Краєзнавчі розвідки про село Вільховець, що на Перемишлянщині
Слово від автора
Сто століть у мого роду...
Роде рідний! Не стлумить
Нашу жилаву породу –
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу…
І. Драч. Балада роду
Українська молоде, пізнай себе!
С. Килимник
На новому виткові розвитку цивілізації кожен народ намагається зберегти себе як етнос у колі інших , адже глобалізація спричиняє асимілятивні процеси й певною мірою веде до втрати автентичності. Тому дуже важливо зберегти пам’ять родоводу, адже там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лакуни. Щоб заповнити ці духовні порожнини, треба почати з першооснов: хто ми ?
Напевно,здатність до усвідомленого самозбереження була показником гідності й честі народу: ще в античні часи в багатьох храмах Древньої Греції при вході над дверима був напис : «Пізнай самого себе». І греки дотримувалися цього правила - з наказу Пізистрата у VI ст. до Христа почали записувати народну творчість. Елліни усвідомлювали , що мають зберегти свій духовний ґрунт і генетичні коди.
У зв’язку з цим академік Греков у науковій праці «Київська Русь» писав: «Не може бути історії без обліку цінностей, створених предками…». Він розвинув думку про те, що дуже важливо дослідити нашу етнографію, нашу етнологію, наш фольклор. Учений застерігав: «..Ми зробили б дуже велику помилку, коли б відмовились від вивчення цієї старої спадщини».
Цю помилку все-таки було зроблено, адже записувати український фольклор почали лише з XIX сторіччя. Недарма відомий історик Шлєцер писав, що Східно-Європейська рівнина до IX ст. уявлялася « жахливою, дикою і порожньою». Дійсно, склалося так, що наші етнографія та етнологія ніде не були записані, а перші свідчення про нас були поодинокими і зробленими чужоземними істориками.
Нині вже записано й досліджено величезний духовний пласт українського, проте робота ця має тривати. Адже краєзнавство, народознавство – це науки про націю. То не подув моди на етно - (йдеться про світові тенденції розвитку й популяризації фолькмузики, етнофистивалів, етномоди) - це органічна потреба уникнути національного нігілізму, утвердити свій національний ґрунт і зміцнити духовну ауру нації.
Оксана Довгаль
Із переказів про село Вільховець
Також у пам’яті вільхівчан зберігся переказ про втечу від татар у вільховець – вільшаний масив лісу. Можливо, саме ця подія і спричинила такий вибір назви села.
Мікротопонімія Вільхівця охоплює ще й такі топоніми:
Підлип’є – територія, де було багато кущів.
Широка Нива – хутір, який об’єднував 5 господарств. Згодом, із приходом більшовиків, мешканців хутора переселили в село, аби ті не помагали партизанам.
Під Білов Глинов – саме там, за спогадами, був початок села. Ця назва утворилася від назви матеріалу: тут добували білу глину.
Лєвандовка – нова забудова.
Згадують також про поселення мазурів за Польщі, яке складалося з 4 родин. У спогадах називають ще й територію під лісом – Підлісок (місцина поблизу церкви).
Календарна обрядовість села Вільхівця
Зимові обряди
Возвеселися, щедрий наш роде,
Щастям, здоров’ям і статком!
Андрія
Свято Андрія найчастіше асоціювалося з ворожіннями, які вже в ХІХ ст. втратили своє магічне значення і стали веселою традиційною розвагою. У вечір із 12 на 13 грудня дівчата жартували й намагалися зазирнути у своє майбутнє.
У Вільхівці найпоширенішими були наступні ворожіння:
Що під тарілками?
1а. Під три тарілки клали такі речі: гілочку мірту, хустинку, хліб. Якщо дівчина вибрала хліб – буде господинею, мірт – скоро віддаватиметься, тобто виходитиме заміж. Вибір хустинки віщував погане – дівчина матиме дитину поза шлюбом.
1б. Під три тарілки ховали ключ, галузку мірту, ляльку. Якщо дівчина витягне ключ –майбутній чоловік буде господарем, мірт – вийде заміж, ляльку – матиме неприємність.
«Молодець чи вдовець?»
2. В Андріївську ніч також перебирали кілки частоколу (плоту) й казали: «Молодець-вдовець-молодець-вдовець…» Від останнього слова , на якому закінчився пліт, залежало, пощастить дівчині чи ні.
Собака-ворожбит
3. Пекли палінки, давали собаці. Якщо пес з’їв палінку – дівчина буде господинею, якщо собака піде під ліжко – дівчина втратить честь.
Хлопці жартують
4. Дівчата мали набрати в рот води і донести її до хати. Хлопці смішили дівчат – і ті здебільшого воду недоносили.
Котра перша?
5. Дівчата пекли паляниці. Чию паляницю собака з’їсть першою, та перша вийде заміж.
Також поширеними були жарти і збитки в Андріївську ніч. Це вже була царина діяльності сільської паруботи.
Хлопці знімали ворота, плоти. Також натягали на стежках шнурки, через які дівчата падали. Інколи брали вози, сани, борони й т.і. та висаджували на дахи.
Такі збитки інколи робили й на Василя.
Миколая
Перед святом діти писали листи до Святого Миколая, якого вони чекали цілий рік. Малеча шукала дарунки під подушкою або біля неї. На Миколая дітям дарували солодощі – николайчики (миколайчики), ангелики, баранчики, цукерки. Николайчики продавали у склепі (кооперативі). Також миколайчики пекли і вдома, додаючи до тіста меду.
Різдво
Ангел небесний на землю сходить
Нині із Божим дитятком…
Різдво – одне із найцікавіших свят зимового циклу. Підготовка до Святвечора була урочистою та розгорталася як справжній ритуал. За давніми уявленнями, всі предмети, які мали стосунок до обрядового столу, набували чудодійної сили.
|
До хати заносили Діда з соломи – дідуха. Цю місію виконував господар. Готували колосся на дідуха ще влітку, перед жнивами. Найкращим вважали пшеничне, житнє й цільне вівсяне колосся. «Як нема дідуха – нема ніц», – казали селяни. «Дай, Боже, добрий вечір», - так вітав ґазда членів родини, вносячи цей різдвяний сніп.
За спогадами вільхівчан, ялинки почали ставити ще за Польщі («за Польскої»). Заносили ялинку до Святвечора, виносили на Йордан. Дідуха ж спалювали на Новий рік – на Василія.
Перед вечерею годували худобу – давали їй щось зі святкового столу. Так робили і на перший, і на другий Святвечори. Це могли бути такі страви, як палінки, голубці, хліб і т.і.
Найголовнішу страву – кутю – здебільшого готувала мама або бабуся. У ступі товкли пшеницю, чистили її, варили. До куті додавали втертий майже до білого мак, мед (мід), цукор.
На Святу вечерю готували борщ (ще казали квас), капусняк (капусту з пшоном, засмажену олією), буряки з капустою, грибами і квасолею (яськом). Варили також вареники з капустою. Окремо готували губи (гриби), варили їх у кількох водах, аби була чиста. Із солодкого пекли маківники, пампухи зі сливами і повидлом, варили узвар.
На стіл стелили сіно, на кожному розі стола клали часник. Зверху стелили обрус. На столі мало бути не менше 12 пісних страв. Також ставили посуд для померлих.
У цей день нічого не їли до вечора, поки на небі не з’являлася зоря – провісниця народження Ісуса Христа.
Починав Святу вечерю найстарший у родині. Всі молилися при запаленій восковій свічці. Кутю подавали у великій мисці або макітрі. У страву ставили хрестик, зроблений із соломи. (На другу Святу вечерю теж робили хрестик, але більший, бо Христос хрещався). Кожен мав свою дерев’яну ложку, всі їли кутю зі спільної миски. Діти під столом промовляли:
Кво, кво, нинька Різдво,
Кво, кво, на Різдво…
Так вони замовляли, аби кури водилися і добре неслися, а також щоб були квочки. Слід додати, що сіно зі святвечірнього стола вільхівчани використовували на гніздо для квочки - аби курчата були гарні.
Після вечері ложки запихали в Діда (дідуха), за перевесло. За словами Бобко Зофії, це робили для того, аби пастух не погубив худоби в полі. Також був звичай кидати кутю догори, до стелі – так пригощали святою їжею вищу добру силу.
Святу вечерю залишали на столі: так ушановували пам’ять померлих.
У перший день свят не ходили колядувати. На другий день приходили хлопці-вертепники. У 30-40-і роки ХХ ст. вони вчилися колядувати в читальні. Зофія Бобко згадує про Влодка (Володимира), сина священика Северина Габрусевича, який багато часу займався просвітянською діяльністю і, зокрема, готував вертеп.
Персонажами вертепу були Три Царі, Пастушки, Ангел, Чорт, Жид, Смерть, Воїн, Ірод. Вертепники несли з собою велику Різдвяну зірку й промовляли: «Дай, Боже, добрий вечір». Потім віншували й колядували.
Найпоширенішими колядами були «Бог предвічний», «Нова радість стала». Також часто співали такі пісні:
Дивная новина
Дивная новина -
Нині Діва сина породила
В Вифлеємі
Марія єдина.
Не в царській палаті, а межи бидляті,
Во пустини, во яскини,
Що треба всім знати.
Що то Бога іста,
Марія Пречиста
І радіє, і співає,
Як його невіста.
На руках тримає,
Прекрасно співає.
Всемогущим створителем
Його називає.
Мовить: «Люляй, сину,
Будь зі мною,…
Де сам підеш, там м’я візьмеш
За матір єдину.
Тобі ся молити,
І тебе просити,
Щоб ти дав нам в своїм царстві
Вовіки прожити.
(Записано від Зофії Томівни Стащак (Ґазди), 1923 р.н.)
|
Сумна вечеря
Настав Святий вечір
В сорок п’ятім році .
