Зміст:

Сценарій№1 - Скільки коштує висота (До ювілею Лесі Українки)
Сценарій№2 - Василеві Стусу 75

Сценарій№3 - Культурологічний проект «Не проспіть Україну мою» (врамках Шевченківських днів)

Сценарій№4 - Сад пісень Григорія Сковороди

Сценарій№5 - Культурологічний проект « Святоіванський вогонь Івана Керницького»

Сценарій №1

Скільки коштує висота (До ювілею Лесі Українки)

Культурологічний проект у рамках відзначення 150-річчя Лесі Українки

Тип проекту:

- за домінантною діяльністю: творчий

- за предметно-змістовою галуззю знань: міжпредметний

- за характером координації проекту: безпосередній

- за характером контактів: серед учасників однієї школи

- за тривалістю виконання: середньої тривалості

Модератор проекту: Довгаль О.В.

Презентація проекту

Звучить пісня « Я не хочу бути героєм України…»

Інтер’єр сучасної кіностудії.

Ведуча-журналіст. Духовне життя будь-якої спільноти неможливе без культурних героїв. Є дуже багато визначень поняття «культурного героя». Найпростіше з них подає американський шкільний підручник. Культурний герой – це міфічний персонаж, який відчутно змінив життя тих численних осіб, для яких він є героєм: привів на землю обітовану, вкрав для них вогонь, дав їм національну релігію або створив національні пісні. Національний поет або бард – це культурний герой, який найяскравіше репрезентує ідентичність,сподівання та принципи своєї культури.

Національний поет не є надбанням винятково державної нації. Та коли в народу, навіть і в бездержавного, з’явиться національний поет, то відразу й з’являється надія, що держава також рано чи пізно буде, бо національний поет – це пророк. Важливо, щоб поет з’явився на національних теренах у потрібний момент історії, саме тоді, коли націєтворчі процеси вимагатимуть, щоб виник той, про кого можна сказати : «Це наше все».

Вас вітає програма «Позаочі» і я , Юлія Литвиненко. Сьогодні в нас черговий телепроект «Україна та її герої». А розпочнемо нашу нинішню розмову із повідомлення про переможця конкурсу в жанрі «соціальна реклама», що відбувся в рамках проекту. Ним став учнівський колектив із Львівщини, з міста Бібрки. Сьогодні вони в нашій студії представлятимуть фрагмент своєї роботи. Вітайте гостей.

По одному заходять старшокласники.

На фоні пісні « Я не хочу бути героєм України…»

1 учень. Я – українець. Я знаю, хто мої герої. Незалежно від того, хто при владі.

2 учениця. Я – українка. Я обираю героїв серед найкращих представників моєї нації. Незалежно від того, кому ці звання дає офіційна влада. Незалежно від того, в кого їх забирає.

3 учень. Я пишаюся тим, що є українцем. Мої герої – Степан Бандера, Роман Шухевич, Євген Коновалець.

4 - Мої герої – Тарас Шевченко, Василь Стус, Іван Мазепа.

5 – Мої герої – Олена Степанівна, В’ячеслав Чорновіл, Ліна Костенко.

6 – Я пишаюся тим, що я українка. Бо саме так називала себе та, що малювала словом Україну на карті Європи. Вона – Українка. Оце і вся її біографія.

7 – Ми – українці. І хочемо, аби Україна змінилася. Ми триматимемо оборону нашої землі, мови, історії, хоч нині вони під оптичним прицілом. Ми створимо лінію оборони.

Пропонуємо проект особистої і політичної свободи, який задекларовано в поезії Лесі Українки.

Музика…(« Я не хочу бути героєм України…»………………………………………………………………………………

Читець 1. Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час.

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Читець 2.Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Читець3. Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя.

Читець 4. Хто не жив посеред бурі,

Той ціни не знає силі,

той не знає, як людині

боротьба і праця милі.

Читець 5. Моя порада ось яка : рубаймо

В горі щаблі, щоб нам стояти твердо…

На гору доступитися нелегко,

Зате з гори зручніше боронитись.

Читець 6. О,сором мовчки гинути й страждати,

Як маєш у руках хоч заржавілий меч.

Ні, краще ворогу на одсіч дати,

Та так, щоб голова злетіла з плеч!

Читець 7.Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, -

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

Пісня «Не спи, моя рідна земля»

Читці по черзі:

Коли шукаєм джерело вини,

Усі займенники ми враз перебираємо

Та заявляєм: він, вона, вони…

І тільки «я» цнотливо оминаємо.

Займенник цей ховаємо чимдуж,

Вкриваємо найм’якшою периною,

Бо винен завжди хтось. Звичайно – хтось. Чому ж

Ще й «я» у дощ стоятиме під ринвою.

Та Лесин дар – немов різкий удар

У щелепу мерзенним філософійкам.

Слова її – мов пломенистий жар,

Що спопелить всі алібі дистрофіків.

Слова ті й нині стверджують щомить:

Себе життю віддаймо, а не ласощам.

У вадах світу винні тільки ми,

Й лиш нам його робити досконалішим.

