Із "Музею покинутих секретів"

 

…В будь-якій нормальній культурі їхня родинна історія давно була би «белетризована», знята в кіно й знана кожному школяреві…

О.Забужко

Олександр Олесь і Олег Ольжич завжди йтимуть поряд в історії літератури не просто як батько-учитель і син-учень, а як творець і його геніальне творіння. На мій погляд, найкраще окреслила цей творчий тандем Оксана Забужко («З мапи книг і людей»): Олег Ольжич був,«мабуть-таки, вершинним творчим здобутком О.Олеся, який «ліпив» свого сина з любов’ю і завзяттям правдивого генія…

О націє, дужа і вічна, як Бог, -

Не це покоління холопів! –

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі?

Ольжичеві карбовані строфи, за «генетичним кодом», є прямим продовженням Олесевих «Княжих часів» і тих нескінченних розмов (і сварок!) батька з сином, відгомін яких знати в їхньому листуванні. Просто живий жаль бере, що цим талановитим і красивим людям так не пощастило з батьківщиною: в будь-якій нормальній культурі їхня родинна історія давно була би «белетризована», знята в кіно й знана кожному школяреві, - і виростав би той школяр трошечки ліпшим, чистішим і цільнішим, аніж наші збиті з пантелику діти…»

Життєпис родини Олесів ще чекає своїх дослідників. Наразі ж пропоную Вашій увазі спогади української письменниці, громадської діячки – емігрантки Галини Лащенко. Їх зберегла й привезла з Нью-Йорка Галина Грицик, уродженка Чернівців.

У тексті збережено авторську лексику й орфографію

Галина Лащенко

ОЛЕГ, СИН ОЛЕСЯ

І вірним сином свого народа.

0лександрОлесь.

Дівчинкою - школяркою вчилася я напам’ять вірші Олеся, захоплено їх деклямувала. їх мельодійність, їх образність чарували мене:

І мене любила дівчина-школярка

 І жила я часом в серці юнака !...

Я знала, що Олесь жив у Чехословаччині на вигнанні, як і ми. І коли мій дядько, В’ячеслав Лащенко, що відвідував 0. Олеся в містечку Черношицях біля Праги, де поет тоді, в середині 20-х років мешкав,якось запропонував нам поїхати з ним, я з нетерплячкою чекала хвилини, коли побачу Олеся. Моя уява дівчинки-підлітка малювала мені поета дуже романтично: бліде обличчя, натхненні очі, чорні кучері. Поїхали до Черношиць - дядько, моя мати і я. Застали Віру Антоновну, дружину поета, і його сина Олега, що був тоді хлопцем років 16-ти,-  ще трохи по юнацькому незграбним, з непропорційно довгими руками й ногами, непокірним чубом білявого волосся, скромним і соромливим. Олег мене зовсім не цікавив. Для мене він був тоді "син Олеся". Я самого 0леся хотіла бачити, але він довго не приходив. Віра Антоновна запропонувала піти на прогульку. Я йшла з Олегом, Віра Антоновна з мамою і  дядьком за нами. Про що ми говорили, зовсім не пригадую. Мене так мало тоді Олег цікавив, що я дуже мало уваги звертала на його слова, не глянула на нього "глибшим оком". Більше запам'ятався запах весняного лісу, який вразив міську дівчинку своєю свіжістю і завжди новою кра-

сою. Про Віру Антоновну лишився від цієї зустрічі милий, але блідий спогад . Вона мені чомусь нагадала мою бабусю, мати батька, яку я останній раз бачила тоді, коли була ще зовсім малою дівчинкою і тому так блідо пригадую, як у сні.

Роки минали... По закінченні ґімназії, вже молоденькою одруженою панею я зустрілась якось у товаристві з сином Олеся, Олегом Кандибою. Він змінився: вирівнявся, погарнішав, став подібний до відомого летуна того часу Ліндберга, коли той перелетів океан. Тепер вже він не  лише "син Олеся", але - Олег Кандиба, студент філософічного факультету Карловоґо університету в Празі.

Бачила його часом на лекціях професора Нідерлє, відомого вченого-археолоґа, часом у бібліотеці Клементінума. Не належав до "життєрадісних" студентів. Ходив наче загорнений у сірий плащ, зосереджений у собі. Деколи я бачила, як він довго, серйозно говорив то з тим, то з іншим, але це бували приблизно ті самі люди. Коли він говорив, збоку здавалось, що він у чимсь переконує співрозмовника; часом уважно і терпеливо слухав, що йому говорять, трохи нахиливши голову набік. Як на його дуже високий зріст, ходу мав м’яку, ніби "зібрану в собі", трохи "котячу", але певну. Був не зовсім пропорційно збудований: на дуже високім тілі - надто мала голова.

Під псевдонімом 0лег 0льжич 1935 року з’явилась його перша збірка поезій «Рінь». Вона відразу звернула на себе увагу й мала, особливо се­ред молоді, великий успіх. Це не була збірка початкуючого автора, це були поезії, зрілі формою і змістом. Він якось признався був, що віршова техніка дається йому тяжко. Над кожним віршем багато працював. Ольжич стриманий, скупий на слова, суворий, притягав тепер більше, ніж Олесь. Останній здавався надто "серенадний". Ольжич була сучас­ність з її гострими вимогами. Тепер "син Олеся" був не лише Олегом Кандибою, але й поетом Ольжичем.

Старша ґенерація Ольжича часто не розуміла. -"Це щось таке холодне, далеке від життя", - казали про його вірші. Але молодша генерація від­чула його. Якось на вечірці, танцюючи з М. Чирським, я спитала, хто, на його думку, більший як поет - Олесь чи Ольжич ?

- Так не можна порівнювати, - відповів він, - кожний з них у своєму стилі. Є. Маланюк, що віком стоїть приблизно посередині між Оле­сем і Ольжичем, ще дещо залежний від минулого і нагадує багатьох російських" поетів першої чверті ХХ ст., хоч він і проклинав Московію і від них все намагався відійти. Ольжич вже вільний від цих впливів і де в чім споріднений хіба з одним Ґумільовим,рзстріляним большевиками. Ґумільов був одним із улюблених поетів Ольжича. Може,найменше перебуваєпід впливом московської поезії і будь-якої іншої - як це не дивно - найстарший від усіх віком якраз Олесь. Дуже тала­новитий, на жаль, рано померлий поет Б. Антонич, що відразу звертає на себе увагу своїми віршами, все ж не має того впливу на молодь, що Ольжич. Бо молоде покоління, яке було виховане на леґенді визвольної боротьби 1917 - 21, на леґенді Крутів і Базару, прагнуло довершити розпочате діло, і поезія 0.Ольжича була співзвучна з його настроями. До нього вже інші поети того часу йшли тим же шляхом, але він зумів ще читкіше, ще виразніше і глибше висловити новітній світогляд. Мо­лодь відчувала, що на її плечі впаде тяжке завдання і що цей час - час підготовки.

Ми вийдем жорстоке зустріти,

Заховане в ранковій млі ...

Що буде "потрібно всіх у роботі". Ольжич шукає їх, збирає  навколо своєї ідеї, пристрасно кличе :

Дорогі до безтями! Прийдіть!

І кликав він не даремно. Надійшла доба великих подій. Український нарід, а передовсім українська молодь, стояли перед новим іспитом. І, незважаючи на ввесь трагізм сучасного, українська молодь цей іспит витримала. Вона не лишилась мертвою. Зона твердо боролась ти­ми способами, які їй лишались для боротьби. Але й тоді, коли вийшла в світ "Рінь", за начебто мирних часів, Україна переживала сталу революцію. Страждання українського народу під совєтами, загострені відношення з поляками, румунами й чехами українців Галичини, Воли­ні, Холмщини, Буковини й Закарпаття тримали душі ввесь час у напру­женні. "Мирні" речі нікого не цікавили. Навіть кохання, що завше хвилює молоді серця, відійшло на другий плян. Люди кохали й одружу­вались, але про це мало писали. Маланюк ще пише свої циклі про "нещадимуКармен", але він і стоїть ще одною ногою в минулому. Він, що звався в 20-ті роки революційним, вже в 30-ті роки "устарів". Ольжич - перший непереможний володар української поезії 30-тих років. Хай його не розуміють старші, але молодь, аванґард - за ним. Юна, тяжко хвора Петлюрівна, відірвана від усіх, навіть від молоді, недугою і віддаллю, долею закинута до Пиринеїв, Леся, та, що виховувалась під рев гармат і дитиною вражала полковників і ґенералів своєю обізна­ністю в військових справах, цікавиться з усіх поетів найбільше Оль- жичем! його ніби холодна поезія, де так мало душі і так багато духа, для неї рідна.

Москалі, навіть ті найліберальніші йдуже невеликі кількістю, котрі вже годні визнати, що в українській мові може бути поетична творчість, ще "витримують" О.Олеся, М.Рильського, П.Тичину, вже більше обурюються Маланюком і цілком вражені Ольжичем.

- Це вже зовсім щось інше, - сказав мені один москаль по прочи­танні збірки Ольжича. В голосі його чулось здивовання й неспокій. Бо на думку й тих найліберальніших москалів, у провінційній україн­ській поезії можна писати тільки про природу, про кохання, про тяж­ку недолю чи про історичне минуле.

"Будительська" роля Олеся, його вплив на українське суспільство були найсильніші від 1907 - 1917 рр. Нещасливе закінчення Визволь­них змагань 1917 - 1921 викликало у всіх глибоко думаючих українсь­ких людей потребу знайти причини невдачі. Безправність еміґраційного життя, туга за втраченою Батьківщиною, злидні, а, головне, роз­чарування у декотрих "провідниках" українського визвольного руху, примушує О.Олеся переживати це, боліти душею. І він пише свою тала­новиту сатиричну «Перезву». Гострим словом торкається там деяких ві­домих в українському світі осіб і викликає цим серед багатьох неза­доволення і ненависть до себе.

О.Ольжич, син О.Олеся, продовжував цю "будительську" працю батька. Він відчував, що в 30-ті роки XX ст. не можна жити тими іде­ями, котрими жили в 1917 році. Довголітня окупація москалями, по­ляками, румунами й чехами українських земель, довготриваюча еміґрація, усвідомлення хиб, зроблених у минулім -  усе це примушує шукати нових шляхів. Ольжич хоче формувати новий типукраїнця. І цим співзвучний з Д.Донцовим, Юрієм Липою як автором "Суворости", Є. Маланюком, 0. Телігою та іншими... Але Ольжич іде ще далі. Він кли­че не лише "словом":

Ніщо слова, ми діло несемо,

Ніщо мистецтво і мана теорій,

 Бо нам дано знайти життя само

 В красі неповторимій і суворій.

 Він сам активно бере участь у політичнім житті . Талановитий поет і вчений, він не шкодує свого часу і на іншу працю, яку вважає найпотрібнішою для української справи. За це сидить в мадярській в’язниці разом з М. Чирським і М.Мухиним та іншими своїми однодумцями на Карпатській Україні 1939 р.,всюди їздить, один із перших потрап­ляє до звільненого від большевиків Києва і живе там серед великих небезпек, пізніше живе у Львові, займаючи керівне становище в рево­люційнім українськім підпіллі, і на цьому пості в червні 1944-го року гине.

30-ті роки були ніби роками підготовки до страшливої війни 1939 - 45 рр., коли на землях українських розгорнулось найбільш кри­ваве кредо цілої війни.

Йдете неухильно, йдете до кінця,

І вибух голосить наш прихід.

Так і сталось. Вибухом зустрів Київ нових "гостей"... "Місто- хамелеон" показало ще раз своє таємне обличчя. Запалали пожари, ле­тіли в повітря підміновані большевиками доми, почались арешти... Небезпеки чигали на кожнім кроці. Але як радісно було на серці !

Щедо Другої світової війни Олег Кандиба гостював на Буковині у свого знайомого 0.3. Якось удвох сиділи вони на горбку. Навколо було пахуче літо зеленої Буковини. Раптом Олег Кандиба спитав:

- Ви почуваєте себе господарем на цій землі, хоч тут воло­діють румуни ?

 -  Так, -  відповів 3.,- почуваю.

 - І я почуваю - , сказав Олег Кандиба.

Так було і в Києві. Всупереч тому, що Київ перебував у руках німецького окупанта, ми, що стільки років були на чужині, відчули, яке це велике щастя, жити на своїй землі. Всюди на чужині людина відчуває свою периферійність, і тільки тут, у Києві, "на нашій, не своїй землі", відчула людина, що центр світу там, де ми.

Хто дихав хоч день так вільно,

до смерти хмільний украй.

Не вірилось, що цей окупант лишиться тут довго; це було щось наносне, чуже і -  ми вірили - тимчасове.

Тимчасом Олесь весь час хотів, щоб Олег займався літературною і науковою працею, яку так вдало розпочав, і нерадо дивився на полі­тичну працю сина. Але якось, вже хворий, сказав, що, коли Олег пішов шляхом революціонера, то хай іде до кінця. Що не можна перескакува­ти з одного на друге:

Коли щось хочеш досягнуть,

 Зміцни свої бажання

 І йди вже сміло до мети,

 Без сумніву й вагання

- писав Олесь тоді ж, при кінці життя:

Лише натягнена струна

Пробудить звуки мертві.

Стало напруженим, зосередженим на своїй меті й було життя його сина. Ольжич був зразком нової людини. Так принаймні відчувала це тодішня молодь.

Шляхи велетенські гадюки —

 Невгнутий, розміряний крок ...

 Діла і змагання сторукі

І смерть, як найвищий вінок.

Такий був сам Ольжич і такою була його смерть, про яку Олесь ніколи не довідався. Увесь тягар смерти єдиного сина понесла дружи­на Олеся, Віра Антоновна, мати Олега, яка протягом кількох тижнів стратила чоловіка й сина.