По всій нашій Україні
Плач на каждім кроці
Плачуть діти гірко,
Плачуть і питають:
«Мамо, мамо, де наш батько,
Чом не вечеряють?»
А там стара мати
За синами плаче,
Трьох їх мала, як соколів,
Більше не побаче.
(Записано від Димчишин Зофії).
Весняна обрядовість
Весно ж наша, весно,
Що ж ти нам принесла?
Що ж ти нам принесла?
А я вам принесла
Дівоцкую красу,
Дівоцкую красу.
А дівоцка краса,
Як уліті роса,
Як у літі роса…
Світлина з родинного архіву Демчишин Софії
Вже сонця колесо збиває стельмах,
Ще обруча – до осі полум’яної!
Цим возом їхатиме завтра Зельман,
Ключар і староста гульби весняної.
Б.-І. Антонич
Воскресіння природи, перемога весняного оживання над зимовим завмиранням ставали предметом невимовної втіхи тих, хто любив тепло сонця і жив за сонцем. Ось і вона, наша весна… Щоранку нове народження. І так десятки, сотні літ. І оживають пісенні рядки давніх гаївок-веснянок, які народна пам’ять записувала хіба що на перших сонячних промінцях. Ось так починалася весна у Вільхівці:
Весно ж наша, весно,
Що ж ти нам принесла?
Що ж ти нам принесла?
А я вам принесла
Дівоцкую красу,
Дівоцкую красу.
А дівоцка краса,
Як уліті роса,
Як уліті роса…
На Дунаю прала,
До сонця сушала,
До сонця сушала.
Світлина з родинного архіву Демчишин Софії
Маґлю, - маґлювала,
Маґлю, - маґлювала,
Маґлю, - маґлювала.
До скрині складала,
Ключем замикала,
Ключем замикала…
Ключем замикала,
Ключ за собов брала,
Ключ за собов брала.
Щоб не залетів сивий соколонька,
Сивий соколонька.
Щоб не видзьобав
Дівоцкої краси,
Дівоцкої краси.
Символіка цієї гаївки очевидна. Тут і відродження природи, і культ чистого кохання, і краса й цнота української дівчини.
Цікавою з погляду архаїчності є й веснянка «Кривий танець». Її співали по всій Україні. Цю пісню-гру добре знали й у Вільхівці.
А ми кривого танцю йдем, танцю йдем,
Єму кінця не дійдем, не дійдем.
Та вода по камени, та вода по білому
Чиста йде, чиста йде…
«Кривий танець» - це багатозначна гаївка: вона символізує і рух сонця на небі, і зміну дня і ночі, і зміну пір року; і народження, життя та смерть. «Кривому танцю» не можуть вивести кінця, бо все у світі безконечне, повторюване. Так наші предки дошукувалися початків створення світу, і ці свої шукання вкладали у молитви, пісні, танці-ігри. А ще рухи у цій грі-пісні нагадують зріст і завивання огудиння таких рослин, як огірки, горох, гарбузи, квасоля. Очевидно, веснянка мала й функцію «вегетаційного замовляння» - аби й рослини так буйно й у різні боки розросталися, як показують це в хороводі.
Співали у Вільхівці і класичну «Подоляночку». Варіантів цієї алегоричної магічно-образної гаївки є дуже багато, вільховецька пісня теж особлива.
Десь тут була Подоляночка,
Десь тут була невеличенька,
Тут вона впала,
До землі припала,
Личка не вмивала,
Бо води не мала.
Встань, встань, Подоляночко,
Умий личко, як ту скляночку.
Возьмися в боки,
Покажи нам скоки
Підскочи до раю,
Бери дівку скраю.
Ця веснянка цілком синкретична: тут і рухи-ритми, й особлива міміка, і співи, й відповідне (то сумне, то веселе) емоційне забарвлення.
Розшифровувати коди цієї пісні просто: коло дівчат – це сонце, бо й хоровод цей водиться за рухом сонця. Дівчина всередині – весна-земля. Земля взимку заснула, зелень «впала», «припала», а під весняним сонечком повільно встає, вмивається дощем, розростається «в боки». «Підскочити до раю» - (рай, вирій, ирій, вирай – небесна країна, країна животворного сонця, де перебувають духи-душі і птахи) – означає «тягнутися до сонця», «досягти сонячного зеніту». «Подоляночка» - це особливий виклик весни, закликання тепла.
У багатьох варіантах побутувала й веснянка «Зельман» («Жельман»). Ось такий варіант збережено у селі Вільхівці.
Їде, їде Жельман,
Їде, їде єго брат,
Їде, їде Жельманова,
І вся його родина.
На який ґрунт Жельман,
На який ґрунт Жельманова
І вся єго родина?.
На циганський Жельман,
На циганський єго брат.
На циганський Жельманова
І вся єго родина.
Ми цигана не знаєм,
За цигана не даєм.
Йди собі, Жельман,
Йди собі, єго брат,
Йди собі, Жельманова,
І вся єго родина.
Ой вернися, Жельман,
Ой вернися, єго брат,
Ой вернися, Жельманова,
І вся єго родина.
На який ґрунт, Жельман,
На який ґрунт, єго брат,
На який ґрунт, Жельманова
І вся єго родина?
На злодійський ґрунт Жельман,
На злодійський ґрунт єго брат,
На злодійський ґрунт Жельманова
І вся єго родина.
Ми злодія не маєм,
За цигана не даєм.
Йди собі, Жельман,
Йди собі, єго брат,
Йди собі, Жельманова,
І вся єго родина.
Ой вернися, Жельман,
Ой вернися, єго брат,
Ой вернися, Жельманова,
І вся єго родина.
На який ґрунт Жельман,
На який ґрунт єго брат,
На який ґрунт Жельманова
І вся єго родина.
На ґосподарський Жельман
На ґосподарський єго брат.
На ґосподарський Жельманова
І вся єго родина.
Ми ґосподара маєм,
За ґосподара даєм
Ой вернися, Жельман,
Ой вернися, єго брат,
Ой вернися, Жельманова,
І вся єго родина.
Співали пісню дві групи дівчат – виходив такий-собі своєрідний хоровий діалог.
Хто ж такий Жельман (Зельман)? У галицькому (зокрема й тут, у Вільховецькому) варіанті – це той, хто приїжджає за дівчиною. Його питають: «На який ґрунт?..» Це питання передбачає відповідь про те, яким буде життя дівчини.
Слід додати, що пісню складено в часи польсько-жидівського гніту, коли селяни навіть у церкву йшли за дозволом жида-орендаря (жиди мали українські православні церкви в оренді і тримали навіть ключі від храмів). Тому єврея-орендаря – Жельмана – запитували, куди віддають дівчину. Жид пропонував «хліб» чи «ґрунт» - турецький, французький (у вільховецькому варіанті – циганський, злодійський). Селяни боронили красуню й кілька разів відправляли Жельмана, погоджуючись лише на «господарський ґрунт».
Із пісні видно, що нині тут зберігся лише той варіант, де Жельмана персоніфікує не жид- орендар (залишилося тільки ім’я), який насильно хоче забрати дівчину, аби вигідно «продати» комусь, а закоханий хлопець, котрий хоче привернути увагу красуні. Тому текст втрачає історичний характер і набуває значення пісні про кохання. Текст яскраво ілюструє те,що односельці бажають дівчині вдалого заміжжя і чоловіка-господаря: вони віддадуть її не на циганський чи злодійський ґрунт, а тільки на господарський.
Також старожили згадують, що в селі була рогачка – на Суходіл і на Лопушну. Діти стояли коло рогачки, чекаючи пана Жельмана, поляка, і промовляли: «Їде, їде Жельман…» Коли він кидав цукерки, діти відкривали рампу. Тоді пан дозволяв відкривати церкву. Знову ж таки йдеться про віддачу польською владою православних церков в оренду жидам, котрі мали ключі від храмів і відкривали їх для Служби Божої та інших потреб – хрестин, вінчання, похорону, освячення паски. Отож веснянка «Жельман» оповідає і про польсько-жидівське панування в Україні (ранній варіант), і про сватання (у цьому контексті і збереглася, на думку дослідників, на галицьких землях).
Вербна неділя. Великдень
За тиждень до Великодня у Вербну неділю люди освячували гілочки і шмагали всіх, кого зустрічали:
Верба б’є, не я б’ю,
Віднині за тиждень
Буде Великдень!
Цією ж гілкою – свяченою базькою – перший раз гнали худобу на пасовище.
Від Вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси.
У кожній хаті жінки розмальовували яйця – наносили візерунки воском, а потім варили в цибулинні. Крашанки вільхівчани теж полюбляли фарбувати у відварі лушпиння цибулі. Здавна писанки використовували як обрядові атрибути, оскільки яйце вважалося символом життя, росту. Наприклад, шкаралупи з писанок кидали в город – «щоб маруна росла», а також закидали на дах.
Великодні яйця були й ігровими атрибутами. Діти брали крашанки до церкви і пускали згори донизу. Коли яйце побилося, йшли додому й приносили ціле.
Особливі приготування стосувалися випікання паски. У хаті мало бути тихо, господині молилися перед тим, як готувати тісто. Не можна було гримати дверима й відчиняти вікна.
Дрова для вогню готували здебільшого діти. Це мали бути бук або граб.
Паска була своєрідним виявом кулінарної майстерності господині. Траплялося, що паска тріскала. В такому разі ґаздиня робила ще один заміс, аби до ранку спекти нову .
Особливою гордістю жінки була паска великого розміру, тому дехто пік таку велетенську, що аж вирубували черінь (отвір у печі). У Вільхівці зберігся спогад про коваля Михайла Саловського, який у білій лляній вереті ніс до церкви велику паску,що здивувала всіх вільхівчан.