Ведуча. Важливо,щоб герой з’явився на національних теренах у потрібний момент історії, коли народ зможе сказати «це наше все»

Мелодія (скрипка) Елегія

Учениця-Леся Українка(входить до глядацької зали )

…Чи се Вкраїна?

Так, се Вкраїна… Он і садок,

батьківська хата і луки зеленії,

темнії вільхи, ставочок із ряскою.

Так , се Вкраїна…

Можна спинитись ... годі блукання…

Все буде добре … Рідний мій край

Вкупі зо мною одужав від злигоднів,

Небо не хворе, не плаче, не хмуриться,

Люди веселі і я… не будіть…

Все буде добре…

( Сідає на фотель у залі , біля письмового столу)

Ведучий. Півні кричать у мегафони мальв -

аж деренчить полив’яний світанок…

Мій рідний краю, зроду ти не мав

Нейтральних барв, тих прісних пуританок…

Як ти зжилася з тугою чаїною !

Як часто лицемірив твій Парнас!

Шматок землі, ти звешся Україною.

Ти був до нас! Ти будеш після нас.

Мій предковічний,

мій умитий росами,

космічний,

вічний,

зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався – Малоросія,

твоя поетеса була Українкою!

Мультимедійний фрагмент. (Дитячі світлини).

Ведуча. Полотняна сорочка

Впіймала дівчинку з граблями…

Притулилась до неї калиною,

Виспіваною дівочими голосами…

Пригорнулася ружами ,

В яких поснули малі пастушки…

А на грабельках сидів ангел.

Музичний фрагмент. «Янголе мій…» ( на слова Л.Костенко, виконання – Ольга Богомолець )

Ангел (Голос за кадром)

Я іскру Божую збудив у твоїх грудях;

Надія , - їй же першу пісню заспіваєш ,-

Тобі провідною зорею стане,

І з нею будеш ти добра шукати в людях.

(За мотивами ’’ До натури’’).

І намагався запалити зірку…

Але гасла солома

І сірники чорними комами падали

У найперший дитячий вірш,

Схожий на зів’ялу квітку…

Музичний фрагмент. М.Герчаківський «Карпатська сюїта». Скрипка.

Маленька Леся-дівчинка з грабельками (вбігає):

’’ Нам тепер багацько роботи , бо ми насадили садок, і хоть не всі дерева , як перше, а все-таки треба поливать . Ми насіяли багацько квітів, котрі теж треба поливать. Зілля у нас прийнялось добре , а найлучче любисток: зовсім вже великий , соняшники теж добре посходили.

Убігають дівчатка:

Разом: Благослови, мати , весну закликати!

Перша:

Вийди,вийди, сонечко,

На дідове полечко!

Друга:

На бабине зіллячко,

На наше подвір’ячко!

Третя:

Пташок викликаю з теплого краю:

Летіть, соловейки, на нашу земельку!

Співають веснянки:

« Вийди, вийди, сонечко»,«Кривий танець».

Музика Вівальді «Весна»

Дівчинка 1:

Он ярочки зелененькі,

Стежечки по них маленькі,

Перевиті, мов стрічечки,

Збігаються до річечки,

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі…

Дівчинка 2:

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

Дівчинка 3:

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Дівчинка 4:

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Музичний фрагмент (Косенко «Дощик», виконує Герчаківський Віктор)

Дівчинка 5:

Все ожило, усе загомоніло, -

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло…

Дівчинка – Леся:

А я лежала хвора й самотна.

Весна мене забула…

Дівчина-Весна: ( Музика Вівальді «Весна» )

Ні, не забула!( Йде із залу, розкидає квіти, підходить до Лесі:

Ні, не забула!

Ти піснею, піснею станеш

У сюю хвилину ясну,

Щоб вільно по світі літати,

Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі

Полинути співом дзвінким.

Упасти на хвилі прозорі,

Буяти над морем хибким.

Лунатимуть так твої мрії

І щастя твоє таємне –

Ясніше, ніж зорі яснії,

Гучніше, ніж море гучне.

Дівчина-Леся:

Ні, не клич мене, весно!

Не чаруй і не ваб надаремне.

Весна:

Послухай мене!

Хай же й…серце твоє оживе

І на спів мій веселий озветься,

Бо на нього озвалося все,що живе,

В тебе ж серце живе,бо ще б’ється!

Звук весняного грому.

Голос за кадром:

Темна хмара озвалася громом гучним,

Освітилась огнем блискавиці;

Вкрилась темна земля зіллям-рястом дрібним…

Весна іде до Лесі Українки-дорослої в залу

Дівчинка-Леся зі сцени( музика Вівальді, «Весна»)

Весняная сила в душі моїй грає,

ЇЇ не зломили зимові морози міцні,

Її до землі не прибили тумани важкі,

Її не розбила і ся перелітная буря весняна.

Я вийду сама проти бурі

І стану – поміряєм силу!