В останні тижні життя Олеся вона рідко згадувала Олега, мабуть, тому, що коли в родині хто хворий, то вся увага буває звернена тіль­ки на нього. Вона знала, що Олег живе у Львові, що він дуже зайнятий і що звідтам тепер не може писати. Тимчасом по Празі вже ширилась чутка про арешт Олега. Д-р Г. ще в квітні, коли відвозив Олеся до шпиталю, сказав йому, що говорять, що його син Олег заарештований німецьким ґестапо. Як міг доктор Г. сказати таку річ хворому Оле­севі, і то якраз тоді, як відвозив його до шпиталю? І що міг на це відповісти Олесь? Що він відчув тоді ? Олесь зовсім про це не гово­рив, але, мабуть, не раз думав. І снився йому дивний сон. У поне­ділок І2-го червня 1944 р. йому снилась жінка надлюдського зросту, з темним серпанком на голові. Вона його кликала до парку і назвала дві дати: 22-го і ... (?)Цю першу дату Олесь не міг пригадати. Кілька днів все згадував про сон, все вертався до нього в розмові.

Сон його турбував недаремно. Жінка в чорному з темним серпан­ком на голові – смерть -  двічі тоді відвідала родину Олеся. 22-го липня помер Олесь, дата трагічної смерти його сина, Олега Кандиби, точно не встановлена, але відгадується на 9-го червня, десь у ті дні, коли Олесеві снився його віщий сон.

Тоді ж у червні Олесю була запропонована кімната на німецькій кліниці у загальнім шпиталю. Але Олесь, що завжди так лояльно ста­вився до людей різних національностей, в цім випадку виявив неспо­діваний спротив і до німецької кліники нізащо не хотів іти. Тоді він не міг ще знати нічого певного про те, що німці замучили його сина. Але не хотів приймати помочі від того народа, що в цей самий час нищив масово кращих українських людей - чи то як закладників, чи то як полонених, чи окремих українських діячів, українську мо­лодь. Рішення Олеся було тверде й безповоротне, хоч він і не знав, щов цей саме час його сина Олега мордувало німецьке ґестапо в одному з найгірших концентраційних таборів - в Саксенгавзені.

Віра Антоновна, мати Олега, мала вже давно передчуття якогось нещастя. Вона писала мені ще до Судетів взимі 1944-го року: "Дум­ки, думки і все чорні, пригноблюючі. Зле! " Бідна ! Яке страшне горе очікувало її. І я пригадала, як Віра Антоновна мені признала­ся колись, що як Олег повернувся до Праги з Карпатської України, де як політичний в’язень зазнав мадярської неволі, то вона ні разу не запитала його про те, як він жив у в’язниці.

- Я знаю, що він дуже терпів, - казала вона, - в мене не було духу розпитувати його про всі подробиці - як там з нього знущалися. А Олег сам ніколи про це не оповідав, мабуть, щоб не завдавати мені болю.

В міжчасі я дістала зі Львова листа від пані Марії 3. Вона писала мені про те, що Олега Кандибу заарештувало німецьке ґестапо і вислало до Німеччини, куди - невідомо. Ми скрили це від Віри Антоновни йОлеся. Навіть знайомим про це не говорили, щоб не поширюва­ти передчасно цю відомість. Може, це ще помилка ? Може, по Львову ро­зійшлася неправдива чутка ?

Проходили тяжкі дні. Олесь помалу умирав. Віра Антоновна жури­лась, як її син, Олег , переживе смерть батька? Як йому буде тяжко, бідоласі. Вона не знала, що син про це вже не довідається. Якби вона знала правду ?

І якось увечері, коли ми сиділи вдвох, Віра Антоновна почала мені тихим голосом оповідати про дитинство Олега.

Олесь І90І-2 рр. був вільним слухачем Київської політехніки аґрономічного відділу, а з 1903 р.- дійсним студентом Ветеринарного інституту в Харкові. Інститут закінчив 1903 р. Хотів іти на студії до Військово-медичної академії в Петербурзі, але народження сина і брак грошей примусили його відмовитись від цього наміру. Треба було заробляти на прожиття родини.

Уперші місяці після народження сина Олесь подарував йому свою книжку "З журбою радість обнялась" із написом. Початку напису Віра Антоновна не пригадує, але кінець був такий: "... і вірним сином свого народа". Так почалась вихова маленького Олега Кандиби. Тоді, як Олегу було два місяці, Олесь написав йому листа, а на конверті зазначив: "Прочитати, коли сповниться двадцять років". Цього листа Віра Антоновна перед виїздом за кордон відкрила й прочитала. Починався лист так: "Ти лежиш у матері на колінях..."Далі Віра Ан­тоновна не пригадувала. Збіг обставин був такий нещасливий, що в Олеся пропало в Пущі-Водиці, де вони тоді мешкали, багато руко­писів. Віра Антоновна, як їхала з Олегом до чоловіка за кордон, не уявляла собі добре, як пройде подорож, боялася, чи не відберуть на кордоні всі рукописи і тому не взяла їх зі собою, а залишила у при­ятелів в Україні. Доля цих приятелів потім була така, що ці руко­писи загинули. Серед книжок пропали й лист, і книжка Олеся, подаро­вані Олегу. Знайомі, ті, котрі бачили Олега в дитинстві, оповідали,що він був дуже гарненький хлопчик з довгими золотими кучерями. Через ці золоті кучері його називали "Лорд Фаунтлерой". Я запи­тала про це Віру Антоновну, чи правда, що Олег був такий гарненький хлопчик? - "Не знаю, Галічко", -  сказала вона з властивою їй скромністю. І оповідала далі. Підрісши, Олег не хотів носити довге волосся, боявся, що будуть сміятисяхлопці. Віра Антоновна дозво­лила підстригти Олега. Хлопчик втішився, та коли прийшов додому Олександр Іванович і таке побачив, був дуже незадоволений і шкоду­вав, що Віра Антоновна зробила це.

Маленький Олег Кандиба любив у дитинстві півнів. Вмів їх доско­нало наподоблювати. Це дратувало півнів -  і вони зліталися, коли бачили його здалека. Віра Антоновна боялась, щоб такий розлючений півень не виклював Олегові очі. Один півень, що називався "Король", був Олександра Івановича, другий - "Чернак" -  Олега. Вони вічно між со­бою бились, і Олександр Іванович про це написав вірша. А одно курча "Ціпа" бігало за Олегом, як песик. У 3 літ Олег написав "драму" з життя півнів. Вона ніде друкована не була. Коли ставстаршим, напи­сав оповідання теж з життя півнів "Рудько". Воно вийшло друком окремою книжечкою в Празі. Олесь це оповідання дуже цінив.

Цікаво, що Олесь почав писати перші вірші теж хлопчиком. Ро­дичка подарувала йому зошит в гарній обгортці, Олесь писав туди вірші і ховав зошит у солом’яну стріху. Але якось шукав-шукав і не міг його знайти. Так і пропав цей дитячий зошит з першими віршами Олеся. Було це в маєтку діда Олександра Івановича по матері (уродженої Грищенко), куди вона часом посилала на літо дітей: Олександра, Марію і Ганну. В маєтку всі говорили по-українськи, і тому українська мова була Олесеві рідна з дитинства. Взагалі в роді матері Олеся, бабки Олега, було багато незвичайних людей, із великим природним ро­зумом, здібних, дотепних.

У малого Олега, коли він трохи підріс, почали з’являтися "диктаторські" риси. Хотів бути першим серед хлопців і верховодити ними. Був серед них в Пущі-Водиці, де родина тоді мешкала, таким малим ватажком. Його приятелі дуже його шанували. Часто ходили до струмка й кошиками ловили малесеньку рибку, а часом в’юнів, що закопувались у землю, в болото, і їх треба було звідтам витягати.

Тепер, коли Олег став старший, виявились деякі інші його здібності. Наприклад, Олег гарно малював, хоч ніколи цього поважно не вчився. Найбільше він любив малювати звірят. У його малюнках було повно руху й гумору. Олександр Іванович хотів, щоб Олег ілю­стрував його книжку.

Олесь від'їхав з України як аташе при українськім посольстві в Будапешті з послом М.Ґалаґаном і П.Певним. Віра Антоновна з Олегом залишились тимчасом у Пущі-Водиці. В Будапешті в той час була республіка (з прем’єр-міністром Каролі, що в 1919 році на короткий час став президентом). Та незабаром в Будапешті почався неспокій, ширився комунізм на чолі з Беля-Куном. Тоді Олександр Олесь переїхав до Відня; був там головою Союзу українських письменників і журналістів. З Відня Олек­сандр Іванович згодом переїхав до Берліна, де жив уготелі проти двірця Ангальтер Гоф. Тут він сильно перестудився і лежав тяжко хворий один в готелі, де його часом відвідував портьє. Якийсь час мешкав зі священиком І.Бриндзаном.

Лише через півроку після від’їзду Олександра Івановича за кордон Віра Антоновна з Олегом дістали від нього першого листа, переданого через треті руки. До того часу вони нічого не знали про Олеся, не знали, чи він щасливо доїхав. У січні 1923 року Віра Антоновна з Олегом приїхали до Олександра Івановича до Берліна. Олесь дуже здивувався, побачивши Олега. Це був не хлопчик, якого він залишив на Україні, а юнак. Він підріс і дуже змінився.

Переїхали жити на Шпандав, на периферію Берліна, де винайняли три кімнати в готелі.

Уміжчасі надійшов до 0. Олеся лист від Микити Шаповала із запрошенням переїхати до Праги, оскільки життя в Берліні тяжке. Олесеві запропоновано в Празі літературну стипендію, й Олесь погодився. Візу до Чехословаччини отримала родина Олеся на чеському консуляті, саме коли вивішено на нім жалібні прапори - вмерла дружина Т.Ґ.Масарика.

УПразі родина 0. Олеся жила спочатку в готелі "У Злате Гуси", потім у селі Слоуп під Прагою, часово в Шаповала, потім у містечку Черношицях у др. Кушніра, поки там не знайшли окрему кімнату. Сти­пендію, яка була спочатку 1500 корон на місяць, дуже скоро зменшили.

До хати почали заглядати злидні. Віра Антоновна дістала посаду вихо­вательки в дівочому інтернаті в Празі на Граді при українській ґімна­зії. Олександр Іванович з Олегом ще лишались уЧерношицях, де жили на мансарді. Потім інтернат і ґімназію перевели до Ржевниць, куди родина Олеся переїхала й де лишалась до 1934-го року. Тоді перебралися на Панкрац до Праги на вулицю "У Зелене лішки". Це були бльоки великих кількаповерхових будинків із малими мешканнями для робітни­ків. Кімната Олега була дуже скромна, аскетичного вигляду, меблів мало, і вони зовсім прості. На стіні висів потрет гетьмана Івана Ма­зепи.

Уті роки - коли Олесь мешкав ще в Черношицях - їх родину часто відвідував мій дядько, В’ячеслав Лащенко. Був він педаґоґ з фаху та любив поезію і писав вірші. Якось, згадуючи минуле, він сказав мені, що родина Олеся - це трилисник. У кожній родині, як би вона не бу­ла міцно зв’язана взаємно любов’ю і спільними інтересами, завше окремі її члени мають, крім спільного, ще й своє особисте життя. У родині Олеся це відчувалось особливо, хоч жила родина дружньо. "Олесь – поезія, - казав дядько, - Віра Антоновна - проза, але проза, яка ро­зуміє поезію. Більш окремо тримався Олег. Це вже було щось інше. До Олеся приходили знайомі, тягнули його до винарні, але Олег ніколи з ними не ходив. Жив якимсь своїм замкненим, холодним життям. Здава­лось, що з нього скорше виробиться людина наукова, не політик."

Дядько часто тоді ходив з Олегом на прогульки; вони багато го­ворили, особливо про М.Драгоманова. Дядько був прихильником Драгоманова, Олег тоді "напів" не погоджувався з дядьком, скорше не по­годжувався. Пізніше, ставши студентом, зовсім не погоджувався.

Родина Кандиб переїхала до Праги. Я до них тоді не ходила ніко­ли, з Олегом часом зустрічалась у товаристві, найчастіше в Клементінумі, центральній університетській бібліотеці в Празі. Кілька разів він говорив зо мною про націоналізм, що все більше поширювався серед молоді. Олег Кандиба вже тоді грав у націоналістичнім празькім сере­довищі одну з провідних ролей. Схарактеризував мені те, що діється в Україні під Совєтами.

- Розуміється, ви не можете з цим погодитися,- сказав мені. - На еміграції таінших українських землях, вільних від большевицької окупації, є дві політичні групи - УНР і націоналісти.

Унаціоналізмі він бачив модерний вислів не лише політичних, але й духових прагнень українського народу. Пригадую, що про гетьманців він не згадав.

Часом Олег виступав з археологічними йлітературними докладами, але рідко. Він не був блискучий промовець, не вмів "красно" говори­ти з естради, але говорив дуже переконливо. У нього нічого не було від трибуна, не було зайвих афектовних слів і взагалі слів було небагато. Особливо в розмові більш інтимній він умів сильно впливати на співрозмовника. Його слова були дійсно "благословеніє на форми - суті". Як вправний фехтувальник, він умів блискавично відбивати у противника словесну шпаду. Говорив спокійно, навіть м’яко, його не­великі зеленаві очі дивились прямо, уважно й проникливо. Цей погляд і ніби такі прості, але повні змісту слова мали непереможний вплив на співрозмовника. Часом його очі дивились кудись поза співрозмовни­ка, але це не був непевний блукаючий погляд, а - навпаки, внутрішньо зосереджений. Тоді його погляд ставав особливо твердим. Це були очі фанатика. Але це відчуття людина виносила після глибшого дотику. Перше вражіння він робив лагідне і м’яке. І голос мав тихий.

Олег Кандиба мав великий вплив на молодь. Це було те саме, що в дитинстві, тільки тепер його партнерами були не діти, а дорослі люди. Цей вплив можна були зрозуміти. Олег був дуже талановитий: блискучо розпочав наукову кар’єру, писав поезії, гарно малював, хоч це останнє мало було відоме широкому загалу. Самотужки навчився англійської, трохи французької, німецької мови, мав чудовий слух, багато гумору. Зумів себе зробити й політиком. А, головне, цей вплив на молодь Олег Кандиба мав передовсім тому, що жила в нім ясна, викристалізувана ідея,і молодь упокорювала сила його віри в цю ідею.