У суботу перед Великоднем намагалися нічого не їсти, аби з найчистішими помислами йти до церкви на всенощну.
Паску святили в неділю. У кошик коло неї клали шинку, ковбасу, масло, сир, яйця, хрін. Накривали вишитим рушником, на якому здебільшого вишивали хрест, літери «ХВ» (Христос воскрес), ангелів.
Недільна Великодня відправа була однією з найважливіших подій християнського календаря, тому й готувалися до неї старанно. Люди дотримувались посту: вживали пісні страви, відмовлялися від будь-яких розваг. Дівчата у час посту готували одяг до Великодня. Річ у тім, що у Вільхівці була традиція дивувати односельців новим вишиттям. Тому дівчата таємно ходили в сусідні села або й «на третє, четверте село», щоб відшити нові оригінальні візерунки (взори). До того ж, це мала бути таємниця навіть для подруг. На Паску жінки й дівчата також одягали дорогі прикраси – коралі, ґердани.
Великдень і досі залишається одним із найбільших свят християнського календаря і великим родинним святом.Літня обрядовість
Літо в селі теж було багатим на цікаві обряди. Найбільш урочистими були Зелені свята. На подвір’ях робили стежку із зеленої тростини (шувару), у хатах на підлозі теж стелили шувар. Хати маїли грабиною.
Також у Вільхівці є звичай маїти корів, зокрема гіллям із граба або бука. Замаювали корів хлопці, які брали худобу з подвір’я на пасовисько. Увечері, коли корова поверталася з пасовища додому, господар платив пастухам за такий вінець.
Пишно святкували в селі й Івана. Буяння квітів і трав викликало в людей бажання прикрасити своє житло, привнести щось святкове у важкі селянські будні. Вільхівчани чіпляли коло вікон, на брамі коло дверей, у хаті різні букети: зі збіжжя, блавату, білих тарельчиків (ромашок). Відгомін цих звичаїв чуємо в купальській пісні:
Я на Йвана зілля рвала
Я Йвана маїла,
Я си Йвана сподобала,
Бо я Йвана хтіла
А на Йвана вода тепла
Треба ся напити.
А (…ім’я хлопця) – файний хлопець,
Треба ’го любити.
Також у вільхівчан була традиція робити вино з блавату (волошок). За два тижні до Петра збирали волошки, квіти замочували, потім робили вино. Таке вино називали дитячим. Ось його рецепт: 100 квітів блавату, 3 літра окропу. Окропом залити квіти й додати близько 300 грамів цукру. Через тиждень-два вино набувало легкого рожевого кольору. Діти пили цей напій на свято Петра і Павла.
Старі мешканці Вільхівця пам’ятають і традиції святкування Маковея. Особливістю свята було те, що жінки в цей день ходили на відпуст у с. Затемне (за Лопушною), де була з’ява Матері Божої. Йшли на босу ногу. У Затемному джерельна вода вважалася цілющою, люди знали про ці властивості й лікувалися нею.
Житло
В окрайці житнім
Мамине тепло,
У затишку
Валькованої хати
Свята, велика і тверда-тверда
Житейська суть валькованої хати.
М. Хоросницька
Хата, хатуся, хатинонька.
Хатуся, Хата Стріхівна, ой! – так передав почуття любові до рідної хати поет І. Драч.
Недарма українці настільки чуттєво й емоційно говорять про житло, а свої сентименти виливають у піснях («Хата моя, біла хата», «Смерекова хата», «У сусіда хата біла»…)
Хата була й затишком, й оберегом, і святістю. Сакральність хати відображена й у традиціях її будівництва, й у способах її облаштування.
Будівництво хати
Як саме зводили хати у Вільхівці?
Усе починалося відповідно до споконвічних традицій. Господар брав 4 камені і ставив їх там, де мали бути кути хати. Під кожен камінь клали свячений віночок, на камені за бажанням могли постелити й вишиваний рушничок. Перед будівництвом ці наріжні камені освячували. Для цього запрошували всю родину. Господиня тримала на рушнику хліб. Священик і дяк промовляли на кожному куті молитву.
На ці освячені камені згодом клали підвалини, потім крокви і стрихували.
Із часом з’явився звичай у фундамент класти гроші, аби в господі завжди був достаток..
Хати в той час були вальковані. Ось як відбувалося валькування:
Для валькування організовували толоку. Господиня в день толоки готувала багато страв і пригощала всіх робітників. Ніхто в той день не ходив по селі, всі гуртом працювали. Спочатку возили глину, місили її кіньми (коні ходили по ній і соломі). Згодом брали клепанці (житню або конопляну солому), розтирали і ліпили вальки. Опісля чоловіки валькували. Для цього на лєґари поміж стрихульці , йдучи з двох боків один назустріч одному, кріпили вальки.
Накривали хату китицями із соломи, які прив’язували до дерев’яних латів.
Багатші господарі крили хату черепицею. Однією з перших хат, накритих черепицею, була домівка Криськіва (Криськового ) Петра.
Важливе місце в хаті належало сволоку. На сволоку писали, в котрому році поставлено хату. У деяких господах записували й імена тих, хто мешкав у ній. Наприклад, на сволоку в хаті п. Софії Демчишин вирізьблено рік будівництва хати – 1904. Слід сказати, що саме цього року збудовано й Вільховецьку церкву, парафіяни якої 2004 року святкували її 100-річчя.
Зберігся також спогад про те, яким чином укріплювали будівельні шви. Під час будівництва проборства у Вільхівці у розчин додавали баранячу шерсть і яєчний білок.
По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів – польових і домашніх. Це була так звана «квітка». До квітки інколи додавали й гілки ялини чи сосни.
Згодом вільхівчани почали будувати хати з цегли. Цегольня, за спогадами Климківа Михайла, розташовувалася у Вільхівці там, де була ферма.
На зиму хати утеплювали. Для цього громадили листя й робили загату. Загату із соломи вважали холодною, тому переважали листяні.
Слід також додати, що мешканці села любили створювали затишок і біля хати. У квітниках вільхівчан традиційними були такі квіти: біла і рожева рожа, ґеоргіни, нарциси, айстри, чорнобривці, мальви, нагідки. Біля хат обов’язково садили фруктові дерева. Також любили мати біля житла калину. Дотепер біля хати майже кожного вільхівчанина росте калина.
Щодо внутрішнього інтер’єру хати, то він був доволі скромним, але максимально функціональним.
Душею хати, безумовно, була піч. Піч розміщували і в кімнаті, і в кухні. У кухні ставили пекарську піч (пекарню), в якій пекли хліб.
Із меблів традиційно використовували шафу для одягу, креденс для посуду, бамбетель, скриню, стіл, лавки, стільці. Роль вішака виконувала жердка.
У хаті обов’язково вішали образи. Найпоширенішими були ікони із зображенням Матері Божої, Ісуса Христа, Святої Родини, Миколая, Матері Божої –годувальниці. У пані Софії Демчишин зберігся образ ще часів Австро-Угорщини, на якому відображено сюжет явлення Матері Божої малій дівчинці.
Традиційно над зовнішніми дверима під дахом вішали освячені віночки. На сволоку (трамі) обов’язково вирізьблювали хрест і фрагменти молитов.
Щоб уявити, як виглядало помешкання тих часів, пропонуємо новелу «Стара хата» І. Керницького, вихідця із Суходолу, що неподалік Вільхівця.
Таких старосвітських хатин уже небагато. Вони вмирають так, як повмирали ті, що їх колись ставили. В нашому селі вона одна-однісінька. Має сто сім літ і мало не по самі вікна вже вросла в землю. Стоятиме ще до неділі. В понеділок до схід сонця Сенько Маланюк скличе сусідів, вони підріжуть трухляві слупки, здорово підіпруться дрючками, крикнуть «гей, р-руп!» — і зі старої хати залишиться лиш купа пороху... Сьогодні вона ще стоїть. З-під стріхи ще куриться сивий дим. На порозі ще сидять діти з кучерявими голівками і з череп’яної миски сьорбають теплу юшку. Під малим віконцем ще цвіте черешня і радісно гомонять бджоли. Стара хата бачить те все і чує... Вона ще жива. Хоч старість згорбила їй спину, хоч літа похилили додолу, вона вперто стоїть на дубових закопах, твердих та черствих, як тверді і дужі були її будівничі.
Стін — майже не видно. Здолу наче проковтнула їх земля, згори закрила стріха. Широка, гей покришка, почорніла стріха, поросла мохом, розхідником і зеленою травою. В самі жнива ця стріха виглядає, як хлопська нивка. Цвіте тут синій блават, червоніють маки і тихо шелестять колоски жита. Проживають тутечки миші, оси, воробці, чмелі та інша твар господня. Замість комина стоїть чубате бузькове гніздо. Дим з-під бовдура мандрує собі на пекарню, звідтам до сіней, з сіней на вишку, а з вишки шпарами тікає на вольний світ. Димом перепоєний тут кожний кілок, кожна стебелинка. Димом пахне ціла хата. На вишці всі крокви і банти густо присипані сажею. Як стукнете дверми, то сажа паде вам на голову. Двері важкі, скрипливі, з дерев’яним засувом. За дверми, на кілочку, висять торішні посвячені вінки. Під стріхою позатикані «божі листи» і старі цісарські корони.
