Це викликало здивувуння серед читачів, адже для них звично було бачити Франка в образі «вічного революціонера», що «тіло рве до бою», «каменяра», у якого в руках «тяжкий залізний молот»; який вірить, що «прийде нове життя, добро нове у світ». А тут ми бачимо ілюзію великого кохання - занурення в себе та у своє розчарування, відгородження від зовнішнього світу та життєвих проблем. Ще й дивна передмова про «щоденник одного самогубця»:
«Герой отсих віршів – той, що в них виявляє своє «я», - небіжчик», «Причина сеї несподіваної рішучості нікому не була звісна, бо наш бідний приятель не мав звичаю нікому говорити про свою особу, про свої плани, надії або терпіння».
Після прочитання віршів здається, що у збірці «Зів’яле листя» автор пережив душевний стан і переживання самого самогубця. Багатьох дослідників не полишає питання, що дало Франкові поштовх до написання цієї збірки з неординарною і зовсім несподіваною передмовою. Однак через 14 років сталась ще одна сенсація. У київському виданні збірки «Зів’яле листя» автор опублікував «Переднє слово до другого видання», в якому написав: «Не потребую, здається, додавати, що прозова передмова до першого видання, яка й тут друкується без зміни, також не більше, як літературна фікція. Давати ключ до пояснення поодиноких із тих віршів не бачу потреби, мені здається, що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення». Тим самим, переднє слово мало підтверджувати, що не існувало ніякого самогубця, а перша передмова – літературна фікція. Доказом цього мав би слугувати також лист, надісланий 26 серпня 1899 р. Агатангелові Кримському, у якому Франко зізнається, що прототипами поезії «Тричі мені являлася любов» є імена трьох його коханих: Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської. Цим листом автор хоче остаточно спростувати твердження, що «Зів’яле листя» є передавання «віршованою мовою» душевних переживань небіжчика. Він намагався запевнити всіх, що ліричний герой – це сам автор збірки.
Однак на цьому пошуки розгадки до складного ребуса не припиняються. Ще однією загадкою стає подібність автентичного «щоденника самогубця» до мотивів збірки « Зів’яле листя». Читання поезії і глибокий її аналіз доводить, що в обох переплітаються одні і ті ж проблеми, досить однакове бачення реалій та песимізм. У віршах десь на глибині суті, можливо, й знаходяться ліричні герої – таємничий біолог і Юлія Шнайдер, однак в переосмисленні відбувається деформування у власні переживання Франком особистої драми серця, пов’язаної з його коханими Ольгою Рошкевич, Юзефою Дзвонковською та Целіною Журовською. Можливо, Франко у «щоденнику самогубця» побачив власне відображення себе у його трагедії. Уляна Кравченко у нарисі «Перший рік практики» встановила зв’язок між порівнюваними текстами – «сліди перечитання». Можна сказати, що Франкове «листя» є так званим специфічним щоденником. Та цей щоденник має в основі два голоси – «голос автора» і «голос двійника». Інтерес до дослідження «Зів`ялого листя» цілком зрозумілий, оскільки гостро постає питання: в основі збірки лежать душевні переживання самого Франка чи вона містить мотиви чужої збірки?
Франкова збірка складається з трьох «жмутків» - по 20 поезій з епілогом до колишнього циклу складають 61 вірш. Мотиви Супрунового зшитка, за підрахунками Івана Денисюка та Валерія Корнійчука, можна розгледіти в 34 творах. Такі паралелі можна простежити у поезіях «Як на вулиці зустрінеш, то мене обходиш ти», « Не минай з погордою і не смійсь, дитя», особливо виразно сліди чужої сповіді позначились на поезії «Матінко моя ріднесенька!..»: «Груди розриваються, коли згадаю свою бідну матір, якій забракне сина, аби їй закрив очі; ах, вона така бідна! Вона б у Тебе милосердя викликала! Ой, як вона мене любила й любить! Нитка її життя порветься у ту хвилину, коли одержить звістку про самогубство сина!», «Ох, вона, бідна, не переживе цього страшного удару, родина втратить сина і матір! Я буду проклятий! О, бодай би я був на світ не родився! Я буду самогубцем! Я буду вбивцею моєї хворої мами! Жах!»
А ось це уривок з поезії Франка:
Матінко моя ріднесенька!
Не тужи за мною, не плач в самоті,
Не клени, як почуєш, що я зробив!
Не сумуй, що прийдеться самій доживать,
Що прийдеться самій у гріб лягать,
Що не буде кому очей затулить!
У щоденнику Супруна також часто згадується жебрак, тобто сам автор-самогубець порівнює себе з ним: «Я, жебрак, на колінах благаю милосердя для свого спраглого серця, один діамант, одна перлина, зронена з очей Твоїх, заспокоїла б мій біль! Одне Твоє слово спроможне воскресити мене до життя, милосердний погляд Твоїх очей, кинутий, мов жебракові, зміг би привернути мене до світу і людей», «Ні, не дочекаюся я твого слова – Ти жебрака того приймеш словом погорди й іронії – Ти граєшся моєю любов’ю, як ножем двосічним…» Перегук з Франковим «Зів’ялим листям» можна простежити в рядках з «Епілогу»:
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.