Леся Українка-доросла (із зали):

Стояла я і слухала весну,

Вона мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

Музичний номер «Талого снігу платочки сивенькії» (ансамбль )

Голос поза кадром:

Вона – це вогонь у серці.

Вона – це та, що йде супроти бурі.

Вона – це та, що танцює з вітром.

Вона – це провесна, це квітка-ломикамінь.

Вона – Українка, і це вся її біографія.

Телепроект «Позаочі»

Леся Українка із зали:

«Невже справді ми, поети,(даю собі се ймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди « на розпутті великому» і віддавати людям на осуд – скажу навіть, на поталу – не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя, дарма, що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої».

Ведуча телепроекту «Позаочі»:

Не треба прикрих хвилин, непроханих зазирань до чужих таємниць. Для цього є світлі спогади найближчих. Вас знову вітає програма «Позаочі».

Як фон – музика «Спомини»

Нині у нас незвичні гості, котрі поділяться враженнями про унікальну жінку, що стала зразком гідності, лицарської честі (бо ж найбільше любила вік лицарства!), потужного інтелекту і великої жертовності. Як відомо, витоки таланту беруть свій початок у дитинстві. Якою ж дитиною була Леся? У крісло спогадів запрошуємо рідну сестру Лариси Косач – Ольгу Косач- Кривинюк. Ольго, розкажіть щось цікаве про маленьку Лесю. Якою вона була?

Ольга Косач-Кривинюк: Леся була особливою дитиною. Вона всіх любила. Сестра робила нам літом з трави прехороших мавок, убираючи їх в одежу з листу та прикрашаючи пелюсточками квіток. А нашим купованим лялькам майстерно вишивала сорочки, шила гарну одежу, плела віночки з малюсіньких квіточок, низала намисто з різних зернят.

Ведуча. Ольго, вона могла би бути і дизайнером?

Ольга. Без сумніву. А режисером – це однозначно. Пригадую, мама написала історичну драму в 5 діях «Кармелюк». Розіграти її не було змоги – не вистачало ні людей, ні засобів. Тоді вирішили поставити її в ляльковому театрі… Леся була за режисера, художника, артиста – за все. Зробили багато ляльок, декорацій, навіть пожежу панського будинку показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом у Колодяжному і вносив чимало радости в наше життя».

Ведуча. А що найбільше любила Леся? Запитаймо про це в сестри Ізидори.

Ізидора Косач-Борисова. Не всі, хто знав Лесю-поетесу, розумів, яка то була обдарована людина. Наприклад, Леся мала неабиякий хист до малювання і музики, а слух мала абсолютний. Лесину музику я також пам’ятаю від свого дитинства, бо вона тоді, залишаючись зі мною, багатенько грала. А часом навіть грала якісь власні імпровізації.

Музичний номер – імпровізація( Виконує Оксана Ярема)

У Лесі в Колодяжному було фортепіано віденської марки, на цій дорогоцінній родинній реліквії грав сам Микола Лисенко. Улюбленими композиторами Лесі були Шуман, Шуберт, Мендельсон, Шопен, Бетховен, Гріг. Пригадую також шевченківські вечори, які проводилися у «великому домі».

Ведуча. У нас у студії нині також присутня Варвара Дмитрук, сільська товаришка Лесі.

- Варваро,які спогади про Лесю і музику є для вас найяскравішими?

Варвара Дмитрук. Пригадую, як Леся грала колодяженським дітям «до скоку», «крутяха», «гречки»: то такі поліські танці . Дуже їй подобалася гра на сопілці. Ми разом бігали в поле на пастовень, коли череда ввечері вертала в село. Стадо корів гнав дід-пастух, обвішаний торбами та з сопілкою за поясом. Він дуже гарно грав на сопілці, а Леся любила слухати його гру.

Та так і все життя Леся мала серце до наших поліських мелодій. Її чоловік, Климент Квітка, був музикантом від Бога, і все записував наші пісні. Він і Лесю записав, як вона співає.

Ведуча. До речі, на початку 2009 року Юрій Гандзюк, доктор технічних наук , директор компанії «Attlantik Rekords», і професор В’ячеслав Петров, директор інституту проблем реєстрації інформації НАН України , розробили спеціальні пристрої, щоб відтворити унікальні записи з воскових валиків Едісона, які їм надала етнолабораторія Львівської консерваторії. За 2 роки переписано 500 фонографічних валиків хронометражем 1500 хвилин, решта 200 були вже в безнадійному стані. Ініціатори цієї роботи відновили колекцію етномузиколога О.Роздольського, що першим у Галичині застосував фонограф для запису народних пісень. І от серед записаних пісень, на думку Ю.Гандзюка, є кілька тих, які співала acapella сама Леся Українка. Також на валиках зафіксовано спів полтавських кобзарів, котрих фізично знищила більшовицька влада. Думаю, що одну таємницю про Лесю Українку і кобзарів нам розкриє музикант, композитор, етнограф Філарет Колесса.