Якщо хочете вийти в світлицю, то напевно стукнетеся лобом до старенького одвірка. Ваші очі, що привикли надворі до ясного світла, зразу не побачать тут нічогісінько. Крізь малі віконця, прислонені черешневим гіллям, лиш вряди-годи закрадаються до хати цікаві соняшні зайчики. Аж пізніше ви запримітите зараз біля дверей здоровенну піч, що з усякими грубками, припічками, запічками розсілася, як печериця, на півхати. Коло печі звисає від стелі довга жердка, а на ній всі хатні достатки. І дідова полотнянка, і бабин кожух, і Орисині черевики «на корках», і Михасеві жовті мешти... Широка постіль застелена білим рядном, а копиця з подушок сягає аж до самої стелі. На цій постелі прийшло на світ багато кріпких Маланюків. А на тій дубовій лаві клалися на вічний сон їхні батьки... На отсій скрині, залізом кованій, світилися за їх душі воскові свічки, а дяки читали псалми... Сіру, задимлену стелю піддержують три соснові трами. Поміж щілинами, що поробилися в трамах, переховує Сенько Маланюк найцінніші свої документи: податкову книжку, кобилячу легітимацію і позви зі суду. На середущім трамі видовбаний хрест і Боже Провидіння, а збоку такий напис: «Благослови, Господи, дом сей і живущі в нем раби божія Йоана Маланюка і жену єго Катарину. Дня 15 апріля 1826 года».
Раби божі Йоан і Катарина повмирали ще панськими рабами. Аж п’ять літ по їхній смерті милостивий цісар скасував панщину.
Попід стелю рядочком навколо світлиці поприбивані образи. Усі в порохнявих рамах, вкриті порохом і павутинням. Сновигаються по них павуки та влізливі мухи. Святим угодникам від старості почорніли світлі обличчя й померкли очі. Кожний образ пообтиканий з усіх боків ще малими образочками, так що всіх святих, менших і більших, можна тут начислити до двісті. Між св. Варварою а преподобним чудотворцем Миколаєм висить одна дуже сумна картина. Намальований тут небіжчик Франц Йосиф І, як простягся на білому катафалку мертвий без життя... Біля нього міністри втирають рукавами заплакані очі... Зараз, недалечко, інший образ: на нім намальовано чотирьох славних цісарів, що хотіли конечно виграти велику війну — німецького, турецького, болгарського, ну і «нашого», австрійського. Малий Юрцьо як мовить увечері «Отченаш», то молиться лишень до цих «бозів» із золотими «менталями».
Сонце заходить, вечоріє. По хаті блукають сутінки. Блукають, як тіні предків, як спомин давніх літ... Під вікном шарудить вітер... Білі пелюстки черешневого цвіту тихо сиплються на землю... Стара хата стоїть німа, мовчазлива. Від неї віє вже могильним холодом. Вона вже почуває свій кінець... Га!.. Трудно. Пережила своє. Багато бачила, а ще більше чула. Тепер — амінь! В понеділок вранці Сенько Маланюк трутить її, як порохняву вербу. На її місці поставить нову хату. Гарну, муровану, з «фаєрмурами», з великими вікнами та з комином на чубку. Крівлю покриє червоними дахівками, а стіни побілить вапном.
По старій хаті загине слід, загине пам’ять.
Родинна обрядовість
Де згода в сімействі,
Де мир і тишина,
Щасливі там люди,
Блаженна сторона,
Їх Бог благословляє,
Добро їм посилає,
І з ними вік живе,
І з ними вік живе.
І.Котляревський
Родинні звичаї та обряди
Родильна обрядовість
Внучок тупцю тупотить,
Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче,
Сто стежин у світ летить,
Він – сто першеньку протопче…
Іван Драч
Народження дитини – дуже важлива подія як у родині, так і в селі. Рідкісним явищем було народження поза шлюбом. Таких дітей називали «байструками» або «знайдухами».
У Вільхівці жінку, яку кликали на пологи, називали повитухою, або кушаркою. « Кушарка ходила відбирати діти межи хати», - ось так говорили про жінку-повитуху. До її обов’язків ще належало зав’язати пупець і повинути дитину. Пупчик зазвичай зав’язували льоном.
Ім’янаречення
Вибір імені для новонародженого відбувався відповідно до традицій – часто дитину називали на честь святого згідно з церковним календарем або на честь діда (прадіда), бабусі (прабабусі).
Найпоширенішими у Вільхівці були такі імена (та їх варіанти): Іван (Івась), Петро (Петрусь), Михайло (Михась), Василь, Ганна (Гандзя), Микола, Марія ( Мариня, Маринка, Марина, Маруся), Тимко, Лука (Лукаш), Софія (Зофія), Володимир, Влодко, Андрій (Андрух). Обирали також такі наймення: Кузьма, Ілля (Ілько), Антін, Йосиф, Данило, Зося (Зоня, Зоська), Григорій ( Грицько, Гринько, Гринь), Славко, Євдокія, Кость, Настя, Олена (Геля, Гелька), Стефа (Стефанія), Максим, Параска, Палажка, Варвара, Пелагія.
Догляд за дитиною
Новонароджених купали у трав’яному відварі з череди або ромашки. Замість пустунця давали зав’язаний у чисту ганчірку цукор.
Колиски робили тільки такі, що ставилися на підлогу, на так званих кониках. Дитячий одяг шили з полотна або льону. Сорочечки для найменших називалися льолями (згадайте Шевченкове: «Неначе ляля в льолі білій…»).
Мама співала дитині колискові пісні, потішала потішками. Типовими для Вільхівця були такі пісні та забавлянки:
Ходить Сон коло вікон,
А Дрімота коло плота.
Питається Сон Дрімоти,
«Де ми будем ночувати?»
« Там ми будем ночувати.
Де хата тепленька,
Там дитина маленька». (1 варіант ; записано від Стащак (Ґазди) Зофії Томівни)
Ходив Сон коло вікон,
А Дрімота коло плота.
Питається Сон Дрімоти:
« Де ми будем ночувати?»
«Де хатина є тепленька,
Там дитина є маленька.
Її будем присипляти,
І там будем ночувати». (2 варіант; записано від Бобко Софії Григорівни)
А спи, дитя, колишу тя,
Як ти заснеш, відійду тя.
Відійду тя на годину,
Сама піду на всю днину.
Колисала і плакала,
Чого ж я ся дочекала.
І колиски новенької,
І дитини маленької. (Записано від Бобко Софії Григорівни)
Спи, дитинко, спи,
Очка зажмури.
Буря виє надворі,
Гне ялинки до землі,
А ти спи та спи.
Спи, дитинко, спи,
Очка зажмури,
Буря виє надворі,
Гне берези до землі,
Спи, дитинко, спи. (Записано від Стащак Зофії Томівни)
Потішки
1. Тосі-тосі,
Свині в горосі,
А телята в капусті,
Най сі пасуть,
Будуть тлусті. (1 варіант)
2. Тосі-тосі,
Пацєта в горосі,
Телєта в капусті,
Щоби були тлусті. (2 варіант)
3. Тосі, тосі,
поїдем до Зосі,
А від Зосі до тата,
там є сучка кудлата.
Дітей також застерігали або лякали, коли ті були нечемні:
- Дід Мороз прийде і забере.
- Скоро Дід Мороз буде брав нечемні діти.
- Николай прийде і не дасть николайчика (миколайчика)
- Прийде дід з торбою і забере.
- Цигани заберуть.
Іграшок у ті часи майже не купували, для села це було великою розкішшю. Тому забавки робили власноруч: діти самі місили глину, ліпили фігурки й сушили на сонці. Такі іграшки швидко ламалися. Інколи жінки ще робили ляльки із тканини.
Узимку дітлахи возилися на санчатах і лижах, здебільшого саморобних.
Дівчатка любили танцювати і співати. Однією з улюблених пісень була «Подоляночка», яка збереглася в такому варіанті:
Десь тут була Подоляночка,
Десь тут була невеличенька.
Тут вона впала,
До землі припала, личка не вмивала,
Бо води не мала.
Ой встань,встань, Подоляночко,
Умий личко, як ту скляночку.
Возьмися в боки,
Підскочи до раю,
Бери дівча скраю.
Дитяча праця
Змалку дітей привчали до роботи. Чотирирічні діти вже починали пасти птицю: гусей, качок. Пані Зофія Стащак згадувала, що п’ятирічною вона пасла худобу, зокрема двох спутаних коней, лоша, 3 корови. У 5 років Зофія вже була «великою робітницею». В 10-11 років дівчинка вже жала коло мами.
Перше причастя
Перед першою сповіддю у селі створювали так званий дитячий гурток. Під керівництвом священика і вихователя діти вчили молитви і правила поведінки в церкві. Наука тривала близько двох місяців. У День Першого причастя діти одягали вишиванки, дівчатка були в шелянових спідничках і віночках. Це було свято для всього села.
Весільна обрядовість
Кохання, кохання,
З вечора до рання.
Як сонечко зійде,
Як сонечко зійде,
Кохання відійде.
За будь-яких часів кохання було одним із найважливіших почуттів, яке змінювало суспільство і вносило зміни до його морального кодексу. У народних піснях тонко відтворено думки людей, пов’язані зі щасливим чи нещасливим коханням. Традиції знайомства, залицяння, сватання, заручин відображені в різноманітних обрядах, звичаях, у піснях.
У ритуалістиці молодіжного дошлюбного спілкування, зокрема в
с. Вільхівці, важливу роль відігравали вечорниці. На вечорниці сходилися до однієї хати. Збиралося багато молоді. Дівчата приносили з собою кужелі і пряли, хлопці брали соняшникове насіння, жартували й розповідали (повідали) веселі історії. Інколи на вечорницях дерли пір’я. Також традиційною частиною вечорниць було частування. І, звичайно, такі посиденьки не обходилися без пісень. Саме на вечорницях молодь розучувала нові коляди. Серед співанок, які зберегла пам'ять вільхівчанок, є такі пісні про кохання:
Кажуть люди, що я хорую,
Кажуть люди лічитися.
Ні, за кохання я умираю,
Через кохання страждаю.
А як умру, то поховайте.