-Я не зустрічала людини, котра б так переконливо вміла говори­ти, - сказала мені якось Олена Кушнір - дочка журналіста Кушніра. - Коли слухаєш його, не можна не перейнятися його думками, хоч би це йшло всупереч цілому твоєму власному світогляду.

А полемізувати з нею було нелегко.

Олесь, безперечно, дуже любив Олега, але інакше, як Віра Антонов­на. Вона любила Олега як мати, як усі матері на світі люблять своїх синів. А тому, що він єдиний її син, любила його особливо.

-Він для мене - без хиб,  - говорила мені відверто. Жила тільки для чоло­віка й сина.

Олесь ставився до Олега більш критично, і не міг віддати всієї своєї любови йому. Був мистець,і велику частину його душі забирала Муза. Любив сина й жінку, але любив й свою працю, свої твори, ті, що написані, й ті, що народжувалися в його уяві.

Для дорослого Олега Олесь був приятелем, більш ніж батьком. Вони часом сперечалисяна політичні теми, але ніколи їх суперечки не носили неприємного характеру. Вони мали свій особливий стиль при­ятельської полеміки, часом трохи забарвленої легкою іронією і гумо­ром. Син успадкував дотепність від батька й матері. Кидав свої дотепи нечасто, але завше дуже влучно і в час. З боку Олеся також не було повного нерозуміння світогляду Олега й націоналістичного руху. Ко­лись я спитала Олеся, який з існуючих на його погляд українських по­літичних напрямків найліпший? Він відповів: "Всі вони мають свої хи­би, націоналісти мають їх менше, ніж інші".

Але була ще одна причина, чому Олесь був замало батьком для Оле­га. Старий фізично й тяжко хворий, Олесь мав юну душу. У хворому ті­лі жив молодий дух. Був просто духово замолодий для дорослого сина. Мав у натурі багато дитячого, вірив людям, а вони часто це на зле ви­користовували. Тяжко переживав еміграцію, відірваність від України - і почав пити. Це було велике горе для дружини й сина. Може,тому в Олега Кандиби буля ця передчасна серйозність і вдумливість. І під зов­нішньо спокійним, навіть холодним виглядом - цей погляд, що ховав у собі щось болюче. Так Олег Кандиба з молодих років бачив революцію, тяжке підсовєтське життя з самітньою матір’ю, еміграційні злидні. Життя його загартувало.

І батько, і син не мали неприємної риси, властивої багатьом письменникам - "вимучувати" знайомих читанням своїх творів. Олег рідко кому говорив про свої творчі задуми. Виношував їх глибо­ко в собі і несподівано для інших давав готові до друку твори. Не любив писати вдома. Найкраще, як казав мені, писалося йому в каварні серед незнайомих людей, розмови багатьох голосів, дзвону шклянок... Серед цього галасу міг найкраще зосередитись -  і тоді в голову приходили йому найліпші ідеї.

Від того часу, як Олег став дорослим, він був замало в родині, по-своєму дбаючи за батьків, він не міг дати їм того тепла, тої ніжности, що їх, може, прагнув старіючий Олесь. Перебуваючи на Карпатській Україні взимі 1938-39,Олег дуже дбав за те, щоб батьки переїхали туди мешкати. Олесь поїхав спочатку один і через деякий час повернув­ся назад,; він вирішив, що ще передчасно везти туди хвору дружину.

Пригадується й інше. У Києві знайома киянка, пані Ліля, як ми її називали, прохала Олега, коли він часово виїздив з Києва до Пра­ги, привезти їй з Праги його вірші. Олег Кандиба привозить її донеч­ці - Зорі, котру дуже любив, книжку батька. Перед тим він прохав Оле­ся зробити на книжці власноручний напис.

Не можна забувати, що коли людина веде таку багатогранну твор­чу діяльність, як Олег Кандиба, то тяжко їй вистарчити на все. В Оле­га лишалось замало часу для дому. Разом із тим, як казала мені Віра Антоновна, він прагнув свого особистого родинного життя і вже зовсім молодим хотів одружитися. Значно пізніше одружився з українською дів­чиною, котру знав маленькою дівчинкою ще з містечка Черношиць.

У ветеринарнім інституті Олесь приятелював з паном Скачковим. Це був козак з Дону. Незважаючи на приязнь, вони часто сперечалися, бо Скачков не вірив в українську справу. Він теж опинився на емігра­ції в Празі і часом відвідував Олеся. Сперечався тепер не лише з Оле­сем про українське питання, але й Олегом.

-         Гадаєте, що вам було б краще під німцями, ніж під москалями,- сказав Скачков.

-         Волію бути під німецьким чоботом, ніж під московським лаптем,- палко відповів юний Олег.

Олесь мав особливий дар, властивий небагатьом, дар притягати до себе людей, хоч сам, може, й не знав про це, в більшім товаристві бував соромливий і дуже скромний. Одягався просто і старався бути такий, як всі, не кидатись в очі. Не любив звертати на себе увагу і навіть на концертах не сідав у перші ряди. Ця сама шляхетна скромність бу­ла властива й Олегові. Але обом і не треба було себе реклямувати. їх визначна індивідуальність само собою ставила їх у перші ряди укра­їнського суспільства. Тільки - що Олесь був більш "милий", "любле­ний", "приємний" у широкому товаристві, більше зрозумілий, як Олег,- може, тому, що Олесь ставився уважно до кожної людини й лише часом мав певні застереження до тої чи іншої особи. Ось не злюбить когось і годі ! Шкодити йому нічим не буде, але не хоче мати з ним нічого спільного. Олег не мав такої настроєвости батька, але уникав ширшого товариського життя, замкнувшися в колі своїх однодумців, поширюючи це коло лише тими людьми, які йому були цікаві для його наукової, літературної чи політичної праці.

- Що я зробив? Скільки промарнував часу ! - говорив деколи Олесь. Мучився тим, що замало дав, хоч спадщина його була різноманітна й ве­лика. Олег Кандиба, ніби передчуваючи, що його життя буде коротке, не розтратив зі свого часу ані години. Інша справа, що в літературі чи науці він міг би дати ще більше, якби цьому цілком присвятив себе.

Олег був людиною дуже широкого діяпазону. Був вирізьблений ніби з одної великої скелі. Унім було щось монументальне. Обличчям був подібний до матері. Батько її, Сватковський, родом з Могилівської губернії, був білоруського походження. Мати була українка з Ніжина. Її дівоче прізвище було Непорожня. А бабка Віри Антоновни по матері мала домішку грецької крови. Батько Олега Кандиби, Олександр Івано­вич, був чисто українського походження. Його батько був директором великої рибальської станції на долішній Волзі. Дід його, прадід Оле­га, ще чумакував. А бабка Олега по батькові була з роду Грищенків.

Віра Антоновна мало бувала в товаристві, зате вних удома завше сходилось багато людей. Ця скромна жінка терпеливо й без докорів зно­сила недостатки і злидні, і всі свої думки, всі турботи, все життя своє віддавала чоловіку й синові. Цю теплоту, цю правдивість в їх ха­ті відчували всі знайомі і тому радо до них заходили, хоч мешкання їх було бідне й похмуре. Віра Антоновна своєрідно чарувала своєю незлоб­ністю, правдивістю йуважним, справедливим відношенням до всіх людей.

Була дуже інтелігентна й мала чисту душу. І коли довідалась пізніше про смерть сина - ми всі про це вже довший час знали - несла свій хрест без нарікань, хоч особисте життя втратило для неї вартість. Не нарікала, бо знала, за що згинув її син-герой. У цім відношенні ця хвора, скромна жінка може бути прикладом для всіх матерів: розу­міла, що життя людини, навіть її власного сина, менше, ніж вірність і служба Батьківщині. Про смерть Олега, її сина, повідомив її перший полковник Андрій Мельник. Писав їй про це увиразах, повних пошани й глибокого співчуття. Я довідалась про це від інших і в цей день пер­ший раз боялась іти до Віри Антоновни. Що я скажу їй ? Чим можу по­тішати ? Коли я ввійшла, вона тихо заплакала. Але скарги від неї я не почула ні одної.

Особливо яскраво пригадуються мені три останні зустрічі з Оле­гом: в Житомирі, в Києві і у Львові. В Житомирі в серпні І941 року  я застала на однім мешканні Олега Кандибу з його кількома приятелями. Дісталися всі сюди нелегально, бо німці не пускали еміґрацію й укра­їнців з інших земель на Наддніпрянщину. Мешкали в маленькій романтич­ній вуличці біля річки Тетерева. Білий будинок нагадував скорше вели­ку селянську хату, чисте подвір’я поросло травою. Мали дві кімнати. Одна сусідка, що за совєтського режиму була шофером, дуже за них піклу­валась. Була така гостинна, що рахувала своїм обов’язком їх усіх годува­ти, хоч діставати харчі було дуже тяжко. І вони часто не мали чим пла­тити їй. Тоді їздила на села і за речі вимінювала харчі. Умешканні було багато книжок і ґрамофон з українськими плитами: Зої Гайдай,Петрусенко, Литвиненко - Вольгемут і інших. До найулюбленіших пісень належала "Галя" :

Ой, Галю, Галю, Галю, молодая ! ...

Всі радісно вітали мене. І всі вони тут,на Україні, були мені, як рідні брати. Бо ж навколо були страшні залишки совєтського режиму, нечувані злидні, а серед населення багато зайдів, чужого, байдужого до всього українського елементу. Треба було "фізично" пізнавати те, про що знали ми з віддалі.

Душа з розбігу стане на сторожі,

 Щоб обережно, але гостро стежить

 Всі інші душі - зимні чи ворожі

І всі глибокі поміж ними межі. (О.Теліга).

Ми всі горіли спільним бажанням дати свому народу те найкраще, що ми можемо дати.

Не треба смутку ! Зберемось відразу,

Щоб далі йти - дорогою одною,

Заметемо вогнем любови межі

 Перейдемо у брід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

Здавалось чимсь несамовитим, що землі Наддніпрянської України, так близькі географічно від західних українських земель, були фактично від них далі, як Хіна, Австралія, як Ново-Зеляндські острови. Бо хто це міг за ці 20 років відвідати Наддніпрянську Україну? А хто туди їхав, скільки з них могло повернутись ? Нас місцеві люди називали "западнікі". Деякі з них оглядали нас недовірливо, більшість - із за­цікавленням. Були мовчазні, в "кепках", жінки в беретах чи хустках: над цілим життям лежала ще тінь большевизму. Нас, що приїхали з укра­їнського заходу, вражало, що вулиці були аж надто широкі, як для та­кого невеликого міста, як Житомир. У місті було багато будинків чу­жої, "московської" архітектури. На міських майданах валялись збиті пам’ятники з вапна Леніну і Сталіну. Усюди був поганий брук і обтрі­пані, видно, давно не ремонтовані будови. А на головнім майдані стояв собор без хрестів. Як дивно виглядав храм Божий без хрестів ! Біля нього могили забитих бандерівцями Сеника і Сціборського, поруч оновлених могил вояків української армії, розстріляних большевиками. Повно німецьких вояків, через місто женуть на смерть натовп жидів - чоловіків, дітей, жінок... Вони дивляться вперед себе скам’янілими від жаху очима і вже не кричать; надто великий жах. Як обурювався цим Олег Кандиба !

- Сьогодні німці забивають жидів, а завтра це саме робитимуть з нами Він дивувався, що народився в Житомирі. Знайшов і ту вули­цю, де народився. Взагалі ми всі вірили й не вірили, що ми тут. І все-таки були сповнені величезного щастя, що доля судила нам повер­нутись у рідний край. І хотілось віддати себе цілого, віддати все краще, що в собі маєш, на службу цій землі, прадавній землі наших батьків...

Пізніше мені доводилось чути в Празі серед деяких емігрантів, і то політично чинних емігрантів, такі слова:

-Я не хочу бачити Україну такою, якою вона в тепер. Я пригадую давню Україну і такою хочу лишити її в пам’яті". Був це разючий прик­лад, як люди, не зрікшися своїх політичних амбіцій, тікають від дій­сности. Як можуть вони займатись тоді політикою ?

Інакше було в Олега Кандиби і його приятелів. Олег Кандиба ба­чив блискучу, упорядковану західню Европу мирного часу, бачив пів­нічну Америку і об’єктивно констатував, що там,на цій чужині, є більше блеску. Але навіть у нього, що так багато бачив, це порівняння з чу­жиною не підривало охоти до праці на своїй "окраденій" землі. Не пі­дірвало відчуття синівської приналежности до цієї землі. Ні на хви­лину не захиталось бажання лишитись тут, на Україні,і працювати в усяких умовах для свого народу. Живучи на чужині, Олег Кандиба був зажди волею, думкою на Україні,і перебування на чужині для нього була справді лише "еміграція".

Його часто зустрічала, але на короткий час. Був ввесь уробо­ті. Заздріла йому, коли він випадковим автом продерся до Києва, три дні перед тим звільненого від большевиків. Але через півдня їхали туди й ми. Це було 22-го вересня. Ніч провели в Боярці в селянській хаті, а вранці другого дня були в Києві.

Олег Кандиба невтомно був у русі. Його можна було бачити в най­різноманітніших місцях. Він ніде не реклямував себе, старався бути непомітний, але був усюди. Під час пожарів виявів багато відваги, мужности, витривалости. По Києву розійшлась чутка, що приїхав "син Олеся". Олеся там знали, Ольжича - ні, але скоро вже, через кілька тижнів, Київ пізнав, хто такий Ольжич, хоч він уникав знайомств, котрі не мали відношення прямо до діла.

І остання зустріч. Львів 1943 р., осінь. Я з чоловіком поверта­ємось із Києва. Ми зупиняємось у пані Марії 3. На другий день після нашого приїзду, коли ми вернулись з міста, пані Марія сказала нам, що приходив Олег Кандиба. Умовлено зустріч. Олег Кандиба був тоді недавно одружений, але він і дружина його змушені були жити окремо, бо ситуація Олега була дуже небезпечна, жив нелегально. Щохвилі він міг бути арештований.