Філарет Колесса. Це, безумовно, цікава історія . У 1908 році Леся Українка, Климентій Квітка, художник Опанас Сластіон і я виїхали в експедицію для запису текстів і мелодій українських дум. Ми зафонографували багатий репертуар кобзарів Полтавщини і підготували до друку збірник «Мелодії українських дум». Коли Леся отримала примірник книжки, то в листі до мене написала : « Тепер уже справді можна сказати: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине». І найголовніше, що ніхто не дізнався про її роль благородного мецената, хоч вклала вона в цю справу великі гроші, потрібні їй самій на лікування.

Ведуча. Ось так Леся Українка думи рятувала. Дійсно, вона і думала піснями, як і зрештою всі ми, українці. І нашою ментальною рисою є пісенність – це стан душі українця, який серцем співає . Коли Лесі не склалося стати музикою, вона навчилася писати музику словом.

На фоні музики ( саксофон,виконує Тютько Юрій )

« Ніжна, кристально чиста мелодія почулася ніби здалека, як світлий спомин з глибини душі, але потім лилась вона далі, як прозорий струмок, то співаючи, то розпливаючись, як сон. Прокидалися знову любі, давно забуті мрії, але враз вони стали жалісним плачем. Тихо, сумно звуки тужил, ридма ридали,але глухі акорди заглушували журливий стогін і стишувались, замовкали самі собою… Тоді звилась полум’яна, гучна мелодія, горда і буйна, сповнена болю і розпачу, що збудила всі струни».

Леся Українка- доросла:З мене був би кращий музикант, ніж поет, коли б лиха доля не втнула зі мною такий лихий жарт.

Підходить до фортепіано.

Музичний номер «Менует»

Мій давній друже! Мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Натискає клавішу:»До».

Ведуча. Леся і музика… Її вірші – це і є музика. Як у Поля Верлена: «Найперше – музика у слові…».

Цикл «Сім струн» ( Проект «Музика і слово»).

СІМ СТРУН

Цикл

(Посвята Михайлові Драгоманову) DO

Гімн. Grave( Тихнович В. «Зорепад».Бандура)

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати,

А з нею надія кохана

Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,

Де схована доля незнана?

І, може, зустрінеться пісня моя самотная

У світі з пташками-піснями.

То швидко полине тоді тая гучная зграя

Далеко шляхами-тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

Літатиме в чистому полю,

Здійметься високо-високо в небесні простори

І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати!

Ре Пісня. Brioso^{^[1]}(Твердохлєбова Т.Скрипка)

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я нею не журюся.

Гей ви, грізні, чорні хмари!

Я на вас збираю чари,

Чарівну добуду зброю

І пісні свої узброю.

Дощі ваші дрібненькії

Обернуться в перли дрібні,

Поломляться ясненькії

Блискавиці ваші срібні

Я ж пущу свою пригоду

Геть на тую бистру воду,

Я розвію свою тугу

Вільним співом в темнім лугу.

Реве-гуде негодонька,

Негодоньки не боюся,

Хоч на мене пригодонька,

Та я нею не журюся.

Мі (Виконують Андрушко Вікторія, Іванова Мар’яна)

Колискова. Arpeggio

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас.

Спи ж ти, малесенький,

Пізній бо час.

Любо ти спатимеш,

Поки не знатимеш,

Що то печаль;

Хутко прийматимеш

Лихо та жаль.

Тяжка годинонько! Гірка хвилинонько!

Лихо не спить...

Леле, дитинонько!

Жить — сльози лить.

Сором хилитися,

Долі коритися!

Час твій прийде

З долею битися,—

Сон пропаде...

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас...

Спи ж ти, малесенький,

Поки є час!

ФА Сонет( Дух Катерина «Лірична пісня», домра)

Фантазіє! ти сило чарівна,

Що збудувала світ в порожньому просторі,

Вложила почуття в байдужий промінь зорі,

Що будиш мертвих з вічного їх сна,

Життя даєш холодній хвилі в морі!

Де ти, фантазіє, там радощі й весна.

Тебе вітаючи, фантазіє ясна,

Підводимо чоло похиленеє в горі.

Фантазіє, богиня легкокрила,

Ти світ злотистих мрій для нас одкрила

І землю з ним веселкою з'єднала.

Ти світове з'єднала з таємним,

Якби тебе людська душа не знала,

Було б життя, як темна ніч, сумним.

Соль Rondeau (Терлюк Михайло «Канцонетта»)

Соловейковий спів навесні

Ллється в гаю, в зеленім розмаю,

Та пісень тих я чуть не здолаю,

І весняні квітки запашні

Не для мене розквітли у гаю,—

Я не бачу весняного раю;

Тії співи та квіти ясні,

Наче казку дивну пригадаю —

У сні!..

Вільні співи, гучні, голосні

В ріднім краю я чути бажаю,—

Чую скрізь голосіння сумні!

Ох, невже в тобі, рідний мій краю,

Тільки й чуються вільні пісні —

У сні?

LA Nocturno^{^[2]}( Береза Назар «Елегія») М.Лисенка

Лагідні весняні ночі зористі!

Куди ви од нас полинули?

Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті!