І парканом мня обведіть,
І на хресті, на моїй могилі
На пам’ять букву випишіть –
Хто поїде чи хто піде,
То буде читать.
Де ся пара любе,
Не тра розлучать.
Бо за ту розлуку
Буде Бог карать.
Не карай, же, Боже,
На душі, на тій,
Буду ся молити в церкві щонеділі,
Буду ся молити і Бога просити,
Що я молоденька,
Не маю з ким жити.
Вороги, вороги,
Вступіться з дороги.
Вже сте ми обсудили,
Від голови до ноги.
Ці пісні співали і на весіллях, і на різноманітних забавах. Вони розповідали про страждання закоханих, про розлуку і про зустрічі, про мрії і розчарування.
У цих фрагментах – цілі шматки життя, цікаві психологічні картини, які вражають своєю глибиною і символічністю. Дуже цікавою щодо цієї символіки є пісня-щедрівка «Бриніла коса коло покоса»:
Бриніла коса коло покоса, бриніла
Пішов Івасьо овес косити.
Бриніла, бриніла коса коло покоса,
Бриніла.
Івасю, ходи, перстень ми знайди.
Бриніла, бриніла коса коло покоса,
Бриніла.
Івась пішов, перстень мій не знайшов,
Бриніла, бриніла коса коло покоса,
Бриніла.
Батеньку, піди, перстень ми знайди.
Бриніла, бриніла коса коло покоса,
Бриніла.
Батенько пішов, перстень мій не знайшов,
Бриніла, бриніла коса коло покоса,
Бриніла.
Матінко, піди, перстень ми знайди.
Бриніла, бриніла коса коло покоса,
Бриніла.
Матінка пішла, перстень ми знайшла,
Бриніла, бриніла коса коло покоса,
Бриніла.
(Записано від Бобко Софії)
Цікавим є і такий психологічний фрагмент із давньої пісні:
Як я собі нагадаю тії довгі літа,
Болит мене голова, що не виджу світа.
Болит мене голова, та й межи плечима,
Нема того лікаронька з чорними очима.
Чорні, чорні очі, будете плакати,
Чому ви ся не дивили, за кого ви йдете?
(Записано від Бобко Софії)
Вибір подружжя мав надзвичайно важливе значення у житті всієї родини, тому стосувався не лише закоханих, а й батьків, старостів, хресних.
Зальоти
Спочатку батьки хлопця, який мав намір одружуватися, йшли до батьків дівчини. Брали з собою горілку і закуску, зокрема калачі, спеціально для цього печені. Всі гостилися, а після того, як домовлялися, йшли до священика.
А на так звані «зальоти» йшли староста з молодим. Вони погоджували, коли весілля, скільки тато «пише ґрунту», який посаг буде в дівчини.
Посаг
У посаг дівчині здебільшого давали скриню, полотно, дві подушки, верето, корову (навіть якщо були дуже бідні). Багаті давали ще й коня. Наприклад, бабуся Зофії Бобко була «багачка»: їй дали корову, скриню, коралі – червоні, різані. Коралі тоді були дуже дорогі: щоб їх купити, треба було продати якусь живину (наприклад, корову).
Узагалі дівчина «на виданні» мала особливий статус. Це відобразилося навіть у різдвяних віншуваннях. Їй співали:
Горит світло не згасає,
Там (ім’я хлопця)
Коня напуває,
Личенько вмиває,
А йому матір (сестричка, братик – хто є в хаті, у кінці – ім’я дівчини-відданиці)
Води доливає.
Дівчина, яка збиралася виходити заміж, мала поводитися дуже скромно, цнотливо.
Доля і віночок
Перед весіллям у четвер хлопці йшли до лісу заготовляти смереку на долю, а дівчата – барвінок на віночок. У четвер або п’ятницю дівчата плели долю, співали, влаштовували розваги. Долю плели з барвінку і смереки (смерічку).
Жінки плели вінок з барвінку і мірту (мірти) – обов’язково на свяченому льоні, заплетеному в косу.
У суботу вранці наречені, дружби, дружки йшли на спеціально замовлену Службу Божу.
Всі були в українських строях. Несли до церкви і долю, і вінок. Після сповіді священик освячував вінок і вдягав молодій на голову.
За словами старших мешканців Вільхівця, після освячення дівчина несла віночок у хустині, у ньому ж запрошувала на весілля. Коли просила, наречена одягала також різнокольорові стрічки.
На вінок готували гостину, запрошували родичів. Традиційною стравою був пиріг із печеною капустою і пшоном зі шкварками. Зі спиртних напоїв подавали горілку з буряку і пиво (його наливали з бочівки).
За долю молодому треба було дати викуп. Здебільшого це були цукерки і вино. Щодо вина, то його часто намагалися замінити (для жарту) борщем (або буряковим квасом).
Долю вішали надворі десь високо. На весіллі хлопці смикали щось із долі, бо казали, їм теж скоро треба буде. А вінок молода зберігала впродовж усього життя.
Весілля готували цілий тиждень. Господині пекли пиріг (начинка – картопля з гречкою, подавали зі сметаною), варили холодець, робили ковбасу. Зі страв обов’язковими були борщ, капуста тушкована, печене м'ясо. Також варили росіл із домашнім тістом.
Щодо капусти, то її готували із пшоном і шкварками. А холодець і борщ подавали у великих мисках, із яких їли спільно.
Весільні страви готували 3-4 жінки.
Обов’язково пекли й коровай (у бритванках круглої форми), калачі, на яких плели коси.
Рогачка, або брама
Весільна церемонія традиційно починалася жартами. Якщо хлопець був із Вільхівця, рогачки (чи брами) не ставили, якщо ж з іншого села – обов’язково. У давніші часи рогачку хлопцеві ставили навіть дівчата. Під час брами багато жартували, вимагаючи викуп за те, що виростили гарну дівчину. Часто молоду підміняли перебраною циганкою. Після викупу заходили в хату.
Поклін
Щодо початку весілля, то це традиційно був поклін батькам. Спочатку свяченою водою кропили світлицю, потім заходили.
Староста приповідав:
«Стала молода пара перед Господом Богом, перед усіма святими, перед своїми батьками і просить благословення по першому разу».
Так тричі кланялися (по першому, другому і третьому разу) батькам молодої і молодого, бабусям і дідусям. Батьки (дідусь, бабуся) відповідали: «Хай вас Бог благословить». Мама молодої кропила наречених святою водицею.
Шлюб
Після благословення всі йшли до церкви.
Молоді були в українському строї. Дівчина обов’язково одягала вишивану сорочку, шелянову спідницю, запаску, вишитий корсет, якщо мала – коралі.
До шлюбу дружби вели молоду, а дружки – молодого.
У пам’яті старожилів Вільхівця збереглися спогади про те, як священиків спонукали через певні застереження відмовитися дати шлюб. Згадують випадок ще за часів отця Северина Габрусевича, коли до церкви зайшла жінка з дитиною і просила не давати шлюбу, бо наречений – батько її дитини. Але священик зауважив, що три рази оголошував оповіді і ніяких застережень не було. Схожа ситуація трапилася вдруге (вже за іншого священика). й теж була пов’язана з народженням позашлюбної дитини.Не дозволяли також одружуватися родичам у другому чи третьому поколінні.
Після шлюбу всі йшли до молодої. Дівчата питали в нареченої:
- Де ключі?
А вона відповідала такою примовкою:
В коморі, в вівсі,
Щоб ся повіддавали до року всі.
Не обходилося весілля і без музик . Здебільшого грали на таких інструментах: скрипка, бубен, бас (так називали контрабас). Добрих музик згадують і дотепер. Пам’ятають Климка Петра, який грав на бубні або контрабасі, чудових скрипалів-самоуків Сойку Дмитра і Бердикевича Дмитра.
А починалася забава так: спочатку музики грали на добридень (1 раз), до Матінки Божої («по одному разу і по другому разу»).
Потім гості співали приспівку до матері:
Вийди, вийди, материще,
Переверни кожушище,
Сякий-такий пелехатий,
Щоби зять був багатий!
Мати виходила у вивернутому кожусі, пригощала гостей горілкою і запрошувала на гостину. Гостями були здебільшого дружби, старости і найближчі родичі.
Традиційним жартом для наречених було змагання, хто швидше зайде за стіл. Спритніший згодом керуватиме в сім’ї. Так само намагалися першим стати на рушник.
Сміх викликала і сцена з переодягненими жидами: найближчі родичі переодягалися на жида й жидівку, які вимагали викуп за наречену.
Коли врешті вже сідали за стіл, молода дарувала свекрові сорочку, а свекрусі – велику хустину. Згодом розпочиналася трапеза. Всі мовили молитву і сідали. Щодо спиртних напоїв, то колись на весіллі ставили не більше 1 літра горілки, «щоб лише око запустила». Горілку передавали по колу, наливали тільки один раз. Річ у тім, що за Польщі спиртне було дуже дороге. Наприклад, 1 літр горілки коштував 9 злотих. Щоб заробити таку суму, треба було жати дев’ять днів. Зі спиртного також подавали по одній склянці бочкового пива.
Упродовж весілля багато співали, танцювали. Молодь любила залишатися допізна. Дружки з іншими дівчатами виспівували:
Ви, музики, грайте, грайте,
А ви, люди, чуйте,
А ви, старі, йдіть додому,
Молоді, ночуйте.
Любили пожартувати і з музикантами:
Я музиці солонину,
я музиці сала,
Я музику по язику,
Щоби добре грала.
Хлопці любили співати коломийку:
Ой зачую коломию, зачую, зачую,
Через тую коломию вдома не ночую.
Даровання
У кінці весілля було даровання. Колись був звичай дарувати на подвір’ї. На крісло клали подушку, на неї сідав молодий, наречена сідала на коліна нареченому. Дружки бралися за руки, утворювали коло навколо молодої пари і співали:
Ой гарує сонечко, гарує
… (ім’я) дарує.