Подібний контекст можна розгледіти також і в поезії Франка «Як почуєш колись біля свого вікна…»:
Се не та сирота, що без мами блука
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Прийом «двійництва», сполука різноавторських елементів( про що пише професор В.Корнійчук) не лише підтверджують неповторний талант і художню майстерність митця, а й справляють неабияке враження на сучасників Франка. Це була душевна сповідь автора, який змінив образ поета-борця на образ поета-лірика, що в хвилі відчаю і песимізму втікав не тільки від особистих трагедій, а й від самого себе.
На цьому підґрунті на початку 1896 р. молодий критик Василь Щурат назвав збірку Франка «Зів’яле листя» «об’явом декадентизму в українсько-руській літературі» і назвав творчість «правдивих декадентів» «поезією дрібних, хвилевих настроїв», адже саме у збірці помітив риси декадентства, риси поезії «сумних настроїв», самотність, антагонізм, мотиви небуття і смерті. Ярлик «декадента» образив Франка до глибини душі. У відповідь на ствердження Щурата поет написав вірш «Декадент», у якому анульовував і доводив хибні твердження критика на його адресу.
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: "Ось декадент!"
[…]
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.( Іван Франко)
Щуратове обвинувачення спровокувало протест із боку Франка, але він не зрозумів, що молодий критик наголошував зовсім на іншому. Навпаки, Щурат не називав Франка декадентом, а лише один його цикл. Цим поняттям він описав нову модерністську поетику збірки, увагу до форми. А Франко сприйняв це як образу.
В життю - таке вже те життя й дарма! -
Крім темного, і ясний є момент.
Натхнінням темним назви ще нема,
Бо чи ж се темне слово: декадент!
[…]
Бо декадент-поет – не фарисей,
Єго пісні – душі єго фермент!
Він епілог пролога! Він, ідей
Збагнувши світ, нових жде – декадент!( В. Щурат)
«Декадент» - це відкрита сповідь поета, в якій він подає на загальний огляд свою душу, думки та відчуття. Душа Франка ніби складається з двох повноправних частин: перша наповнена вірою в нездоланність і нескореність народу, а інша – слабка воля чоловіка, яка ще більше пригнічується від песимістичних думок, він нерозділеного кохання і трагізму особистого життя.
«Несказане НЕ лишилось несказанним
Ще раз оглядаю світлини в музеї. Вони приховують багато почуттів, переживань, таємниць. Мовчить « щоденник самогубця».Але це не той момент, коли «несказане лишилось несказанним»(Л.Костенко). «Зів’ялі листочки» нерозділеного кохання стали піснями, які розлетілися по серцях , котрі вміють любити, співчувати, страждати.
Мені як бібрчанці приємно, що моє мальовниче містечко з бобром на гербі відіграло неабияку роль у появі найзагадковішої і найнесподіванішої зі збірок Івана Франка « Зів’яле листя». Саме тут почалась історія, овіяна щирими почуттями, загадками та ліричними відзивами. Хтозна, можливо, якби не ця таємнича історія, «Зів’яле листя» так не бентежило б нам душі, не обпікало вогнем пристрасті, не дарувало б настільки сильного відчуття естетичної насолоди. Кожен може трактувати збірку по-своєму - хтось як драму героя, якого до самогубства привело нерозділене кохання, хтось як психограму душі зболеного чоловіка… А, з іншого боку, чи можна назвати це кохання трагічним, адже так кохати – це велике щастя, яке буває « раз в ніколи». І якби не таємниці, що ховають справжні обличчя учасників драми, то чи побачив би світ шедевр літератури, довершена історія кохання, виспівана у « жмутках» « Зів’ялого листя»?
Поезія моєї товаришки
Роксолана Жаркова
Вже завтра почнеться війна,
Ти вип'єш це небо до дна.
Десь там хмарою буду плисти,
Коли тінню тобі - прости.
Коли сонцем тобі - грій долоні,
Як дощем - то не злись, що солоні...
Як вітром торкаю волосся,
Вибач, що так повелося.
Якщо завтра війна таки,
Назустріч - кулі, вгорі - літаки.
Діждися ранкову зорю,
З молитов тобі щит я зроблю.
................................................................
Цих колін розбитих сонця,
Затемнені кров'ю й димами,
І болю нема. Він з лиця
Сльозою тікає до мами.
У горлі - розірваний крик,
Гранатовий смак міді й цинку.
До смертей у боях ти звик,
з тобою їх сотня, синку.
Ти з ними, за них, у них,
Відбиваючи кулі плечима.,
Ти очі заплющив і стих.
Герої ж з сухими очима.
...................................................................
У цих ранах (їх рвано чи колото)
Розіллється крові золото.
Розпливеться Дніпро потоками,
Весна увійде тихими кроками,
Розплете садів схрещені вени...
Тоді ви згадайте про мене.
Комментариев нет:
Отправить комментарий