Невже ви замовкли, минули?

О, ні, ще не час! ще бо ми не дізнали

Всіх див чарівливої ночі,

Та ще бо лунають, як перше лунали,

Веснянки чудові дівочі.

Ще маревом легким над нами витає

Блакитна весняная мрія,

А в серці розкішно цвіте-процвітає

Злотистая квітка — надія.

На крилах фантазії думки літають

В країну таємної ночі,

Там промінням грають, там любо так сяють

Лагідні веснянії очі.

Там яснії зорі і тихії квіти

Єднаються в дивній розмові,

Там стиха шепочуть зеленії віти,

Там гімни лунають любові.

І квіти, і зорі, й зеленії віти

Провадять розмови кохані

Про вічную силу весни на сім світі,

Про чари потужні весняні.

Сі (Вовк А. Гітара )

Сім струн я торкаю, струна по струні,

Нехай мої струни лунають,

Нехай мої співи літають

По рідній коханій моїй стороні.

І, може, де кобза найдеться,

Що гучно на струни озветься,

На струни, на співи мої негучні.

І, може, заграє та кобза вільніше,

Ніж тихії струни мої,

І вільнії гуки її

Знайдуть послухання у світі пильніше;

І буде та кобза — гучна,

Та тільки не може вона

Лунати від струн моїх тихих щиріше.

Ведуча. Дякую всім учасникам проекту «Музика і слово». Повернімося ж до спогадів про Лесю Українку. Про що ми запитаємо у брата, з котрим Леся була нерозлийвода (їх навіть кликали «Мишолосіє» - від Миша і Лося)? У крісло спогадів запрошуємо Михайла Косача.

Михайло: Пригадую, їй уже 19 років. Колодяжне. Квітень. Вона лежить у цих «липких кайданах» через хворобу і пише мені жартівливого ( тільки подумайте) листа :

В лихім гуморі муза

Так само, як і я, -

Прив’язана за ногу

Фантазія моя.

І ще й картала себе:» Моє оце двохмісячне лежання в липких кайданах було зовсім на даремнісінько, отака-то твоя сестра ледача, Михайлику! І це говорила про себе Леся, котра ґрунтовно знала 10 мов і, крім того, вивчала ще шведську, іспанську і грузинську.

Ведуча. Коли ж Ваша сестра за таких умов встигла вивчити стільки мов?

Михайло. Мама вчила її французької і німецької. Англійської почала вчитися в Одесі, але через хворобу припинила. Згодом продовжила студії у Києві – у справжньої родовитої англійки. Вже будучи в гостях у нашого дядька МихайлаДрагоманова в Софії, читала мовою оригіналу твори англійських мислителівХУІІІ століття з його бібліотеки. А знання французької удосконалила в розмовах з нашою кузиною Радою, дочкою дядька Михайла, котра вчилася в Женеві й навіть російською говорила із французьким акцентом. Польську мову Леся вивчила самостійно, а болгарською вільно читала Драгоманову наукову працю про фольклор.

Ведуча. Готуючись до передачі, я перечитувала Ваш і Лесі епістолярій. В одному із листів я натрапила на ось такий довжелезний список: Байрон, Беранже, Бернс, Брет Гарт, Поль Бурже, Гете, Гайне, Гоголь, Гончаров, Гюго, Діккенс, Достоєвський, Жорж Занд, Золя, Короленко, Леонарді. Лесаж, Лангфелло, Міцкевич, Мольєр, Мюссе, Пушкін, Прус, Свіфт…Шекспір. Шиллер… До того ж, навпроти кожного з авторів записано по декілька творів. Розкажіть, що це за список.

Михайло. До речі, Все це 18-річна Леся писала з пам’яті. І це був план перекладу світової художньої літератури. У 19 років вона обговорила цей план із дядьком. Леся написала в листі: « Ми задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських…»Ми – це молодь, яка тоді жила ідеєю європеїзму на українському грунті. Тоді плеядівці, члени гуртка «Плеяда», активно вивчали іноземні мови.

Ведуча. Як бачимо, ідея європеїзму нині знову актуальна – і в аспекті літературному, і в політичному. Наша молодь це розуміє, на відміну від владної верхівки, котра хоче прикрити вхід у Європу. Напевно, забули ( а, може, й не читали) слова Павла Грабовського « Мусимо бути українцями на ґрунті європейському…»

У Лесі були знання такого рівня, які здобували у найкращих європейських університетах. Коли вона все це прочитала? За якою системою освіти ? На ці питання важко знайти вичерпну відповідь. Перед нами скоріше результат навчання , ніж процес, а водночас одна з ознак інтелектуальної атмосфери дому Косачів – університету під Колодяженськими каштанами…

Що ж, напевно, глядачам було цікаво послухати таку неформальну біографію у спогадах. Гадаю, не менш цікавою буде біографія у перспективі, адже у великих життя, точніше творче життя, проектуються у безсмертя. Бо попереду – вічність, якої, за словами Оксани Забужко, ніхто не відміняв. Привітаймо у студії відому письменницю, літературознавця, публіциста.