Гроші клали в тарілку, яку ставили на коліна або поруч із нареченими. Той, що дарував, пив горілку і їв маківник. Кожному дарувальнку щось підспівували. Традиційними були такі приспівки:
Дарую, дарую,
Дай ти, Боже, якнайліпше,
Я ті не жалую.
***
Дарую ті на білу миску,
Щоби с мала штири хлопці, п’яту дівчиниску.
За радянських часів з’явились нові приспівки, які певною мірою відображали ставлення селян до радянської дійсності:
Ой ніхто так не дарує,
Як той вуйко в блюзі,
Бо він ся доробив
В Радянськім Союзі.
Після даровання мама молодого (свекруха) знімала з молодої вінець, одягала у хустку. Наречена три рази скидала хустку. Потім вінок вішали на кілок, здебільшого в коморі. При цих діях жінки й дівчата приспівували:
Скинь віночок, завісь на кілочок,
Приставай до бабочок.
Ще раніше був звичай обрізати косу молодої. Це робила мама.
Даровання було прикінцевим етапом весілля. Старші люди розходилися, а молодь ще танцювала.
На наступний день новоспечена невістка мала рано встати й замести хату. Цього дня також запрошували на поправини (або пердани), на які кликали найближчу родину.
Нова сім’я починала власне, зі своїми радощами й турботами, життя.
Похорон
Коли в селі вмирала людина, про це сповіщали церковні дзвони. Небіжчиків готували до поховання за усталеними звичаями. Їх обмивали (здебільшого це робили старші жінки), наряджали у новий одяг: літніх – у темний, молодих – у світлий. З жінок знімали прикраси і пов’язували хусткою, чоловіків ховали без головних уборів, але клали у труну шапку або капелюх. Неодружених молодих людей ховали як наречених.
На прощання з померлим приходили майже всі односельці. Після молитви біля небіжчика прибулі віталися: «Слава Ісусу Христу».
У труну клали вервицю, молитовник, образок, свячене зілля, подушечку з освячених віночків. Шнурок, яким зв’язували ноги, теж клали у труну. Воду з мерця виливали там, де ніхто не ходив.
Раніше поминок з угощанням не робили, тепер роблять.
Культурно-освітнє середовище
|
Коли ви завітаєте до Вільхівця, то почуєте такі привітання:
- Слава Ісусу Христу!
- Дай Боже добрий день!
- Дай Боже здоров’я!
А ввечері
- Добрий вечір! (доброго вечора)
- Дай Боже добрий вечір!
- На добраніч!
Старші мешканці села згадують, що колись люди зовсім не лихословили, а нецензурна лексика з’явилася «за совєтів». Також у селі не крали. Якщо ж траплялися крадіжки, то це були чужі люди. Рівень моральної культури був дуже високим. Алкоголю майже не вживали. Діти зверталися до батьків на «ви», а пошана до старших була обов’язковою умовою спілкування.
Такий високий ступінь моральної поведінки досягався, очевидно, тісною співпрацею церкви, школи і громади. У селах за Польщі були здебільшого початкові школи, у великих селах – середні. Наприклад, у Вільхівці була чотирикласна, у Бібрці і Великих Глібовичах – семикласні школи.
За спогадами Климківа Михайла, за Польщі вивчали такі предмети: арифметику, русинську (українську) мову, польську, географію, історію Польщі, музику. Катехизацію у дітей-поляків проводив ксьондз із костелу з Великих Глібович або Суходолу, в українців – священик Северин Габрусевич. Польські діти мали урок релігії один раз на тиждень, українці – два рази.
Школа в той час була під стріхою, перед входом висів дзвіночок. Дзвонили о сьомій тридцять. Навчалися у дві зміни. Перший, другий класи – до обіду, третій, четвертий – після обіду. Один учитель викладав усі предмети.
Згадують, що близько 1937-1938 року у Вільхівці працював учитель Зубик із Бібрки. Він учителював не більше року. «Як вибухла польська війна», він залишив село. Потім у школі працював учитель-поляк Вачко. Згадують також учителя Баса (до війни). За «руских» у селі були 2 вчительки – Ніна й Оля. Вони залишилися і за німців. П.Софія Кінаш згадувала, що вони вчили учнів і німецької мови.
За Польщі у Вільхівці також був дитячий садок. Він розміщувався в хаті Демчишина Андрія Ільковича (хата не збереглася), коло будинку брата Петра. За спогадами п.Софії Демчишин, вихователька часто водила дітей у лісок коло церкви. Там робили спортивні вправи, декламували вірші,співали пісні.
Під час німецької окупації вчили німецьку мову. За радянської влади німецьку мову замінили російською.
Мешкав учитель у шкільному будинку, мав кімнату і кухню. Учитель Іван Бас (за словами М. Климківа) був одружений, мав доньку, яка трагічно загинула у Львові. Пан Бас тримав велику пасіку – більше ста «улій».
До вчителя в ті часи ставилися з великою повагою.
Слід додати, що за Польщі тільки найздібніші і найзаможніші могли продовжувати навчання. Наприклад, з Вільхівця мали можливість навчатися в гімназії у Львові Дендерис Іван і Балук Михайло. Також «Рідну школу» закінчили Лущ Костянтин, Бакай Микола, Яремко Григорій. Згодом саме ці хлопці були найактивнішими учасниками національних змагань, зокрема в боротьбі з енкаведистами.
Добру освіту дістали й діти священика Северина Габрусевича. Іван Габрусевич середню освіту здобував у Жидачеві, потім навчався у Львові, здобував вищу освіту.
Він був добре знайомий з Євгеном Коновальцем – провідником УВО, а з часом – ОУН. Іван став членом Головного Проводу, а в 1941р. у Львові брав участь у відновленні Української державності. Гестапо арештувало Івана Габрусевича, відправило в концтабір Заксенгаузен, де він і помер.
Боровся за національну ідею і найстарший у сім’ї брат – Антон. Він був січовим стрільцем, загинув у бою з поляками під Львовом. Там поставлено пам’ятник січовим стрільцям.
Брата Михайла німці розстріляли в Бабиному Яру, а Володимир, який жив у Львові, загинув у часи Другої світової війни. (Володимир мав юридичну освіту, відбував практику в адвоката Ярослава Дудикевича, що деякий час мешкав у Бібрці).
Таке національне лицарство мало добрий ґрунт для зростання.
Перша половина ХХ століття була розвоєм національного життя. Зокрема, у Вільхівці діяли товариства «Луг», «Сокіл», була «кооператива» (магазин на членських внесках), функціонувала «Просвіта», були два хори – мішаний і чоловічий. У селі діяла читальня (її створили ще за Австрії). Культурні заходи в читальні вів згодом Володимир Габрусевич.
Вільхівчани брали активну участь і в різноманітних театральних постановках. Тут ставили такі вистави, як «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Ой не ходи, Грицю», «Циганка Аза». У селі також проводили фестини, найбільшим був фестин На Зелені свята.
Сини священика Габрусевича завжди були активними учасниками культурного життя села. Хлопці загартовувалися фізично, ніби передчуваючи, що боротьба за свій народ буде нелегкою. Взимку вони їздили на лижах на великі відстані (до того ж дуже легко одягнуті), влітку «забігали в кропиву», аби тренувати силу волі, щодня робили руханку, займалися бігом, грали волейбол. Узагалі саме в той час діяло багато спортивних товариств, тому сільська молодь мала можливість фізично загартовуватися.
У селі також була читальня з бібліотекою. Селяни передплачували календар «Золотий колос», гумористичний журнал «Комар», часопис «Місіонар».
Саме в такому середовищі зростала національно свідома молодь, що розуміла, яке значення має незалежність в житті кожного народу.
Євреї у Вільхівці
У Вільхівці на початку ХХ століття мешкали і євреї. Вільхівчани згадують такі родини євреїв:
- Гершко, його жінка Дворка, син Мехцьо. Жили вони на початку села. Дворка пекла рогалики і продавала. Рогалики були дуже смачні й користувалися попитом .
- Мехіль, який із сім’єю замешкував у центрі села. Мав двох синів, одного з яких кликали Сруль, і дочку. Мехіль мав у селі магазин, де продавав продукти. Також він мав право на продаж горілки.
- Поряд із Мехілем жила Рухля із трьома дітьми: сином Синдором, дочками Гудою і Фрайдою.
- Також згадують жида Гейзика, який мав жінку і 2 дочок.
За свідченнями вільхівчан, євреї мали господарку, як і всі селяни:тримали корів, вирощували птицю.
У Суходолі була синагога, жиди мали свою божницю. За словами Бобко Зофії, 1920 р.н.,у Вільхівці вони «ставили з дощок кучку, там молилися».
Як згадував Климків Михайло, 1917р.н., у неділю в село приїжджав бобрецький рабин.
У суботу євреї нічого не робили. Навіть розпалювати в печі ходили до них сільські дівчата чи жінки (наприклад, Бобко Зофія теж робила це). Жидівка кликала її запалити і платила за роботу 5 ґрошів. У той день євреї взагалі не варили, їли страву, що зготували заздалегідь. Цією стравою зазвичай був «телячий передок».
Заробляли жиди різними способами. Цікавим є такий спосіб заробітку: євреї збирали в жінок сметану, молоко. Зі сметани збивали масло, яке продавали. Щоб збити масло, котили бочку від Суходільської «Просвіти» до священика і назад. Саме ця відстань становила час збивання масла.
Також євреї мали у власності млини. Пан Михайло Климків згадує, що на Гуті Суходільській і у Глібовичах були водяні млини. У Великих Глібовичах за двором був збірник води, колесо крутило пропелер.