У Львові в цей час було неспокійно. По 9-й годині вечора забо­ронено ходити; часто чулася стрілянина. Хто кого стріляв,тяжко було сказати, бо в місті перемішалося все. Поляки, українці, німці, ци­гани (яких було повно скрізь).., утікачі зі Сходу. Останніх можна було бачити, як цілими групами вони сиділи на своїх клунках на вулицях чи в міських садах, чекаючи, коли для них віднайдеться від­повідне приміщення. У театрах ставили "Гамлета" та "Аїду", в кав’ярнях можна було дістати делікатні тісточка, але вулиці часто були незаметені, усюди бруд, нечистота, повно якихось підозрілих типів, страшна спеку­ляція, страшне злодійство! І нервовість, напружена нервовість, хаос.

Що робити ? Куди тікати ? Селяни приїздять із возами і заби­рають до себе на села частину утікачів: "Якось перезимуємо." І скрізьговорять про партизанів. Їх присутність відчувається скрізь, навіть у місті. Німці в безсилій люті зривають на місцевім населенні свою помсту. В’язниці переповнені...Без перерви ідуть розстріли... Роблять облави і транспортами вивозять молодь до Німеччини - білих рабів на тяжкі роботи. Одні доносять на одних чи, махнувши рукою на німців, розправляються зі своїми ворогами на власну руку. А зі сходу все наближається червона лявина...

-         Який несамовитий тепер Львів? - сказала я Олегу Кандибі,- ще гірший, ніж Київ.

-         Ви це помітили,- відповів він.

Він сам зробив на мене в цю зустріч якесь особливе вражіння. Виконуючи небезпечну, відповідальну працю, жив у місті, як зацькова­ний звір. Ні одного дня, ні одної ночі не міг бути в безпеці. Але я не помічала в нім ніякого заломання. Лише вперту волю боротися без перерви. І таке саме зацікавлення до життя. Він орґанізує прогульку на Бойківщину, потім на Гуцульщину.

■ Ви мусите обов’язково поїхати, - каже він мені, - бо хто знає, чи доведеться ще коли-небудь це побачити.

І ми бачимо Коломию, Носів, Жаб’є, Ворохту. Бачимо Карпати з їх зеленими полонинами й густими лісами.

Угорах тепер небезпечно, там блукають рештки партизанських відділів Колпака, - кажуть нам. Але ми їдемо. А хіба у Львові безпеч­но ? А там блукають відділи ґестапо, відділи польської терористичної організації ("боювкі"), відділи бандерівців і тих самих партизанів.

Та яка ж різниця ?

Ми їдемо: я, Катря, Олег Кандиба, Андрій Шекерик, частину до­роги Б., Докія Гуменна. Всюди знаходимо своїх людей, гостинність. В Жаб’єму, столиці Гуцульщини, ночуємо в лісничого. Внизу під горою шумить Черемош, і в хаті голосні розмови ледве заглушують його без­перервний шум... Ми співаємо. І я пізнаю нового Олега Кандибу. Який у нього слух і яку силу знає він цих народних, історичних, побутових пісень! А на другий день вранці їдемо возом з Жаб’єго до Ворохти. Андрій Шекерик оповідає нам леґенди про Олексу Довбуша. Сонце то з’являється, то щезає, то зелені, то темні стають гори. Наші гори. Часом з віддалі замайоріє яскрава плахта гуцулки. Чи по дорозі пройде гу­цул:

 - Слава Ісусу Христу !

- Вовіки слава.

Ми говоримо про те, що буде з цим краєм, коли його займуть большевики. Що буде з його звичаями, з його мовою і хто тоді говоритиме: - Слава Ісусу Христу? - А замість співанок співатимуть частушки, засмі­тять, запаскудять цей прекрасний край, ніби тільки що створений Госпо­дом Богом.

У Ворохті ми ночуємо у інж.М. Живе великим паном і,справді, по-панськи приймає нас. Але ми були там не всі. Олег Кандиба відмовив­ся іти до нього.

-         Це тому, що він гетьманець? - спитала я з докором.

-         Ні, якби він був просто гетьманець, я б до нього зайшов. Але він доносив на наших людей в ґестапо.

Але ані я, ані інші не дуже повірили Олегу. Я таки думала, що, мабуть, політичні вороги навмисне ширять про видатного гетьманського діяча компромітуючі його ім’я поголоски. А Олег їм вірить. Весело про­вели ми вечір за доброю вечерею. Лише Олег проблукав десь холодну листопадову ніч у гірськім містечку. Волів мерзнути і не спати, ніж іти до того, кого вважав ворогом. Мені було незручно перед п. М.

Олег його образив і даремно образив, - думала я тоді. Лише через три роки я до­відалась більше про елегантного і спритного п.М. і зрозуміла, що Олег не міг зробити інакше ...

Що більше хмар нависало над життям Олега, то дотепніший він ставав, то більше говорив смішних і веселих речей – саме це є ознакою сильної людини. Але в очах його був якийсь прихований сум. Такого погляду я не бачила в нього ніколи. Кажуть, що тільки деякі люди мають свою долю. "Натовп" - не має її, його доля є збірна. До тих вибранців, що мають свою долю, належав і Олег Кандиба. Доля його вже зупиняла свій хід...

І може, тому, несвідомо для нього самого, в очах його був цей глибокий невисловлений смуток. І що гостріші, веселіші, влучніші були його дотепи, то трагічніший був цей контраст: сміху життя і темряви смерти.

Олег Кандиба в останні дні перед моїм від'їздом спитав мене, чи я написала спомини про Київ? Я відповіла Олегу, що написала (ці спомини потім загинули під час бомбардування Карлсбада у квітні 1945 р.).

Це буде цінний матеріял, - сказав він,- бо нас, що першими туди попали, лишилось вже так мало.

-         А ви? - спитала я його, - ви написали ?

-         Написав.

Тепер, коли так багато пишуть про Олега Кандибу, перевидають його твори, про "Спомини" Олега Кандиби про Київ нічого не чути. Ма­буть, вони загинули. Цікаво, що раніш він говорив, що спомини напише в 60 років. Чому він раптом змінив своє рішення? Передчував близьку смерть.

Ми більше не побачились. Через сім місяців Олег загинув в од­ному з гірших німецьких концентраційних таборів - Саксенгавзені.

Вповні я усвідомила собі всю великість нашої втрати аж після смерти Олега Кандиби. Багато є талановитих людей, багато відважних сердець. Але пройде перша пора молодости, і після невдач і поразок спомалиться у людини лет і візьме її в свої пазурі сіре буденне жит­тя. Звузяться інтереси, охолоне запал, охопить людину еґоїзм. Олег Кандиба був великий також тим, що без перерви ріс, розвивався... А мав усього, як вмер, неповних 37 років ! Чого б він досягнув, якби прожив ще стільки ж ? І що міг би дати нам? Виростав на велетня духа, на яких буває горда історія кожного народу. Життя обірвалось завчасно. Не встиг дати все, що міг. Але лишив по собі леґенду.

"Бо хто боровся - визначався за славу Батьківщини, тому слава увінчає голову безсмертним вінком" (Милость Божія).

Оксана Довгаль
Із «музею покинутих секретів»
Спогади Галини Лащенко про Олександра Олеся: 

частина ІІ

Ці спогади, збережені Галиною Грицик, українкою із Нью-Йорка, -  про останні дні  поета та його велелюдний похорон у Празі . Галина Лащенко, українська громадська діячка, письменниця в еміграції, з усією відповідальністю відтворила важливі моменти  з життя барда українського національного відродження Олександра Олеся, реакцію прогресивної української громадськості на смерть поета в ті непрості для українців часи.

Нині ми повинні відшукувати наші «покинуті секрети», дізнаватися про загублені колись у часі важливі деталі життєписів наших національних лідерів. 
В Україні друкується вперше

У тексті збережено авторську лексику й орфографію

Буду бачити світи,

Безлич сонць, світів чудесних,

Інші зродяться думки

На моїх шляхах небесних.

Як до брами долечу

Упаду я перед нею,

І на всесвіт закричу:
« Боже, зглянься над землею!»

Був гарячий липень 1944 року, час, коли Прага завше пустіє, службовці дістають вакації або висилають свої родини на літниська. Але цей рік, коли війна докочувалась до свого апогею, Прага була переповнена народом, передусім німецькими військовими і їх родинами, що наїхали сюди з Німеччини. Українці теж купчились у Празі, де найлегше було прожити  в складних умовах військового часу. Їх родини поповнювалися втікачами з Наддніпрянської України, Волині, Галичини. Неспокійне життя їх знову й знову хвилювала трагічна вістка про нові чергові арешти, усюди, куди досягла гестапівська рука.

У цей час українців Праги засмутила вістка про тяжку недугу поета Олександра Олеся, що лежав у шпиталю на Буловці. Коли лікарі побачили, що дні поета почислені, вони дозволили перевезти його додому. 16 липня, як Олександра Івановича перевозили з Буловки  до його помешкання, він стратив притомність, потім поволі прийшов до себе, але говорив мало й надовго впадав у важкий сон.

Щоб дружину поета не лишати біля недужого саму, знайомі вирішили лишатися в неї по черзі на ніч. Віра Антонівна  не спала всі ночі, бо Олесь весь час кидався, заспокоювався звичайно перед ранком. Не говорив, лише відповідав на питання. Молода, дуже симпатична лікарка - доктор Марешова – ходила до хворого щодня. Коли питала по-чеськи Олеся, що його болить, відповідав по-чеськи.  Часом здавалося, що на деякі питання він відповідав тільки, щоб відповісти, а сам думав про щось інше.  Д-р Марешова дружину поета заспокоювала, але близьким приятелям сказала, що печінка  не працює, а далі перестануть працювати нирки.

-          А такий великий поет! Скільки він, може, би ще написав, якби не хвороба, - сказав хтось із присутніх.

-          Він вже писати не буде, - відповіла лікарка.

У четвер 20 липня Олесь говорив, питав, що нового у світі, які воєнні події. Йому сказали, що був атентат на Гітлера. Олесь наче зрозумів, питав, як це сталося. Був нервовий, стогнав…

Увечері того ж дня вже не говорив нічого. Його повертали, але не могли повернути. Прийшов доктор Г., довго дивився на Олеся і сказав: 

- Ще пару днів протягне, може, і з тиждень.

У суботу зателефонували пану С. Сенику, щоб він приїхав, бо стан Олеся критичний. І щоб по дорозі зайшов до родича Олеся, професора Л. Білецького. Приїхали вдвох по 10-ій годині. Ми з пані Марією Фабіяновою були вже там. Усі бачили, що почалась агонія. Сказали про це  Л. Білецькому.

Я потішала дружину поета, але вона розвела руками й показала на ліжко. Олесь тепер вже не кидався, тіло лежало без руху, він тяжко дихав, хрипів, очі були мутні. Часом дихання було таке тяжке,що , здавалось, хворий не витримає і задушиться. Віру Антонівну це лякало. Вона мучилася, бо мучився він. Знову прийшов д-р Г. Довго дивився на хворого, тримав його пульс. Пульс  то стукав дуже сильно, то припинився зовсім. Відходячи, д-р сказав мені в передпокою:

-          Мабуть, сьогодні чи завтра.

У кімнаті була зловісна тиша, яку переривало тяжке дихання  хворого. Дружина боляче переживала кожен стогін умираючого. Весь час вона прохала закликати лікаря. Сеник умовляв її лягти хоч на хвилину на канапу. Вона лягла, але не спить. Ми з професором  Білецьким сидимо біля ліжка Олеся. Дивлюся на обличчя хворого:

Так ось ще декілька рядків

І книжка списана до краю.

В ній все, чим жив і чим болів,

І все, що в серці я ховаю.

І так цій книжці вдячний я.

Я наче ниткою живою

Був з вами зв’язаний щодня,

Й ви стали рідною такою.

Тепер дописую рядки,

І все навколо в’яне, блідне,

А вчора ще цвіли квітки,

І їх поїло серце бідне.

Ніщо не вічне на землі,

Давно вже сказано без мене,

Пожовкли вже й мої сади,

Колись і свіжі, і зелені, -

 писав він у «жовтій книжці» недовго перед смертю.( «Жовту книжечку» я подарувала вже в лікарні хворому Олександру Івановичу. Це був телефонний записничок із жовтою обкладинкою, який я купила в Карпатах. Це була остання подорож з Олегом, його дружиною Катрею і декількома друзями. Вірі Антонівні купила різьблену дерев’яну тарілку, а Олександру Івановичу записничок. Він записав пару телефонів, а потім відкрилося «друге дихання» - і весь записник наповнився віршами. Я шкодувала, що не купила грубшу книжечку).А тепер це все кінчається.

У кімнаті зловісна тиша. ..Білецький нахиляється до мене і каже приглушено:

-          Я зараз відходжу. Пані Галю,  хочу, щоб Ви знали, що гроші, які я дістав,  передав…

Він говорить далі, але я схвильована і не розумію, що він говорить. Білецький відходить. Дихання Олеся стає ще тяжчим. Віра Антонівна благає піти за лікарем. Ми знаємо, що це не допоможе, але, щоб її заспокоїти, Сеник  їде і телефонує д-ру Марешовій. Прохає, щоб вона приїхала.  Вона відповідає, що вже не може нічим допомогти. Але п. Сеник прохає, щоб вона все-таки приїхала, якщо не для Олеся, то для заспокоєння його дружини. І вона обіцяє приїхати. Олесь тяжко і глибоко дихає. Мені раптом здалося, що вже швидко буде кінець. Я не розуміла, чому не йде мій брат Олег. Відчувала, що він зараз буде потрібний. Я кажу дружині Олеся, що закличу Олега. Вона хитнула головою і погладила мене. Я прожогом поспішила додому. Мешкали ми від Олеся недалеко. Олега застала дома. Він і так вже збирався йти. Я все йому розповіла. І ми вже бігли назад: «Скорше, скорше! Може, вже не застанемо його живим!» Мені все здавалося, що Олесь в останній момент прийде до свідомости і щось скаже. Щось особливе, що ми мусимо почути. З телефонної  будки нас закликала пані Марія. Вона сказала: «Вже …кінець…Чверть години тому». Але якби вона нічого не сказала, ми б це побачили по обличчю. Щось наче обірвалось у душі. Я подумала про Віру Антонівну, дружину поета. Як вона це переживе? Їй найтяжче.