Пані Оксано, у 2007 році ви видали книжку «Notre dame D’Ukraine». Минуло 4 роки. Що змінилося? Які тези цього дискурсу актуалізувалися?

О.Забужко. Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає формулі «України, яку ми втратили»: Україна шляхетна, «косачівсько-драгомановська», початки якої губляться у млі нашого європейського середньовіччя, у ХХІ столітті скінчилася, схоже, безповоротно.

Ось цю-то Україну, яку ми втратили, мені й праглося в цій книжці коли не реставрувати, то бодай означити начерком, як на контурних мапах – обриси затонулого материка. І, гадаю, що ми колись його повернемо-таки.

Ведуча. Дозволю собі заперечити про втрачений материк. Я б говорила про інертних мешканців цього материка, які люблять свободу, мають своїх героїв, але нічого не роблять нині, аби їх не втратити. Але повернімося до Лесиної України. У 2003 році напередодні Дня Незалежності журнал «Кореспондент»оприлюднив результати соцопитування щодо найвизначніших українців усіх часів. Ось список:

1. Т.Шевченко – 58, 3%

2. Б.Хмельницький – 26, 5 %

3. Брати Клички – 22, 3 %

4. Леся Українка – 17, 8 %

5. М.Грушевський – 13,8 %

6. І.Мазепа – 12 %

7. А.Шевченко – 9,8 %

8. І.Франко – 9 %і т.і.

Усе-таки більшість українців у 2003 р. доволі адекватно обирали свій пантеон героїв. Телевізійний проект «Великі українці» додав інтриги і висвітив ще й імена С.Бандери, В. Стуса…Але найдивовижніше – серед найсильніших чоловіків - неодмінно de fakto – єдина жінка Леся Українка. У чому феномен?

О.Забужко. Дійсно, біографія Лесі Українки не багата на героїчні події: її не засилали до Сибіру, не кидали до в’язниці. Хіба створили культ Великої Хворої. Я б назвала це своєрідною версією «приборкання непокірної». Сама ж поетка жила ігноруючи хворобу, в неї не було комплексу жертви. Всі навколо говорили про те, що з нею зробила хвороба, і ніколи про те, що Українка зробила з нею. А вона просто перетворила свою недугу у джерело моральної сили.

Ведуча. Це як у Карнегі? Коли доля підсунула вам лимон – зробіть із нього лимонад? Мені пригадалися слова самої Лесі, що в неї 10 життів і що з неї «скрипуче дерево, що 2 віки живе».

О.Забужко. Вона взагалі не боялася смерти. В останні місяці життя, при крайньому ослабленні фізичних сил, вона не припускає думки, що вмирає, і на смертній постелі диктує Олені Пчілці сюжет нової драматичної поеми. Останні слова Лесі Українки, які до нас дійшли, були такими: « Як тільки зможу писать, зараз напишу й пошлю». І всім відомі слова «Ні! Я жива! Я буду вічно жити!» стали пророчими.

Ведуча. З ваших слів розумію, що не хвороба – причина героїзації Лесі Українки?Що ж зробило її національним брендом у сучасному просторі?

О.Забужко. Це її окремішність. Як у Ібсена: «Найсильніший той, хто зостається сам». Вона мала мужність бути лицаресою у зовсім нелицарські часи, Українкою в Малоросії. І зовсім не плачі над хворобою Лариси Косач зробили її героїнею: вона створила свою висоту у творах, а головно у драмах.

Ведуча. Вона з тих Атлантів, цитую , «що тримають небо на плечах. Тому і є висота?»

О.Забужко. Висота – це завжди почуття гідності – особистої і національної.

Ведуча. Я дякую Вам за змістовну розмову. Думаю, глядачі відкрили для себе нову сторінку знань про Лесю Українку. А програма «Позаочі» запрошує всіх до Лесиного театру. Особливістю нашого театрального візиту буде присутність молодого літературознавця, що в режимі on-line коментуватиме побачене. Тому запрошую всю студію до обговорення та дискусій.

Театральна замальовка з «Лісової пісні»

( Тривожна яскрава музика, втеча Мавки. Мавка зупиняється біля берези, ховається))

Лукаш
(підходить до Мавки)
Ти, Мавко?

Мавка

(ще тихше)
Я.

Лукаш

Ти бігла?

Мавка

Як білиця.

Лукаш
Втікала?

Мавка
Так.

Лукаш

Від кого?

Мавка

Від такого, як сам вогонь.

Лукаш
А де ж він?

Мавка

Цить!.. Бо знову прилетить.

Мовчання.

Лукаш

Як ти тремтиш! Я чую, як береза
стинається і листом шелестить.

Мавка
(відхиляється від берези)

Ой, лихо! Я боюся притулятись,
а так не встою.

Л у к а ш

Притулись до мене.
Я дужий,— здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити по лісі, стелиться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов'їні і всі голоси весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає. З осяйного туману виходить Русалка і нишком підглядає молоду пару. Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.