Як свідчить п. Бобко Зофія, під час Другої світової війни євреїв забрали в ґетто до Бібрки.
Землеробство
В поле вийшов косар на світанні,
Ждуть його обважнілі жита,
Дзвонять радістю далі туманні,
Мов перейдені весни й літа.
В. Симоненко «Косар»
Оранка. Сівба. Жнива
Із чого починається хліб? Із молитви. Перед першою оранкою обов’язково молилися. Перед сівбою селянин завжди мовив «Отче наш» і «Богородице Діво», а після сіяння висипав зі збіжжя хрест – там, де закінчив роботу. Потім сіяч благословив поле на добрий урожай. Коли готували для сіяння льон, між насінням клали шкаралупки з великодніх крашанок. Кидали все разом у ґрунт, аби великий льон ріс. Коли сіяли просо, то зверху також засівали свяченим маком.
Великою подією в селі був початок жнив. Перед жнивами священик водив (із церкви – виводом) парафіян Вільхівця до хреста, де відбувалася відправа. Це був той хрест, що встановили на честь скасування панщини 1848 року.(У селі було два хрести. Один із них під час приходу «совітів» («руских») жінка закопала у свій город, аби так його зберегти).
Після закінчення жнив теж відправляли Службу Божу.
Під час жнив дуже важливо було мати помічників. Женців, як і косарів, можна було заробити. За спогадами
п. Софії Демчишин, у них завжди були помічники, бо батько багато чого вмів робити й допомагав людям. Інколи було, що хтось приходив і казав: «Іди занеси їсти косарям, бо там у тебе сіно косять».
Жито і пшеницю жали серпами. Жито грабкували («грабали до стіни»). Також жито могли косити грабками (про цей спосіб казали: «До стіни косити»). Чоловік косив, а жінка «відбирала». Наприклад, Демчишин Петро Ількович як один із найкращих господарів косив грабками до стіни, а Кіт Марія Касіянівна відбирала і в’язала снопи. Спритнішої робітниці у в’язанні снопів у Вільхівці не було.
Здебільшого жати починали всі разом. Сніпки перев’язували перевеслами. Жінки йшли вперед, робили перевесла, клали в сніпки для жита і пшениці. Перевесла могли готувати наперед. Для цього житні снопи скроплювали водою, скручували перевесла. 60 перевесел зв’язували докупи, це була копа. Тоді копу перев’язували ще одним перевеслом і несли в поле для ячменю, гречки й вівса.
Після закінчення роботи вибирали найкращу жницю, одягали їй на голову вінок зі збіжжя. Потім гуртом йшли з поля і співали.
Дехто з господарів, зокрема заможніших, робили обжинки (обжнивки)із час туванням. Бідні частування не робили.
Заможні ґосподари готували багату гостину: пекли пиріг (у пекарській печі), варили рисову кашу на молоці, пекли ковбасу.
До господаря йшли дівчата. Його клали на землю, обкладали снопами, вінками. На кожному серпі був віночок із колосся.
Тоді господар кликав усіх додому і гостив. По всьому селу починали співати здебільшого обжинкові пісні.
Народні ремесла, господарська діяльність
Поряд із землеробством, скотарством, українці здавна володіли різноманітними ремеслами. Майже кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, у селах були шевці, ковалі, пічники.
У Вільхівці серед селянських домашніх ремесел найпоширенішими були прядіння, ткацтво. У селі вирощували і льон, і коноплі.
Коноплі
Коноплі зазвичай сіяли біля хати. Вибирали у серпні (плоскінь – чоловічі стебла конопель) та вересні (жіночі стебла, які залишали, аби зібрати насіння). Достиглі рослини в’язали у горстки та сушили на сонці. Потім стелили плахту і молотили (били) ціпом. Грубі стебла викидали, дрібніші несли до ріки. Стелили у воді, мочили між двома жердками. Через тиждень-два, коли вони лущилися, витягали, сушили, терли на терлиці. Наступним етапом було розчісування (чесання) волокна. Для цього використовували гребінь або залізну щітку з набитими цвяхами (держалку). Грубі волокна здебільшого йшли на мотуз (мотузку), яким перетягували сіно на возі. Із конопель зазвичай робили верета, обруси, шили мішки ( мішки були коніпні і лляні )
Льон
Льон рвали, головки чистили, стелили на росі. Коли він влежався (тоді льон лущився), його обробляли на терлиці. Згадують ще й про такий спосіб: у березі копали яму, ставили жердки, сушили льон, а вже тоді обробляли на терлиці. Тоді знову сушили, потім брали до хати на піч і терли на терличці. (Терлиця – на 1 ніж, а терличка – на 2 ножі). Аж тоді чесали. Чесалки були такі, як щітка, і такі, як гребінь. Круглу залізну щітку з набитими цвяхами називали дергалка, були також і дерев’яні чесальні пристрої – гребені.
Для ткання тоншого полотна призначалося найтонше волокно, для ткання буденних тканин – залишки. Тому клоччя ділили, а виткане полотно так і називали – лляне, гребінне. З гребінного полотна шили мішки, виготовляли тканини господарського призначення.
Готове до прядіння повісмо волокна навивали на кужіль і пряли.
У селі дехто мав ткацькі верстати. У Вільхівці у 30-40х роках ХХ ст. було четверо ткачів, зокрема й батько п. Cофії Демчишин. Вона згадувала, що тато, окрім ткацтва, займався ще й пошиттям чобіт.
До ткачів завжди була черга, тому вони мали можливість заробити собі на покіс і на жнива робітників.
Лляне полотно треба було вибілювати. Його носили на ріку, кидали на воду, потім стелили сушити. Сушили на мураві поблизу хати або городу.
На день так робили кілька разів (до трьох-чотирьох).
Потім брали золу з попелу й додавали до води. У великий цебрик клали полотно. Там воно вибілювалося: зола «від’їдала», тканина ставала білою.
Інколи полотно фарбували природними барвниками: вільхою, дубом. Вільху варили, вода набувала червоного кольору. Тканина після фарбування вільхою мала абрикосовий колір, дубом – червоний відтінок.
Із тоншого полотна шили сорочки, полотнянки (одяг поверх сорочки, плащ нижче колін), штани (сподні, ногавиці, гачі, калісони). Спіднички шили прямі, вузькі або у складочки.
Прасували одяг за допомогою маґільниць і тачілок. Після прасування одяг мав особливий запах і блищав.
Шевство
Шевське ремесло належало до компетенції чоловіків. У 40-х роках ХХ століття у Вільхівці було чотири шевці, які шили взуття.
Селяни самі готували шкіру для взуття. Наприклад, за німців важко було зробити чоботи, бо німці все забирали «на континґент», тому вільхівчани робили все таємно. Шкіру з теляти, корови чистили, мочили у вапні, щоб злізла шерсть, тоді клали в бочку і мочили з дубовою корою. Згодом витягували її, м’яли, аби була шкіра м’яка. З такої шкіри вже шили чоботи. Старші вільхівчани згадують, які види взуття були у селян.
Гольдшуги – так називали черевики з дерев’яними підошвами, які не згиналися. Люди ходили в них до лісу заготовляти дрова.
Також носили мешти зі шнурочками, у яких підошва була перерізаною, тому згиналася.
І, звичайно, ходили в чоботах, пошиття яких обходилося найдорожче.
Ковальство
Селяни завжди з великою пошаною ставилися до ковалів. Кузня на селі дуже часто була місцем зібрання чоловіків. Пані Софія Демчишин згадує, як її прадід – Соловський Михайло Іванович – прийшов у с. Вільховець зі Звенигорода. Він мав зі собою великий чемодан, який підтримував на паличці. У селі тоді було всього-на-всього 35 номерів. Прадід запитав, чи треба вільхівчанам коваля. «Зі села його вже не пустили», - розповідала пані Софія. Так у Вільхівці тоді з’явилася кузня. У кузні виготовлялися різні речі для селянського вжитку: лопати, сокири, ножі, молотки, огорожі. Важливими роботами були підковування коней, а також оковка возів.
За спогадами п. Софії Демчишин, її прадід – коваль також був знахарем, допомагав людям. Він лікував худобу, коли її дуло. Селяни вважали його майстром на всі руки, тому дуже добре до нього ставилися. Його ж батько, тобто прапрадід п. Софії, був гуменним у пана – на Мельниках. У фільварку пан мав гумно (господарство).У той час це була дуже відповідальна робота і вимагала багато практичних навиків.
Печі
Піч була необхідним елементом житла і займала важливу частину кухні. Ось як описує піч в інтер’єрі хати наш земляк (виходець із Суходолу, що неподалік Вільхівця), письменник-емігрант Іван Керницький, у новелі «Стара хата»:
« Якщо хочете вийти у світлицю, то напевно стукнетеся лобом до старенького одвірка, Ваші очі, що привикли надворі до ясного світла, зразу не побачать тут нічогісінько. Крізь малі віконця, прислонені черешневим гіллям, лиш вряди-годи закрадаються до хати сонячні зайчики. Аж пізніше ви запримітите зараз біля дверей здоровенну піч, що з усякими грубками, припічками, запічками, розсілося, як печериця, на півхати! Коло печі звисає жердка, а на ній всі хатні достатки…»
Те, що піч займала мало не півхати, свідчить про те, що саме вона посідала найважливіше місце в побутовому середовищі селян. Тому і пам’ять вільхівчан зберегла ім’я майстра, який мурував найкращі печі. Добрими словами згадують про пічника Давидка, який умів дуже добре ставити ці теплі родинні обереги.
Млини, маслобойні
Селяни вирощували багато зернових культур, тому була велика потреба у млинах. Вільхівчани йшли до Гути Суходільської, Глібович і Суходолу, де були млини. Млин водяний стояв у с. Гута Суходільська, ще один водяний у Глібовичах. Їхніми власниками були жиди. А в с. Суходолі був так званий «машинний», із пристроєм на солярці. Його збудував сотник УГА Мартинюк. Млин згодом спалили москалі.