-       Я ніколи не бачив, як умирають, - сказав Олег. – Скільки друзів умирало, а тепер Олесь…

Коли ми ввійшли до кімнати, там були Віра Антонівна і Сеник. Я з острахом подивилася на те ліжко, де лежав Олесь. Він був накритий простирадлом. Дружина його була серйозна і спокійна. Щось величне було в ній у ці хвилини. Вона не плакала, але була безрадна.

Брата Олега попрохали піти до урядового лікаря й оформити все з паперами, які  підтверджували смерть. Віра Антонівна раптом затурбувалася, почала прибирати. Питала мене, чи я післала телеграми. Казала, що треба повідомити редакції. Потім вийшла до кухні. Я обережно відгорнула простирадло і побачила обличчя мертвого Олеся. Воно змінилося. Боротьбя скінчилась – і воно було спокійне й молоде, без гримаси, як бувало моментами під час агонії. Тепер було одухотворене й гарне. Підв’язали підборіддя, руки склали на грудях. Хрестильний хрест Олександра Івановича пропав у подорожах. Тоді я зірвала зелену гіллячку, що садив у вазонках сам Олесь, і зробила з неї невеличкий хрестик, міцно зв’язала його. Цей хрестик вклали до рук покійного. Пан Сеник відійшов до похоронного уряду. Подзвонили. Я пішла відчиняти. Прийшов Віктор Приходько. Постояв без руху, потім захотів подивитися на покійника. Обличчя його здригнулося, очі наповнилися слізьми.

С. Сеник мені згодом розповідав, як було, коли я відійшла за Олегом. В пів другої він відійшов телефонувати лікарці Марешовій, бо вона довго не приходила, а дружина Олеся була у відчаї: не могла бачити мук Олександра Івановича.

 - Задушиться, треба лікаря.

Раптом Сеник побачив, як махає йому з вікна пані Марія. Перехожий, що стояв на розі вулиці, теж це бачив і сказав Сенику: «Вас кличуть».  Як Сеник увійшов до кімнати, то відразу зрозумів собі, що сталося. У кімнаті були дружина поета і пані Марія. Останнього слова, якого ми так чекали, Олесь не сказав, бо вже не приходив до свідомости. Помер 22 липня о 13 годині 45 хвилин.

В. Приходько непомітно вийшов і вернувся з квітами. Я відійшла післати телеграми. Зірвалася буря з дощем, що тривала до ранку другого дня. Але мені було душно. Я купила квітів і повернулася назад. За мною прийшли панна Валя Лисянська і пані Лідія Вікул. Пані Марія поїхала попередити скульпторку Ніну Л. з чоловіком і привезла їх, щоб зняти маску з гіпсу. Покійника вбрали квітами і засвітили біля нього свічечки. Пані Марія, вкінець змучена, сказала, що йде додому і мусить цю ніч відпочити. Вечоріло. Помалу всі почали розходитися. Я лишилася вдвох з дружиною Олеся. Вона все метушилася, все клопоталася, і я відчувала, що як вона лишить це, то зразу ж впаде, знесилена горем. Вже як було зовсім пізно, я умовила її лягти. Мертвий Олесь лежав на другім ліжку в цій самій кімнаті. Щоб Вірі Антонівні не було так тяжко, я перейшла з канапи до неї на ліжко й погасила електрику. Лишилось лише світло від двох свічечок, що горіли біля Олеся. Вони миготіли, освітлюючи кавалок кімнати і темний  старовинний образ Божої Матері, який Віра Антонівна привезла з України.

У кімнаті відчувалося щось урочисте. Здавалось, що Олесь  чує все, про що ми говоримо, що він все бачить через замкнені повіки. І зовсім не було страшно. Віра Антонівна журилась, як її син Олег переживе смерть батька, як йому буде тяжко. Вона не знала, що син про це вже ніколи не довідається.

В останні тижні життя Олеся вона рідше згадувала Олега, мабуть, тому, що коли в родині хтось хворий, то вся увага буває звернена на нього. Якби вона знала правду?

Трагічна звістка про смерть  Олександра Олеся блискавично облетіла Прагу. На другий день приходило багато людей. Відчувалось, що всі були щиро, правдиво схвильовані. Деякі плакали. Треба було остаточно вирішити, коли буде похорон. Прийшли фотографи: п.В. Коваль, п.Х. і з ними панна Драгоманівна, що недавно приїхала до Праги.

Усі по черзі почали підходити прощатися з покійним. Перша -  дружина. Вона тихо плаче, але тримається мужньо – без гістерик, голосних ридань. Велике горе завжди буває мовчазним. За нею підходять інши.

Дивлюсь на мертве обличчя і хочу його назавжди запам’ятати .Мужчини укладають тіло до труни. Він вбраний у сірому костюмі. Віра Антонівна покриває тіло рушником, котрий  вишила моя мама на останній ювілей Олеся. Тепер цей рушник проводжав його в останню дорогу.

Пан С. Сеник звернувся до Українського університету , якого Олесь був доктором honaris causae, із закликом, що  в похороні мають взяти участь всі українські організації і щоб все це очолював університет. У четвер ще мали надію, що приїде з Берліна отець Білецький, але того ж дня дістали відповідь, що він приїхати не може. Йому не дали перепустки через кордон. Лишилась єдина можливість звернутися до православного священика російської православної церкви. Були голоси серед українців, що ліпше тоді  ховати без священика. Сеник звернувся до Віри Антонівни, дружини покійного Олеся, як до людини, яка мала рішальне слово. Віра Антонівна сказала, що без священика ховати не годиться. Пані Вілкул погодилася переговорити з православним російським архімандритом отцем Ісаакієм. Похорон був призначений на суботу 29 липня о 3-ій годині пополудні на православній частині Ольшанського цвинтаря. Почали замовляти вінки.

У ці дні ночували у Віри Антонівни  - чи пані Вікул, чи я. Якось, як я прибирала кімнату, помітила на календарі якийсь напис, зроблений рукою Олеся. Було підкреслено дату 22-го і далі стояв знак запиту. А зверху напис: «Сон про жінку в парку». Я показала це Вірі Антонівні.

А я досі цього не помітила, - сказала вона.

Ми розглядали напис. Я пригадувала, як Олександр Іванович оповідав свій сон про жінку в парку. Вірі Антонівні він про сон не розповів, щоб зайвий раз її не хвилювати. Яке вражіння на нього зробив цей сон, коли він відмітив це навіть у календарі… Жінка в чорнім, надлюдського зросту, з темним серпанком на голові призначає йому побачення в парку і каже дві дати -  22 і …. Коли це смерть, то чому дві дати? Я не знала тоді, що це  дати смерті батька і сина.

День похорону видався похмурий і вітряний. О І-ій годині ми з братом, як було умовлено, прийшли до Віри Антонівни. Туди прийшли теж пан Сеник, пані Вікул, пан В. Приходько, Л. Маркус. Жінки помагали Вірі Антонівні одягатися. Час минав. З Білецьких не приїздив ніхто. Віра Антонівна нервувалася, що пора вже їхати на цвинтар. Я її затримувала. Ще рано. Ще, може, приїде хто з Білецьких. Ледве ми її втримали. Дійсно, в останній момент з’явився тесть Леонід Тимофійович Білецький. Ми з братом поїхали по вінки – наш і Віри Антонівни. Олег мав його передати дружині Олеся аж на цвинтарі.

Людей на цвинтарі біля невеличкої православної церкви зібралося дуже багато. Прийшли не лише українці з Праги, включно з новою еміграцією, приїхало багато людей і з провінції. Над могилою Олеся зійшлися таки українці, які ніколи ніде разом не сходились. Був серед них і Є. Маланюк. Над Олесевою домовиною всі українці з’єднались в єдину сім’ю, так, як він хотів того:

О, з’єднайтесь в єдину сім’ю!

До церкви, крім дружини поета і близьких приятелів, пускали тільки делегації від українських установ і організацій та заслужених громадських діячів. Співав хор під проводом Я.Буркацького. Порядкову службу несло студентство під керівництвом голови місцевої філії УНО. Промовляли : від Українського університету професор Дмитро Дорошенко, від Українського Національного Об’єднання М. Галаган, від  української  громади  Володимир Бірчак, від українського студентства Ю. Ґерич. Першим говорив архімандрит о. Ісаакій, і коли закінчував, сльози лилися з його очей. Навколо плакали.

Відчувалося, що у всіх пригноблений настрій – як через смерть Олеся, так і через події у світі. На нас насовувалась страшна трагедія. Орди більшовиків пустошили знову українські землі, сунули на захід, наближалися до Праги. .. Що робити, куди тікати? Що нас чекає? Такі питання мучили всіх. Смерть Олександра Олеся завершила якийсь період життя всієї української еміґрації, більше навіть – усього українського народу.

І тепер, коли український народ переживав нову національну трагедію, смерть Олександра Олеся була як символ цієї трагедії.

-      Олесь знав, коли вмерти, - казав дехто. І цей пригноблений настрій мав свої причини. Не минуло й року, як більшовицькі війська ходили по цій самій Празі, і багатьох з українців, що з усіх- усюд зійшлися в день похорону над домовиною Олеся, не стало. Одних чекало нове вигнання добровільне, других вигнання недобровільне – хресна подорож на схід, а там, відомо, знущання, тяжка праця і десь далеко від своїх і дому одинока смерть.

Українські студенти винесли на своїх плечах домовину, яку  вкривав український національний прапор. Перед труною довгими рядами молодь несла квіти. Їх було ціле море – від різних українських установ і одиноких людей. Хор співав на слова Олександра Олеся «Покинь, мій синочку, ридати», і під цю пісню помалу почали опускати домовину…З усіх боків ридали. Хмари, що під час похорону покривали небо, розійшлися, і засяяло сонце. На свіжу могилу посипалися грудки землі. ...Вона (могила – авт.) в дуже добрім місці. З обох боків  дві молоді берізки схиляються до неї свіжим кучерявим гиллям. Тут, на цім клаптику чужої слов’янської землі, похований один із кращих синів України.

Схилимо ж голови на мить,

Постіймо тихо на цім місці,

Нехай лицарство міцно спить,

Хай їх раюють душі чисті.

Колись сурма тут загримить

І кине гасла променисті.( Олександр Олесь, із «жовтої книжки»)

Оксана Довгаль

Із «музею покинутих секретів» : спогади Галини Лащенко про Олександра Олеся( І частина)

Олександр Олесь був справжнім бардом національного відродження, який спрямував  поезію в річище європейського мистецтва. Він став, за висловом Павла Филиповича, цілою епохою для української поезії.

Нині його твори актуальні, як ніколи. Минуле завжди повертається і впливає на сьогодення. Наша українська історія – цей «музей покинутих секретів»(за О. Забужко) – навчає нас аналізувати сучасні події й відновлювати загублені колись національні коди. І щоб наші «покинуті секрети» не стали прокляттям українського суспільства, а допомагали подолати національну дезорієнтованість, шукаймо в минулому слова, які б доповнювали нашу картину світу, формували український світогляд.

У спогадах Галини Лащенко, української письменниці та громадської діячки в еміграції, зафіксовані цікаві моменти з життя родини Олександра Олеся, згадані неординарні події, описані характер і вдача членів сім’ї поета.

Ці спогади передала мені Галина Грицик, родом із Чернівців, нині мешканка Нью-Йорка, яка була особисто знайома з Галиною Лащенко, -  з тим, аби донести до широкого кола пошановувачів творчості Олександра Олеся інформацію про життя митця, який вірив у відродження Держави Україна. 

У тексті збережено авторську орфографію та лексику

Для Олеся був важливий 1907 рік. Тоді видав свою першу книжку « З журбою радість обнялась», тоді народився син. Перед народженням дитини Олесь жартував, що як буде син, хоче назвати його Дир. Віра Антонівна, знаючи оригінальний характер Олеся, напіввірила і протестувала. Назвали рідкісним, як на ті часи, ім’ям Олег.

У перші місяці після народження сина Олесь подарував Олегові свою книжку « З журбою радість обнялась» із написом. Початку напису Віра Антонівна не пригадувала, а кінець був такий: «…і вірним синам свого народу». Так почалася вихова маленького Олега.

У дитинстві Олег був дуже гарненький хлопчик, знайомі називали його « Лорд Фаунтлерой». Мав довгі золоті кучері, сині очі. Але, підростаючи, не хотів мати довге волосся, боявся, що хлопці будуть сміятися, і Віра Антонівна дала фрізєру підстригти Олега. Олесь був тоді у від’їзді, але коли повернувся і це побачив, був незадоволений.

Малий  Олег любив півнів. Умів їх досконало наподоблювати. В Олеся був півень  Король, в Олега – Чернак. Вони вічно між собою билися. Олег пильно спостерігав їхнє  життя  - і у 8 років написав драму. Вона ніде надрукована не була. Потім написав оповідання. Воно було так добре написано, що вийшло окремою книжкою в Празі. Олесь дуже високо оцінював цей твір свого сина. Це була одна з перших літературних спроб  Олега Кандиби.

Олег гарно малював. Особливо любив зображати  звірят. У хлопцевих  малюнках було багато руху й гумору. Олесь хотів, щоб Олег ілюстрував його книжку.

Син дуже радів успіхами української армії та дуже переживав її невдачі. І Олесь тоді написав:

Покинь, мій синочку, ридати,

Хай сліз твоїх ворог не п’є.

Почуємо рідні гармати,

Угледім  військо твоє.

Це початок вірша, який був покладений на музику, і коли Олесь помер, його труну опускали в землю, співаючи цю пісню.