Мавка
(скрикує з болем щастя)
Ох!.. Зірка в серце впала!

(Сплеск води)

\ Лукаш

(ужахнувшись)
і

Що се таке?

Мавка

Не бійся, то Русалка,
Ми подруги,— вона нас не зачепить.
Вона свавільна, любить глузувати,
але мені дарма... Мені дарма
про все на світі!

Лукаш
/ То й про мене?

Мавка

Ні,

ти сам для мене світ, миліший, кращий,
ніж той, що досі знала я, а й той
покращав, відколи ми поєднались.

Лукаш

То ми вже поєднались?

Мавка

Ти не чуєш,
як солов'ї весільним співом дзвонять?

Л у к а ш

Я чую... Се вони вже не щебечуть,
не тьохкають, як завжди, а співають:
«Цілуй! цілуй! цілуй!»…

Я зацілую ,

тебе на смерть!

Мавка і

. /

Ні, я не можу вмерти...

а шкода...

Л у к а ш

Що ти кажеш? Я не хочу!
Навіщо я сказав?!

Мавка

І—Ні, се так добре —

умерти, як летюча зірка... _______

Л у к а ш

Годі!

Не хочу про таке! Не говори!

Не говори нічого!.. Ні, кажи!

Чудна у тебе мова, але якось

так добре слухати... Що ж ти мовчиш?

Розгнівалась?

Мавка

Я слухаю тебе,
твого кохання...

(Бере в руки голову його, обертає проти місяця і пильно
дивиться в вічі).

Л у к а ш

Нащо так? Аж страшно,

Як ти очима в душу зазираєш...

Я так не можу! Говори, жартуй,

питай мене, кажи, що любиш, смійся...

Мавка

У тебе голос чистий, як струмок,
а очі — непрозорі.

Л у к аш

Може, місяць неясно світить.

Мавка

Може...

(Схиляється головою йому до серця і завмирає).

Л у к а ш

Ти зомліла?

Мав к а

Цить! хай говорить серце Невиразно
воно говорить, як весняна нічка.

Л у к а ш

Чого там прислухатися? Не треба!

Мавка

Не треба, кажеш? То не треба, милий!
Не треба, любий! Я не буду, щастя,
не буду прислухатися, хороший!
Л у к а ш

Мавко!
ти з мене душу виймеш!

Мавка

Вийму, вийму!
Візьму собі твою співочу душу,
а серденько словами зачарую...

Я цілуватиму вустонька гожі,
щоб загорілись,
щоб зашарілись,

наче ті квітоньки з дикої рожі!

Я буду вабити очі блакитні,
хай вони грають,
хай вони сяють,

хай розсипають вогні самоцвітні!

(Раптом сплескує руками).

Та чим же я принаджу любі очі!
Я ж досі не заквітчана!

Лукаш

Дарма!
Ти й без квіток хороша.

Мавка

Ні, я хочу
для тебе так заквітчатися пишно,
як лісова царівна!

(Біжить на другий кінець галяви, далеко від озера, до цвітучих

кущів).

Лукаш

Почекай!
Я сам тебе заквітчаю…

Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша!

(Не тямлячись від щастя, пориває Ті в обійми).

Я ще набрати мушу. Я вберу
тебе, мов королівну, в самоцвіти!

Мавка

А я з калини цвіту наламаю.

Вона не спить, бо соловейко будить.

(Ламає білий цвіт і прикрашає собі одежу).

Русалка

(знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретів)

Дитинчата-Потерчата,
засвітіте каганчата!

В очеретах заблимали два бродячі вогники. Далі виходять Потерчата, в руках

мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи.

Мавка і Лукаш танцюють «Містичний вальс» ( «Піккардійська терція»)

Леся Українка . Монолог із зали:

На фоні звучання музики (Скрипка). Виконує Тетяна Твердохлєбова

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер

мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще Інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всією душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене , від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою,— вона тремтить, як струпа,— все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей,— ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, ніс зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рун твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими сліпі,ми?

Мій Друже, м і її друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку Іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій!Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж ДЛЯ тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми, мене з собою. Я так боюся жити! Ціною інших молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мені* в собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були н житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Пісня «Червоні троянди»(співає Вікторія Андрушко)

Ведуча. Червоні троянди кохання…Запрошую студію до розмови про «Лісову пісню», про цю казку кохання.

Запитання із залу:

- У чому містика кохання Лукаша і Мавки?

- Чому справжнє кохання зазвичай є нещасливим?

- Про що, все-таки, «Лісова пісня»? і т.і.(Обговорення)

Ведуча. Повертаймося ж до Лесиного театру. До вашої уваги уривок із «Боярині»

Символічний танець Оксани («Світ білих веж»,»Кому вниз»)

. Оксану ведуть попід руки дві служниці- "сенныє девушки". Оксана у простій широкій хатній сукні, без кички, голова зав'язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець.

Мати

(пройшовши вперед до повітки, показує дівчатам
на ослін)

Отут бояриню посадовіть

та й можете вертати до роботи.