Також у селах Лопушній і Суходолі були олійні, там із конопель і льону робили олію( коніпну і лляну).
Заробітки
«За Польської» українців майже не брали на роботу. Наприклад, працю на залізниці в с.Великих Глібовичах могли отримувати лише ті, хто переписався «на польське». Таким чином українці працювали на власному господарстві або ходили на заробітки. Здебільшого заробляли в панів – поляків. Одна зі старших вільхівчанок згадує і про роботу на німця Гільберта, який мешкав у Великих Глібовичах: «Як Польська ся розлітала, то Гільберт купив собі десять морґів поля (або й більше) і фільварок. У Гільберта було три сини. Я ходила мотичити буряки. Син Гільберта дивився, як ми робили. Він сидів на розкладному кріслі навпроти поля і цілий день глядів, чи добре мотичили.
У 1940 році Гільберта вивезли москалі в Сибір»
Тоді ж вивезли і багатих селян, охрещених радянською владою «куркулями». Наприклад, у Сибір заслали родину Дозорців, у власності якої було близько сімнадцяти морґів поля, багато лісу.
Слід додати, що в міжвоєнний час у Вільхівці було сім кератів. Вільхівчани згадують такі прізвища власників: Кепич, Соловський, Крисько (Криськів), Петруненко, Дендерис, Федишин, Сорока, Паливода. Із приходом радянської влади всі керати забрали в колгоспи, конфісковано також коні, плуги, борони, вози.
Народна кулінарія і медицина
Просимо до нашого хліба-солі!
Українська кухня, як і кухня кожного етносу, має свої особливості, харчові заборони, певні смакові стереотипи. Кліматичні умови на українських землях сприяли добрим урожаям зернових – жита, пшениці, гречки, ячменю, кукурудзи; бобових – гороху, квасолі; овочевих культур – картоплі, буряку, моркви, капусти, цибулі, часнику. Тому ці складники й стали основою нашої традиційної кухні.
Звичайно, головним на столі був хліб. Вільхівчани згадують, як пекли хліб у пекарських печах. У таку піч входило 12 хлібин (булок). Здебільшого пекли житній хліб, який підмішували пшеничною мукою. Пекли на цілий тиждень, аби вистачило до неділі.
На неділю випікали завиванці; начинка – сливи, яблука, мак, повидло.
На весілля пекли великі короваї і калачі (колачі). На калачах раніше плели коси, тепер загортають як рулет.
Треба сказати і про традиції печення паски у Вільхівці. Гордістю господині була велика паска, яка не потріскала. Для цього навіть вирубували черінь (отвір у печі). Старі вільхівчани пам’ятають коваля Саловського, який ніс у лляній вереті святити велетенську паску.
На Святвечір пекли маківники і пампушки з повидлом.
Із перших страв селяни любили готувати традиційний червоний борщ і капусняк. Борщ на Святу вечерю готували по-особливому: варили буряки, закришували капустою, давали гриби, квасолю (яська), засмажували олією з цибулею. Такий борщ називали ще «квас».
Капусняк варили із пшоном, засмажували цибулею на олії.
Були у Вільхівці й свої традиції приготування грибів. Гриби (губи) варили в кількох водах, аби вода була чистою. Смажили на лляній чи конопляній олії. (Тоді ще сіяли льон і коноплі, а олію «били» в Глібовичах на оліярні).
Кутю готували традиційно: товкли у ступі пшеницю, чистили її, варили. До страви додавали мед, цукор. Мед вільхівчани любили, тримали вулики. Згадували також, що священик Северин Габрусевич тримав пасіку – 10 пнів. Великі пасіки були й у вчителя Баса, і в Сірка Василя ( 40-і роки ХХ ст.).
Мешканці Вільхівця мали і свої традиції зберігання овочів і фруктів. Яблука здебільшого сушили в печі, сливи – на дерев’яних настилах. Надворі була викопана яма, над нею – планки з дерева. Сливки, які лежали зверху, проходили димом із ями. Це була своєрідна сушарня. Згодом із сушених яблук і груш варили узвар на Святвечір, сушені сливи варили із тістом, додавали до компоту.
Капусту квасили в бочках. До січеної капусти додавали цибулю, моркву, перець. Таку мариновану капусту розкладали в менші бочечки. У великі бочки на дно клали 3-4 ряди капустин (крижівок) на голубці, зверху – січену капусту. До бочки з квашеною капустою також клали яблука. Квашені в капусті яблука мали особливий смак.
Гриби здебільшого сушили. Сушені гриби згодом використовували для приготування страв на Святу вечерю.
Із гарбузів варили гарбузову кашу на молоці. Великі гарбузи сікли коровам.
Готували багато страв із картоплі. Вареники ліпили зазвичай у неділю. Їх готували з різними начинками – картоплею, капустою, сиром, вишнями, гречкою.
Святковими стравами були голубці з грибною підливкою, драглі (холодець), кров’янка, риба печена.
Зі спиртного виготовляли сливовий лікер, вишняк, вино з різних ягід. Особливим вільховецьким вином було так зване «дитяче» вино з блавату (волошок). Діти збирали блават за два тижні до Петра, з цих квітів робили легкий напій.
Горілки в селі пили дуже мало (йдеться про першу половину ХХ ст.). За Польщі була «монополька»,тому селяни не мали права робити горілку. Самогоноваріння, за спогадами вільхівчан, з’явилося за «руских», «москалів». Горілку селяни виготовляли з цукрових буряків, які квасили у великих бочках. За німців (під час Другої світової ) не можна було виготовляти горілку. Людей заставляли здавати худобу, за яку давали «пункта». На ці «пункта» можна було взяти одежу, горілку, шкіру.
Старші мешканці Вільхівця згадують приказки (примовки), які з’явилися «за совєтів» - у час розкуркулення, вивезення до Сибіру, в період створення колгоспів. Наприклад, про те, як селянам доводилося молоти муку на жорнах:
Мелють жорна вправо, вліво,
щоб їсти ся не хотіло.
Жорна крутять дві кубіти,
Плачуть в хаті малі діти.
Пише Сталін до Гітлєра,
Мелють жорна, як холєра.
Згадують також теремельку – страву з кукурудзяної крупи, меленої на жорнах і просіяної через решето, яку варили на молоці. До теремельки додавали ще бульбу.
Слід також додати, що вільхівчани завжди тримали худобу, тому готували багато молочних страв, страв із сиру. Особливою стравою із сиру була плесканка, котру пекли перед Великоднем і освячували разом із паскою. Ось рецепт плесканки (солодкої): сир мелють, додають цинамон (корицю), жовтки, цукор, ваніль. Зверху змащують яйцем. Деякі господині готували й солону плесканку.
М’ясне вживали здебільшого на свята і в неділю.
Посуд у хаті був переважно глиняний. Мили його попелом, содою. Скляні пляшки полоскали кропивою, також засипали в них пшеницю й, калатаючи, виполіскували.
Знання з медицини
У селі знали свої рецепти збереження здоров’я. Селяни збирали трави й використовували при різних хворобах. Звіробій уживали при захворюваннях шлунка,суничник – при високій температурі, калину – при високому тиску й температурі.
Дітей купали у череді, ромашці. Для того, аби волосся було міцне і здорове, його мили відваром горіха або кореня кропиви. Горіхову настоянку давали при болях у шлунку, гарбузову кашу – для покращення травлення. Листок капусти рятував від головного болю, а чай із м’яти чи меліси заспокоював.
У Вільхівці також були жінки, які вміли виливати віск, палити рожу. Палити рожу, за свідченнями сільських жінок, найкраще у три етапи. Сеанс спалювання мав відбуватися після заходу або до сходу сонця. Можна було це робити і в похмуру погоду, коли сонце ховалося за хмари. Для лікування брали шерстяну тканину яскраво-червоного кольору, якою накривали почервонілу шкіру хворого. Перед тим жінка робила з лляного клоччя непарну кількість кульок (здебільшого 9), які запалювала над свічкою. Кожною палаючою кулькою проводила над тканиною, що накривала хворе місце. Потім притискала рукою червону ганчірку до запаленої шкіри і хрестила, притримуючи тканину. Такі дії треба було повторити тричі.
Подячне слово
Кожне село має особливе обличчя. У Вільхівця воно – усміхнене. Можливо, тому, що розміщене в затишку між горбами, як у гніздечку пташки, й щедро обігрівається сонцем, а можливо, тут просто вміють радіти життю - попри все.
Придивіться уважно до жінок на цих світлинах.
У їхніх очах – великий досвід, щастя материнства, важка праця, яка все-таки приносить задоволення і віру в те, що це комусь потрібно.
Можливо, вони не зробили великих наукових відкриттів і не стали зірками телебачення, не заробили мільйона і не ввійшли в топ-десятку якогось рейтингу… Але ці жінки унікальні. Вони – хранительки свого маленького світу, в якому співають,жартують,розмовляють так, як ніде. І, головне, вміють це берегти. Не кожному селу з невеликою кількістю мешканців так пощастило – багато з таких вже зникли з карти України. А Вільховець не повторить долі Атлантиди – тут уміють любити і складати шану Богові за свою землю обітовану.
Хочеться подякувати за щире бажання поділитися спогадами вільхівчанам Бобко Зофії, Климківу Михайлові, Стащак Зофії, Демчишин Софії, Кінаш Софії, жінкам, котрі усміхаються із цих світлин.
Нехай ці фрагменти з життя села стануть острівцем пам’яті для тих, хто його дійсно любить. Любить як найцінніше, що дав Господь.
Оксана Довгаль
Комментариев нет:
Отправить комментарий