Олесь любив подорожувати. У ньому жила велика цікавість до світу. Не маючи грошей – усе життя жив дуже скромно – спромігся двічі побачити Крим, побувати в Італії, у Франції, в Німеччині. Франція не зробила на нього великого вражіння. Ця країна лишилася йому в душі чужою. Французької мови не знав і, як сам казав, щасливо проїхав цілу країну з одним словом «мерсі». Їздив у Пастерівський інститут як ветеринарний лікар. Але, як Гоголь і Словацький, Парижа не любив. Зате Італією був захоплений. І це знайшло свій вислід у його поезії – у таких віршах, як « Італійська ніч підкралась», « В проваллі темнім десь на дні», « Коли твоє убрання біле», « В далини тихий сон летить», « Ти не прийшла в вечірній час», « Вийди, о вийди, я жду тебе, жду» й ін.

Ці вірші дихають півднем,  Італією тих часів. У поезії його сина Олега, пізніше за фахом археолога, що був в Італії вже за Муссолінієвих часів, виступають древність і Рим. У Німеччині Олександра  Івановича вражало на кожнім кроці слово « Ґелд», таке чуже йому. Німецьку мову знав добре і своїм кореспондентам-німцям часами відповідав німецькими віршами.

Подорож на Гуцульщину 1912 р. зробила на Олександра  Івановича виїмково сильне вражіння. Пожив там серед гуцулів, вивіз силу вражінь і під впливами їх написав цикл лірики «На зелених горах». Із  поетів Наддніпрянської України чи не Олесь перший оспівав зелені гори Гуцульщини. Перед тим, як написав « На зелених горах», читав про Гуцульщину 4 томи Володимира Шухевича.

Олександр Іванович хотів, щоб на Гуцульщину поїхала з ним і Віра Антонівна. Дитину можна було лишити в рідні, але дружина не хотіла залишати п’ятилітнього сина. Тоді перед Першою світовою війною на Гуцульщину їздило більше людей. Як поет згадував пізніше, ця подорож лишилася для нього незабутнім спомином.

По дорозі  на Гуцульщину Олесь був у Львові, пізнав особисто багатьох визначних людей Галичини, був і в Криворівні – літниську українських діячів, де зустрічався з Михайлом Грушевським, з Іваном Франком, із Володимиром Гнатюком та іншими. У Галичині бачився і з Михайлом Коцюбинським, котрий приблизно в той час теж збирав матеріал для своєї повісти
«Тіні забутих предків». На Карпатській Україні Олександрові  Івановичу довелося побувати двічі. На своєму ювілеї в Тячеві трапився такий випадок. Один із відомих діячів Карпатської України Бращайко, вітаючи Олеся, дуже хвилювався й замість того, щоб сказати, що радіє бачити Олеся міцним і здоровим,  замість слова «атлет» назвав Олеся « акробат». Олесь не міг без сміху згадувати цей випадок.

У 1938 р. Олександра  Івновича й Віру Антонівну кликав на Карпатську Україну їхній син Олег. Він умовляв їх цілком переїхати туди жити. Але Олесь обережно поїхав спочатку сам, залишивши Віру Антонівну тимчасом у Празі. У Хусті швидко зорієнтувався, що все виглядає непевно, і повернувся назад до Праги.

У той час вирішив видати книжку «З журбою радість обнялась».  Збірку почали друкувати в Петербурзі в типографії « Труд».  Олександр Іванович від’їхав до рідні в Україну. Приїхав аж тоді, як вийшла книжка -  ще до цензури. Спішно вивіз її в Україну, і тим ніби хрестив себе з тяжкою долею свого народу.

Цікавий був спосіб, як писав Олександр Іванович. Любив - ще колись в Україні - сісти на краю стола за самоваром і на клаптику паперу чи куперти писав. Натхнення хапало його несподівано. У Празі любив писати за пляшкою пива в корчмі серед незнайомих людей. Галас і розмови навколо йому не перешкоджали. Мав таку улюблену господу, яку роки відвідував. Бував на всіх українських імпрезах, святах, що в той час українська колонія влаштовувала в Петербурзі. А там дозволялося   українцям більше, ніж у провінції, бо відбувалося все не на українській території та не загрожувало «єдности» Росії. Олександр Іванович Петербург любив, може, тому, що взагалі любив великі столичні міста.

Був співробітником київської газети (щоденника) «Рада», що її видавав Евген Чикаленко, щомісячника « Літературно-науковий вісник», а в роках 1913-1914 щомісячника
« Дзвін». Рідко читав свої ще не друковані твори.

У Першу світову війну Олександр Іванович перебував на Південно-західному фронті як ветеринарний лікар при військових частинах у Галичині й на Буковині. Думки його все біля свого народу:

А ми, каліки і старці, ридаєм

І, може, гинем, як борці.

Але за що – не знаєм.(1916 р.)

Настав 1917 рік. Московська монархія впала. У березні 1917 року в Пекові було зречення імператора Миколи ІІ, і урядом Російської держави став «тимчасовий уряд»на чолі спочатку з князем Львовим, а потім зі славнозвісним А. Керенським. З жовтня того ж року до влади прийшли більшовики з Леніном. Захвилювалась і Україна.

Утворився Український Національний Конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. Українські вояки відділяються з російської армії в окремі військові частини. Центральна Рада проголошує незалежну Українську Народну Республіку. Тоді більшовики розпочали з Україною війну й захопили Київ. З українською армією йде запекла боротьба.

1917 р. відновилась українська преса, з’явилися нові талановиті люди: М.Філянський, М.Вороний, Г.Чупринка й Олесь.

У ті роки відродження української державности поява Олеся була епохальною. Особливо сильно звучали його громадянські поезії. Їх роля в той час була будительська.

Перша книжка Олександра Олеся «З журбою радість обнялась» звернула на себе загальну увагу й мала великий успіх. Серед нових поетів Олесь відразу посів у той час перше місце. Леся Українка казала, що може тепер не писати віршів. Молодий студент Петро Дорошенко з цією книжкою їздив по цілому Петербургу і всім її показував. Був зачарований його лірикою. Олесеві влаштовують ювілеї – чого він не любив – у 1923, 1928, 1935, а в 1943 році Український Вільний Університет у Празі вшанував Олеся титулом Доктора філософії.

Як Сінкевич, Олесь любив товариство, але великого натовпу уникав. Цінив незалежність і не належав до жадної партії.

У січні 1918 року в мешканю Олеся на Тимофіївській вулиці  трапився прикрий випадок- загинув д-р Короманський. Вийшов до сусідньої кімнати – і саме тоді більшовицький набій забив його.

У 1919 р. Олесь виїхав з України як аташе при українському посольстві до Буда-Пешту з послом Галамаєм і з П. Певним, де в той час була республіка з прем’єр-міністром Каролі, що року 1919 на короткий час став президентом мадярської республіки. Віра Антонівна з Олегом лишались тим часом у Пущі-Водиці. Олександр Іванович перед від’їздом заїхав до Києва, де перебували в той час його мати й сестра. Попрощався з ними, а вже з Києва, де  бачився з Вороним, виїхав за кордон. По дорозі затримався у Вінниці і був на українському концерті. Звернув увагу на те, що в програмі має виступати разом з іншими артистами поет Олександр Олесь. Здивовано чекав цього номера. На сцену вийшов якийсь панок «поет Олесь», що мав співати й танцювати гопака. Але, мабуть, організаторам вистави вже стало відомим, що в салі серед публіки присутній сам Олесь, бо чиясь рука з-за лаштунків потягла артиста без церемонії назад. На другий день Олександр Іванович дістав листа від цього панка, де той благав Олеся  його не губити, писав, що має малих діток і дружину. Лист кінчався словами: «Не погубите!»

Олександр Іванович, як виїздив, нічого не взяв із собою з дому, бо думав, що скоро поверне назад. Як сам, жартуючи, казав, узяв із собою чотири носові хустини.

Уже минуло 4 місяці, як Олександр  Олесь від’їхав, а Віра Антонівна не мала від нього листа й дуже турбувалася. Вони з Олегом все ще залишались у Пущі-Водиці, передмісті Києва, бо від’їзд Олеся був тимчасовий, та й не хотіли переривати шкільну науку Олега. А листа все не було. Усе могло з Олесем трапитися. Нарешті прийшов нетерпляче очікуваний лист, переданий через треті руки. Таке було тоді листування. Пуща-Водиця – прекрасна околиця Києва, але час, коли Віра Антонівна з Олегом там жили, був дуже важкий: громадянська війна, перші часи більшовизму. Якось, як Віра Антонівна поверталася додому з праці, на неї напали бандити, зірвали з жінки  футро, - і в січневий мороз в одній сукні вона поспішала додому. Бог поміг, обійшлося  лише сильною перестудою.

 Будучи підлітком,  Олег вчив хлопців різних ігор. Де він навчився їх сам, невідомо,  – але був першим серед хлопців, був їхнім ватажком.  Приятелі дуже його шанували. Діти часом ходили до струмка й кошиками ловили малесеньку рибку, а інколи  в’юнів, що закопувалися в землю, в болото, і їх треба було звідти витягати.

Уже тоді Олега  все цікавило: книги, лісове життя, риболовство, і , як сам пише в листі до батьків, захоплювався дослідами над комахами. Певно, думав і про зміни , які принесло підсовєтське життя. Віра Антонівна – пізніше вже в Чехословаччині – казала мені відверто: « Він для мене без хиб».

У Буда-Пешті починався неспокій, ширився комунізм на чолі з Бела-Куном, якого пізніше мадярський уряд за договором із більшовиками виміняв на більшовицьких полонених. Висланий на вищі урядові посади більшовиками до Криму, він розстріляв  там близько  50 000 людей.

Тоді Олександр Олесь переїхав до Відня, який став на якийсь час центром українського життя, був переповнений політичними емігрантами. Там перебував галицький диктатор Е.Петрушевич, члени директорії Ф.Швець і А.Макаренко, В’ячеслав Липинський, Евген Чикаленко, М. Грушевський, радник Ян Карашевич-Токаржевський, секретар В. Палетика,
 Д. Дорошенко, урядовець М. Суровцева та інші. Утворилося кілька осередків… Олександр  Олесь був там головою Союзу українських письменників  і журналістів. Видавав журнал « На переломі», гумористичний журнал «Сміх». Вони існували недовго.

Коли до Відня приїхала капеля Кошиця, поет  привітав її своїм віршем. Виникла думка заснувати університет. Серед ініціяторів цієї ідеї одним із перших був якраз Олесь. Університет, який відіграв таку важливу ролю в життю еміграції, перевезли до Праги, де утворилися кращі можливости для його існування.

У Відні Олесь відчув, як люди міняються  на чужому ґрунті, піддаються впливам нових обставин. Це відбилося на його творчості: почав писати «Перезву», дотепні та їдкі сатири на тогочасне українське життя. Пізніше Є. Маланюк висловив припущення, що, крім усього згаданого,  Олесь  у «Перезвах» хотів спробувати новий жанр – сатиру. Тими сатирами Олександр  Олесь нажив собі багато ворогів.

Але це був перший трудний рік еміґрації. Люди розгубилися. Лише поступово, опинившись на чужині, пристосувалися до обставин.  На початку бувало всяке, часом навіть вороже ставлення  з боку місцевого населення. Розлука з  близькими, відрив від дому, докори в хибах, що довели до такого стану, матеріальні труднощі -  все це впливало на настрої людей, пригнічувало. Проте свою батьківщину не забували і таки чимало зробили, часто в обставинах зовсім нелегких. Щасливим винятком  була Чехословаччина, якій самій лише в 1918 році пощастило відзискати страчену незалежність.  Активними були емігранти  в Канаді, ЗСА (З’єднані Стейти Америки – так діаспора називала США – авт.). в Австралії, Бразилії та інших країнах. Українцям було трудніше, ніж еміграції російській, бо після страшного для України ХУІІІ століття з Петром І, Катериною ІІ, знищенням Запорозької Січі, Україна підзабулася на Заході, перестала бути справою політичною.

Олесь у Відні дуже переживав трагічні події в Україні - страту чудом віднайденої державности. Почав пити. Болюче пережив байдужість до трагедії України західнього світу, про політичну сліпоту якої писав С. Петлюра й інші:

Розбіглись ми по всіх кутках усюди:

Рятуйте нас, рятуйте нас, о люди!

…………………………………………………….

Нас слухали, кривились і зітхали,

І в відповідь нічого не сказали…

                                                     ( О. Олесь)

Комуністи обіцяли багато, народ – його частина – повірили й були ошукані. Олесь відразу не повірив (1917 р.) і думок своїх ніколи не змінив – до кінця життя.

Якби лишився, мав би три шляхи: Зерова, Тичини й умовкнути (літературно вмерти). На еміграції були різні труднощі, але писати міг вільно, а для поета це головне. Отже, мав головне. Повертатися на совєтську Україну не думав, але навмисне в деяких листах про це згадував – для радянської цензури, бо дуже турбувався про родину, що її не пустять за кордон. Він став у Совєтах забороненим поетом.  Пізніше М. Рильський, свідомо дещо змінивши в його життєписі ,– інакше не реабілітували б  - таки добився, щоб хоч частина поезій Олександра  Олеся – про кохання і природу – могла дійти до українського читача. Життєрадісний за вдачею,  Олесь видав на чужині збірку « Кому повім печаль  мою»,  -  як свого часу римський поет Овідій, засланий імператором Августом на береги Чорного моря, назвав свою збірку поезій  «Скорботні елегії»

Згодом від’їхав із Відня і потім жив у Берліні, часово зі священиком І. Бринзаном, часово сам. Чекав приїзду Віри Антонівни з Олегом. З листів Олега до Олеся видно, як вони хотіли скоріше виїхати з Пущі-Водиці до нього, як вони тужили за ним. У 1922 р. Олег  писав: «Хоч би швидше настав той час!» Пише до батька, що працює в Українській Трудовій школі, де вчився, що ходить по селах, обмінює речі на харчі. Олександр  Олесь добивався їхнього виїзду за кордон через Міжнародний Червоний Хрест, і врешті йому це вдалося. Може, несподівано для самого Олеся, помогла «Перезва», яку дещо скорочено в 1923р. надрукували в Радянській Україні.

Вони приїхали в січні 1923 року. У Берліні Олександр Іванович жив у готелі проти двірця. Ще до приїзду родини сильно простудився і був тяжко хворий. Лежав сам у номері,   часом його відвідував портьє. Оповідав про це Вірі Антонівні, коли вона з Олегом приїхала до Берліна. Разом переїхали жити до Шпандау, периферії  Берліна, де винаймали з книгарем Юрієм Тищенком Сірим три кімнати.

У високім 15-літнім юнакови Олесь ледве впізнав Олега, так він змінився і виріс. Але ті внутрішні душевні зміни, які сталися за цей час з Олегом, Олесь відкривав поступово. А зміни були великі: переломовий вік – хлопчик мінявся в юнака. Характер Олега був інший: і зовнішньо,  і вдачею був подібний на матір. Батько і син знайомилися тепер один з одним. Після тяжкого життя в Пущі-Водиці Віра Антонівна змінилася, виглядала старше.

У цей час прийшов лист від Микити Шаповала з пропозицією переїхати до Праги, оскільки життя в Берліні було важче. Перепустку до Чехословаччини брали на чеському консуляті, де висіли жалібні прапори. Якраз тоді вмерла від раку жінка президента Т.Масарика. У Празі мешкали недовго, переїхали до Черношиць, зеленого гарного містечка недалеко від Праги, де зупинились у журналіста Кушніра, поки не знайшли окреме мешкання. Поруч із ними жив професор Білецький із дружиною та двома донечками: трьох і одного року, Катериною і Оленою, чи,як їх кликали, – Калинкою і Ялинкою. Зі старшою Олег часто грався і не думав тоді, що через 20 років вона стане його дружиною.

Літературну стипендію, яка становила спочатку 1500 корон на місяць, чехи швидко зменшили, і до хати Олеся почали заглядати злидні. Тоді Віра Антонівна дістала посаду виховательки в дівочому інтернаті Української гімназії. Завдяки тому, що добре знала французьку мову, помагала ученицям готувати  їхні завдання.

Потім інтернат перевели до Ржевниць, куди родина Олеся переїхала й де залишилася до 1934 року. Згодом перебралися до Панкрац до Праги на вулицю «У Зелене Лішки», 181. Це були бльоки великих кількаповерхових будинків із малими мешканнями для робітників. Меблів було мало,  і були вони зовсім прості. Найціннішою була шафа з книжками й паперами Олеся. А поруч стіл, де стояли  вазони з рослинами, які старанно поливав і підстригав Олесь. Віра Антонівна казала, що з квітами багато мороки, але Олесь робив це охоче, із любов’ю. Цей район і мешкання після зелені в Черношицях Олесю не подобалися. Віра Антонівна, розуміючи обставини, віднеслася до зміни спокійно, а Олег - байдуже.

Прийшли події на Карпатській Україні. Безкорисна, віддана праця закарпатців і молодого доросту еміграції мала болючий фінал: арешти, допити, ув’язнення. Ув’язнений і Олег  Ольжич разом із моїм братом Олегом Лащенком, а також із  М. Михалевичем, М. Мухиним, Чирським, із багатьма іншими. Олег Кандиба був заарештований мадярами, але коли після звільнення повернувся до Праги, Віра Антонівна, його мати, згадуючи той час, говорила: «Я знаю, що він дуже терпів. У мене не було духу розпитувати його всі подробиці, як над ним там знущалися. А він сам ніколи про це не оповідав, мабуть, щоб не завдавати мені болю».

Свою статтю « Всякі будівничі» в альманаху « Карпатська Україна в боротьбі» Олег Ольжич закінчує словами: « Цілій українській нації героїчна епопея Закарпаття є каменем віри і твердим заповітом боротися і перемогти».

Усі, хто знав Віру Антонівну, дуже її шанували, але багато хто не був знайомий із нею, бо майже нігде не бувала. Товариське життя вимагало туалетів, грошей було мало, вже прохворювала. А Олесь був багато поза домом.

Їх родину в той час інколи відвідував В’ячеслав Лащенко, педагого і поет. Він якось сказав, що родина Олеся – це трилисник: Олесь поезія, Віра Антонівна проза, але проза, яка розуміє поезію. Більш окремо тримався Олег. Здавалося, що з нього виробиться науковець, не поет і не політик.

1924 р. Олег із відзнакою екстерном склав матуру і став студентом філософічного факультету Карлового університету. Його цікавила археологія. Він був учнем визначного науковця Нідерле, який оцінив здібність молодого українця. Блискуче закінчивши студії в університеті, Олег Кандиба пише у своїй ділянці археології, а Олесь радіє та вітає вдалий початок наукової праці свого сина. Не хотів, щоб Олег займався політикою і не вважав, що він має до політики здібности.

Олег працює на розкопках у Галичині, Словаччині, Румунії і Югославії, куди в цей час приїхала Гарвардська археологічна експедиція. Там  знайомиться з молодою американкою Пусі  - і їх пов’язує глибока приязнь. Члени експедиції повертаються до Америки, але Пусі їде до Праги на довший час і стає нареченою Олега. Вона буває на українських вечірках, в українській їдальні, у батьків Олега. Олесь знає німецьку, Віра Антонівна французьку, але не знають англійської. Пусі не знає цих мов і ані одної слов’янської. Дівчина  часом трохи помагає по господарству, і якось порозуміваються. Олесь називає Пусі через її чорне волосся і червоняву шкіру ім’ям якогось індіанського племені.

1935 року Олег Кандиба у Львові видає свою першу збірку поезій «Рінь», а 1940 р. у Празі - «Вежі». Ці вірші, зовсім відмінні від інших, звертають на себе загальну увагу. Особливо вразила всіх збірка поезій «Вежі». Її не всі розуміли, знов інші захоплювалися. Улюбленим поетом хворої на сухоти Лесі Петлюрівни був саме поет Ольжич.

1940 року Олег Кандиба став членом Організації Українських Націоналістів, світогляду, що по новому підходив до історії України, де домінують не лише ідеалізм, але вольовість і динамізм. Націоналізм швидко й масово захоплює українську молодь і під час гітлерівської окупації України. Тисячі людей гинули в Києві та інших містах і селах,але всі похідні групи української націоналістичної молоді своєю витримкою та мужністю цей іспит витримали. Молодь не лишилася пасивною. Гинула, але боролася з німецьким окупантом. Олег Кандиба був весь час у русі серед найгірших небезпек. З ним усі рахувалися, його не тільки поважали, але й любили. Саме в той час (1942 р.) я спитала Олександра Олеся, яка з українських партій має найбільше хиб. Олесь відповів: «Націоналісти їх мають менше від інших».

Коли Олег Кандиба приїхав із Києва відвідати батьків у Празі, одна киянка прохала привезти їй збірку його поезій. Він привіз збірку поезій батька, видану за кордоном.

…Не судила доля Вірі Антонівні  тихий захід життя. Прийшли дні криваві й бурхливі. Почалася Друга світова війна. Чоловік почав хворіти, хоч будови був міцної. Син у перших рядах, де йде боротьба. Душа її тремтить за здоров’я хворого чоловіка, мучиться в постійній турботі за сина. Віра Антонівна переживає вічний страх, чи на сина не валиться біда, зовсім забуває про себе. Мала передчуття якогось нещастя. Писала про це до мене до Варнердорфа. Власне, це була приписка до листа Олександра Олеся, бо Віра Антонівна мала хворі руки й писати їй було тяжко. Писала, що чорні думки лягають на душу. Що це було? Передчуття матері...  ( Далі буде)

Спогади Галини Лащенко

Упорядник рукописів - Оксана Довгаль

Рукописи (не) горять?

Із «музею покинутих секретів»: спогади Галини Лащенко про Колегію імені Павла Галагана

Усе-таки вони горять. Скільки їх знищено у вогні, сховано, вивезено з країни, забуто у фондах і архівах. Рукописи не горять лише тоді, коли їх читають і досліджують, аналізують і обговорюють на різних смислових рівнях. У нашому суспільстві «тотально викривлених смислів»( за О.Забужко) проблема втрати пам’яті зумовлює національну дезорієнтованість, адже безпам’ятний – це дезорієнтований, невпевнений, слабкий. « Саме наші покинуті загублені секрети, наша історія, - сказала О. Забужко у програмі « Homo sapiens»( ТВІ), - є прокляттям українського суспільства».

Цього літа я випадково отримала цінні рукописи – з огляду на те, що це живі спогади людини, яка ретельно берегла в пам’яті почуте колись від свого свекра. На схилі літ Галина Лащенко, українська емігрантка із Нью-Йорка, письменниця, громадська діячка, на той час уже сліпа, попросила записати з її слів цікаву інформацію про Колегію імені Павла Галагана, яку закінчив її свекор Іван Кабачків. Спогади люб’язно погодилася записати Галина Грицик, уродженка Чернівців, нині мешканка Нью-Йорка. Звідти ж і приїхали в Україну ці рукописи.

Приголомшливе відкриття універсальної взаємопов’язаності, коли минуле повертається і впливає на сьогодення, знову викликало асоціацію з книги О. Забужко « Музей покинутих секретів»: скільки ще таких похованих секретів – уламків чиїхось доль, невисловлених і незаписаних думок, непобачених світлин – десь тліє на глибині( а по суті є національним скарбом) і творить величезний музей загублених у часі і просторі Слів, які потрібні суспільству для відновлення морального здоров’я нації.

Отож запрошуємо до віртуального музею, аби оживити в думках і образах ті сторінки української історії, які репрезентують позитивний досвід попередників у царині освіти -  з огляду й на те, щоб укотре впевнитися: наше – краще, бо відповідає ментальним особливостям українців і може легко відновитися на ґрунті сучасної української педагогіки. І ще одна важлива деталь: явище меценатства й навіть жертовності щодо розвитку освіти й культури мало би  привернути увагу сучасних жертводавців і тих, хто вболіває за майбутній інтелектуальний потенціал нації.

У тексті частково збережено авторську орфографію і лексику

Колеґія Павла Галагана

Колеґію імені Павла Галагана заснував 1871 року український магнат Григорій Павлович Галаган на честь свого єдиного сина Павла, що помер у 16-тирічному  віці.

*Григорій Галаган був відомим громадським діячем і, як тоді казали, українофілом. Підтримував стосунки з членами Київської Громади – В. Антоновичем, Т.Рильським, П.Житецьким, В.Беренштамом, М.Максимовичем, д-ом Панченком,

К. Михальчуком та ін. Був знайомий і з Тарасом Шевченком – ще з початку 1840-х рр.

Як член Комітету з покращання побуту поміщицьких селян, енергійно боровся з кріпацькими тенденціями більшості членів Комітету. Після звільнення кріпаків був віце-президентом Комісії з улаштування селянського побуту «Юго-Западного края» при київському генерал-губернаторі. Був членом і другої Комісії у справах допомоги селянам-переселенцям, опрацьовував документи щодо зменшення викупної плати для селян, брав участь у праці Земств. Коли його обрано Прилуцьким « предводителем дворянства»(провідником шляхти, маршалком), досягнув збільшення бюджету на народну освіту,підвищення платні народним учителям. Галагана вважали великим народолюбцем. Григорій Павлович фінансував засновані ним ремісничі школи для місцевого населення., навіть свій маєток у селі Дегтярі пожертвував для ремісничої школи. Під впливом Галагана в Прилуках відкрили чоловічу й жіночу гімназії , а для селян свого родового маєтку в с. Сокиринцях він створив « ссудо-сберегательную кассу им. Павла Галагана»(Щадничу касу ім. Павла Галагана). Був Головою «Юго-Западного отдела Императорского географического общества» і членом Київської археографічної комісії».

Цікавився українською етнографією, видав « Южно-Русские песни с голосами», написав « О склонении малороссийских имен». В « Киевской старине» (ІХ-І-35) була надрукована його праця « Подробное описание малорусской вертепной драмы в том виде, как она сохранилась в Сокиринцах».

Син Григорія Галагана Павло помер 1869 р., а 1 жовтня1871 р. засновано Колеґію Павла Галагана. У справу розвитку навчального закладу Григорій Павлович вклав багато любови, труду і свій великий досвід., вимагало це діло і великих коштів. Біля двох років Григорій Галаган стратив на обмірковування свого наміру, радився з багатьма видатними педагогами, аж поки ця закрита і взірцево поставлена школа почала своє існування. Ні одна з середніх шкіл в російській імперії не мала такої великої бібліотеки, таких прекрасно обставлених дортуарів( Дортуар - спільна спальня для учнів у закритому навчальному закладі – авт. ).Колеґія Павла Галагана відрізнялася від казенних гімназій тим, що там не було бюрократичного формалізму. Згідно зі статутом, заклад перебував під протекторатом  Київського університету св.Володимира., два професори якого були членами правління Колеґії.

Від держави Колеґія не діставала жадної субсидії на своє утримання, бо забезпечена була маєтками Галагана на Полтавщині і Чернігівщині. У статуті було зазначено, що якби Колеґія з якоїсь причини була закрита, то Полтавське Земство мало право підняти питання про її відкриття..

При Колеґії був гуртожиток для вихованців – учнів православного чи греко-католицького визнання. Це останнє вносило рису національного характеру. Опінія, яка тоді утворилась, що Колеґія Павла Галагана  - школа аристократична, де вчаться діти привілейованих кляс, є неправильна. Крім дітей князів, баронів, шляхтичів, заможних дідичів, до Колеґії Павла Галагана приймали дітей усіх станів – міщан, селян, козацьких дітей. Багато з них були з родин духовенства.

Колеґія мала мету виховувати талановиту молодь з бідніших родин для громадської діяльності  і для тієї ж мети дати правильну вихову синам заможних батьків. Отже, вчителі мали бути не лише вчителями, але й вихователями. Спільна вихова мусила стирати різницю між їх соціяльним і матеріяльним станом. І діти між собою добре уживалися, часто зберігали добрі стосунки багато років після закінчення школи. Для полегшення бюджету Колеґії приблизно половина вихованців була своєкоштна – вони самі платили за утримання і навчання, другі були стипендіяти. Платня була досить висока, вища, ніж у гімназіях, але умови життя були дуже добрі. Щоб отримати стипендію, треба було витримати дуже суворий конкурсний іспит. Це були кращі учні з гімназії.

При Колеґії була велика бібліотека для вихованців, вони могли користуватися з окремого дозволу також книжками з т.зв. фундаментальної бібліотеки. У цих бібліотеках були й українські книжки. Узагалі українська атмосфера відчувалася тут більше, ніж у звичайних казенних школах. Швидко після того, як Іван Кабачків став учнем Колеґії, учні 7 класу попрохали його переписати відомості про обставини, серед яких був заарештований Тарас Шевченко. Також у закладі була традиція – випускники з директором їздили на могилу Тараса Шевченка, але поліція і начальство потім заборонили це.

Директором Колеґії був член Старої Громади Іван Іванович Ничипоренко. До Старої Громади належали відомий науковець Павло  Житецький, чернігівський адвокат Трач, професор Цветковський, професор Ол.Русов, за фахом статистик, історик Е. Трегубов,

В. Науменко. За запорозьким звичаєм, Стара Громада не приймала в число своїх членів жінок. Видавала місячник « Киевская Старина». Редакція журналу «Киевская Старина» взяла на себе великий труд: видання « Українського словника». Першими редакторами « Словника» були В. Науменко, а згодом Є. Тимченко. Та найбільше сил і терпіння вклали туди Б. Грінченко і його дружина. Громад було більше. Але добре організованих було дві: Київська    ( з 1860 р. ) і Одеська ( з 1870 р.), пізніше ще Полтавська і Чернігівська. Київська була центром українського руху. У Громаді голови не було – головував господар хати, де збиралися.

Статут Колеґії відрізнявся від гімназій, бо фундатор її мав великі зв’язки в Центральнім уряді. Г.Й Галаган був член Государственного Совєта ( Державної Ради) А ще перед тим по окремому вибору царя Олександра ІІ він був покликаний для розроблення статуту про звільнення селян від кріпацтва 1961 року. Крім того, був членом т.зв. редакційної комісії.

Біля Колеґії були будинки, де мешкали виховники з родинами. Г.Й. Галаган подбав і про це.

Російську мову та історію викладав у Колеґії Павло Гнатович Житецький. Був це вчений філолог, ідеаліст, «учитель життя». Викладав дуже цікаво, багато давав як учений. Його лекції учні любили, він гарно говорив – і це збільшувало увагу слухачів. Випускникам він подарував свою книжку «Очерки звуковой истории малорусского наречия». Академік Булаховський писав, що «серед  лінгвістичних наукових творів 19 ст., що проклали шлях серйозному вивченню української мови, їй належить своє почесне місце». Інші його праці теж зв’язані з Україною: « О языке и поэтическом стиле народных малорусских дум» «Киевская старина, янв, 1893), « Заметки о разных методах изучения народных малорусских дум» ( « Этнографическое обозрение, 4, 1895), « О переводах Евангелия на малорусский язык» , « Начерк історії літературної української мови до Івана Котляревського» (Україна», кн.ІІ, 1914) та ін.

Павло Житецький мав імпозантну зовнішність: густа біла борода і волосся. Ще як був у Колеґії, мав удар. Коли лежав хворий, колегіяти його відвідували. Цікавився життям Колегії та Української Старої Громади, якої був видатним членом. Поступово стан його здоров’я поліпшувався, але до Колеґії він уже не повернувся, примушений був відійти. На деякий час П. Житецькому заборонено було жити в Україні. Був під доглядом поліції. На його місце прийшов Олександрович. Був добрий педагог, але того впливу на учнів, як Житецький, не мав.

Історію в Колеґії викладав Елісей Кипріянович Трегубов, член Старої Громади, педагог і літературно-громадський діяч. Його дружиною була сестра Ольги Франко, Антоніна Федорівна. Мали вони гарну доньку Катрю, яка користалась успіхом у молоді. Колегіати любили танцювати з нею на вечірках, їздити на ковзанці.

Латину і грецьку мову викладав чех . У російській імперії царських часів чехи, що там проживали, найчастіше бували чи викладачами латини і старогрецької мови, чи садівничими, чи диригентами оркестрів. З інших педагогів дуже люблений колегіатами був Вол. Науменко. Взагалі педагоги в Колеґії були кращі, як у гімназіях.

При вступі до Колеґії директор попереджав учня, що кар нема, але є « словесна баня». При зміні « режиму», як відійшов директор І Ничипоренко, завели і кари. У середу і неділю на дві години не пускали до міста. У поважних випадках на свята позбавляли відпустки додому.

День починався так: сніданок . О 9 годині молитва. Учень Іван Кабачків мав добрий голос і слух,тому він часом диригував шкільним хором на бажання диригента Зелінського. Співали « Преблагий Господи» Священик чи хтось з учнів читав з Євангелія. Тоді починалось навчання.

Щодня було 5 лекцій. Багато учнів, крім звичайних занять, брали лекції музики, до них приходили вчителі. Були лекції гімнастики. Колеґія мала свою церкву, свій хор, свого фельдшера. При навчальному закладі був каток, де учні залюбки їздили на коліщатах.

Іноді влаштовували балі. Приїздив генерал-губернатор Ігнатьєв., куратор ученої округи. Дами були переважно з родин педагогів чи їх знайомих.

Учням прищеплювали звичку пильнувати за своїм одягом, щоб був чистий, випрасуваний, ніде не розірваний. Одяг був по фасону, який часто носив покійний син

Г. Галагана, штатського зразку: чорний піджак і штани, біла крохмальна сорочка з відложеним коміром і краватка метеликом. На шапці відзнака: П.Г.Колеґія. Вишивали її черниці Київського флорівського монастиря.

Хто з учнів вліті нікуди не виїздив, таких везли на дачу на берег річки Остер в кінці міста Козельця на Чернігівщині, де був великий маєток Г. Галагана. Цей маєток належав колись Розумовському, потім його перекупив Галаган. Був там старовинний 2-поверховий будинок, високі пічки, які дуже скоро нагрівались, парк з чудовими липовими та оріховими алеями. Маєток називався Покорщина. В одній із кімнат стояло крісло з табличкою  на звороті., що тут сиділа « Ее императорское величество Императрица Елизавета Петровна», дочка царя Петра І. В дорозі, як їхали через село Лемеші, виховник показував колеґіятам на фігуру під хрестом на церкви, що нагадує корону. В тій церкви вінчалась Єлизавета Петровна з О. Розумовським.

Якось колеґіят Іван Кабачків через нездужання не міг на Різдвяні вакації поїхати додому і залишився в Колеґії сам. Про це довідалась Катерина Василівна Галаган, дружина покійного фундатора Колеґії Григорія Павловича Галагана, який помер 1888 р. Була з роду Кочубеїв. У цей час була вже спаралізована і її возили в кріслі. Мешкала стало в маєтку біля козацького села на горбочках Сокиринці Прилуцького повіту на Полтавщині, де був похований її чоловік. Там у неї був палац.

Г.Й. Галаган у юнацькі роки писав у своєму Щоденнику: « Я в Сокиринцях, в зеленому раю». До того раю Катерина Галаган запросила колеґіята до себе на Різдвяні вакації і прислала на дорогу грошей. Вона мала « Кобзаря» Шевченка, виданого 1860 р. коштом Семеренка з власноручним автографом Шевченка

« Катерині Василівні Галаган на пам’ ять.  Т. Шевченко».

У палаці – будові світової слави архітектора Растреллі – була велетенська бібліотека  , багато рукописів, історичних актів, багато картин славних європейських малярів і старовинних портретів – гетьманів, старшин, козаків. (Нині професійний аграрний ліцей у Сокиринцях – авт.)

« Цінна й кількісна нумізматична збірка, в платинових , золотих і срібних зразках тодішнього світу, зокрема багатий відділ монет княжих та гетьманських часів»( « Нові дні», вересень, 1950 рік). Стародавній кришталь, срібні таци, келихи, столове срібло…Рідкісна збірка зброї…Більшовики вивезли найцінніше з того скарбу до Москви. « З решток того історичного добра українці зорганізували значний музей у Прилуках»( Нові дні», вересень, 1950 р.)

Близько від палацу була церква «в стилі українського бароко, з чудесними портиками». Різьблений іконостас – перлина мистецтва. За совєтів церква була зруйнована, вікна і двері побиті… Та тоді вже пані К.Галаган, її донька і зять, граф Лямсдорф-Галаган не жили.

З кляси до кляси були іспити. Іспити були і при закінченні Колеґії. Під час вступних іспитів заклад відвідували  Комісія і представник від округи. Був звичай, що по закінченню Колеґії кращим учням дарували швейцарські срібні годинники. Медалі не давали. Але в атестаті кожного учня, що кінчав з відзначенням, було зазначено: « З правом на медаль»

Перший рік по закінченні Колегії кожний стипендіят, коли вступав до високої школи, діставав по 200 рублів допомоги. Крім того, в Петербурзі колеґіяти, що закінчили високі школи, заснували Товариство колишніх вихованців Колегії Павла Галагана для допомоги тим, хто закінчував Колегію. Філіялка цього Товариства була в Києві. Помагали молодшим поколінням грішми і зв’язками. У Києві при українській владі це Товариство поновилось. Після одних загальних зборів колеґіятів влаштували чай. Там було багато молодих, що допіру закінчили Колеґію. Вони дивувались, що Іван Кабачків говорить по-українськи.

-                     Ви ж з Петербурга, - казали (бо саме там І. Кабачків тоді служив).

Подією в Колегії Павла Галагана було звільнення її директора Івана Івановича Ничипоренка. Коли пані Катерина Галаган довідалась про дуже мізерну пенсію, яку він дістав, вона доповнила її з власних коштів. Офіційна причина його звільнення була подана така: надати колеґіятам більш світський елегантний вигляд. Запросили балетмейстера Лінчевського, брата відомої київської балерини Ланґе з оперового театру. Дійсна причина звільнення

І. Ничипоренка була інша: був звільнений через українство, яке виявлялось у вільному користуванню колеґіятами українськими книжками в бібліотеці, у тому, що ввечері, після лекцій, учні любили співати українські пісні. Ще однією причиною було те, що директор щороку їздив з учнями, котрі закінчували Колеґію, на могилу Тараса Шевченка, що стало навіть традицією. Це не подобалось куратору ученої округи, багатому поміщику Орловської губернії. Він клопотався в Міністерстві – й І.І. Ничипоренка було усунено.

Новим директором був призначений Іннокентій Федорович Анненскій. Міністерство дало йому інструкцію витравити український дух з Колегії. Це й була головна мета призначення на цю посаду досвідченого педагога з самої столиці. Це була ще досить молода людина 37 років, добрий педагог, за фахом філолог-клясик, який багато перекадав грецьких трагіків, наприклад, Евріпіда, і сам писав на сюжети античної мітології.

Швидко після приїзду новий директор, проходячи через дортуари, помітив у колеґіята Івана Кабачківа книгу Квітки-Основ’яненка.

-          Что это такое?- [i]спитав директор. – Откуда это у вас?

Учень відповів, що ця книжка « з нашої бібліотеки в Колеґії». Через те що книжка була з бібліотеки шкільної, покараний бути не міг. Але в бібліотеці зробили ревізію - й українські книжки були приховані.

Вже у Вереміївці, де він народився, Іван Кабачків читав окремі твори Т. Шевченка, Стороженка й ін. українських авторів. А в Києві в Колеґії Павла Галагана студент Чобра більш докладно познайомив його з творчістю Шевченка. Мав «Кобзаря» , але в тому виданні не було поеми « Сон». Було й таке: один з колеґіятів, Мейер, змосковщений і вже православний німець,коли мова йшла про українських письменників, сказав, що їх нема.

-          Кто вашего Шевченко читает?

І. Анненскій, хоч був добрим педагогом, не користався в Колеґії симпатією, бо серед вихованців було багато українців. Може, у більшости колеґіятів у ті роки – кінця ХІХ століття – почуття української свідомости не було чітко окреслено, але підсвідомо воно жило і тепер заговорило. І. Анненскому витравити український дух за недовгий час його директорства не вдалося. Мав постійно неприємности., бо Стара Київська громада затялась його виперти за те, що він витравлював український дух у Колеґії. Певно, офіційно не називали цієї причини, бо це було те, чого хотів російський уряд. Все ж неприємностей мав

І. Анненський багато. І радий був повернутися до Перербурга, де став директором 8 гімназії на Василівському Острові, а потім Царськосельської гімназії. 

З тих, що закінчили Колегію Павла Галагана і що ім’я їх стало відомим серед українських кіл, були Андрій Лівицький, пізніше президент УНР в екзилі, Агатангел Кримський , що потім закінчив Інститут східних мов, академік Нестор Котляревський, професори Сергій Цьолковський, філолог Ганцов, Михайло Чубинський , син автора гімну, професори Малиновський, Петрушевський, професор права Покровський, поет і вчений Вол. Остроковський, економіст І. Кабачків, письменник Борис Лазаревський. З тих, що закінчили пізніше, поет, мовознавець і літературний критик Михайло Драй-Хмара, поет і професор Київського університету Павло Филипович, згодом заслані більшовиками .

Про чотири роки навчання в Колеґії Галагана колеґіят Іван Кабачків зберіг на все життя незабутні світлі спомини.  В Українській Державі треба відновити цю взірцево поставлену школу з продуманою програмою, любою до юних душ. Відновити її традиції, лише дещо обережно змінивши, щоб наблизити до вимог нашого часу, може, скасувати іспит з кляси до кляси, що було обов’язковим у ті часи. І проводити навчання українською мовою. Тоді в середній школі це ніколи не дозволив би російський уряд.

Скільки потрібної цікавої праці чекає наступні молодші покоління в духово ограбованій Україні для відновлення багатьох прекрасних наших традицій ( серед них і староукраїнських традицій ще з Ярославових та Мономахових часів). Кожне з них поруч страшних поразок нашої трагічної історії мало свої великі досягнення. Мало те, що властиво саме українській нації, що є виявом її життьового сприймання, що упродовж століть є плодом праці, дум і жертовности кращих наших людей, що мусить відродитися, мусить жити і далі діяти.