Дівчата садовлять Оксану і вертаються в терем.

Мати

Що, доненько, тут, правда ж, придобніше?
Вільніше дихати?

Оксана
Вільніше?..
(Схиляється на подушки.)
Мати

ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?

Оксана
Так, я б заснула... тілько я боюся...

Мати
От, хай Бог милує! Чого боїшся?

Оксана
Та все якесь таке страхіття сниться.

Мати

Ти помолись до Йосипа святого,
то він всі сни перенесе на добре.

Оксана

От відколи я тут, то й сни змінились...
Бувало, там, у батенька, все сниться,
що я літаю. Так, бувало, любо...
А тут не снилось і разу...

Мати

Бач, любко,
як сниться, що літаєш, то ростеш,
отим воно так замолоду й сниться.
Тепер же ти вже не ростеш...

Оксана

Та... певне...

Мати

(поправляючи їй подушки)

Ляж вигідненько та засни гарненько.

(Сідає коло неї в ногах.)

А я посижу тута, помолюся,

щоб Бог тобі послав у сні здоров'я.

Виймає бурштинові чітки і перебирає їх, стиха ворушачи
устами. Оксана засинає. Заходить Степан.

Мати
(нишком)
Ну, що казав той німець? Є надія?

Степан
Що ж, каже: "в Бога все можливо"…

Він казав —
коли б її повезти на Вкраїну,
то, може б, ще й одужала.

Мати

От, синку,
на бей раз німець, може, й правду каже.
Вона таки нудилася, небога.
Що ж, відомо, завезена далеко...
Не кожде привикає до чужини.
Котре привикне, а котре, то й...

Степан

Мамо,
я попрошу царя, щоб нас пустив
до тестя у гостину - чей же пустить?

Мати
Та, може, й пустить - вже ж війни немає.

Степан

Скажу йому, що маю ще й у Київ
повезти хвору жінку поклонитись
угодникам святим там у печерах,
для ізціленія - невже ж не пустить?

Мати

Повинен би пустити. Се вже й гріх
людей на богомілля не пускати!
А це, Степанку, ти надумав добре -

поїхати на прощу, помічніше
воно буває над усякі ліки.

(Зітхнувши, поглянула на небо.)

Ба, сонечко схиляється на вечір.
Ти б тута розбудив Оксану, синку.
Навзаході недобре спати хворим.
А я піду, зварю майове зілля,
щоб на ніч їй було готове пити.

Степан
Спасибі, що клопочетеся нею.

Мати

Що ж, синку, завезли чужу дитину,
то треба ж якось їй давати раду.

Іде в терем. Степан підходить до Оксани і стиха цілує її.
Вона прокидається. ,

Оксана

Се ти, Степане?.. Бач, мені приснилось,
що місяць ясно-ясно засвітив
у батьковім садочку...

С тепан
(удавано-веселим голосом)

Місяць, люба?
Се дивно, бо як раз на тебе сонце!

Оксана.

Що ж, може, там ясніше світить місяць,
ніж тут сонце...

Степан

Не журись, Оксано,
ось хутко знов побачим, як там світить
і сонечко, і місяць на Вкраїні.

Оксана

Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне
душа полине...

Степан

Бог з тобою, люба!
Чи я ж би про таке тобі казав?
Надумав я поїхати з тобою
в гостину до твоїх.

Оксана
(іронічно)

і Велике діло,
що ти надумав! Цар думки заверне.

Степан

Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні
утихомирилося.

Оксана
(гостро)

Як ти кажеш?
Утихомирилося? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєму — ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні. -

С т є п а н

Ти одживешся на Вкраїні.
Москва ж не може заступити сонця,
зв'ялити гаю рідного, зсушити
річок веселих.

Оксана
(понуро, уперто)

Годі, не кажи.
Нікуди я тепера не поїду.

Степан
Чому ж?

Оксана
Не хочу.

Степан

Що се ти, Оксано?
Мені дивно! Що се ти говориш? -~

Оксана ,

(розпалившись, підводиться)

А я дивую, ти з яким лицем ».;■;
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у¹ запічку московськім,,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраїні, -
тепер, як "втихомирилось", ти їдеш
того ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крови?..

Степан

Ти тепер картаєш...
А як сама колись мені казала,
що ти прийняти можеш тілько руку
від крови чисту?

Оксана

Правда, я казала...
Ми варті одно одного. Боялись
розливу крови, і татар, і диби,
і кривоприсяги, й шпигів московських,
а тілько не подумали, що буде,
як все утихомириться... Степане,
дай руку!

Степан
Се навіщо?

Оксана
Ти не хочеш?

Степан
Ні, чом же?

(Дає руку Оксані.)

Оксана

(дивиться на свою й Степанову руки)

От, здається, руки чисті,
проте все мариться, що їх покрила
не кров, а так... немов якась іржа...
як на старих шаблях буває, знаєш?

Степан

Ти, Оксано, вмієш
зарізати словами без ножа.

Оксана

Та тілько ж се я вмію, більш нічого.
Що-небудь же і я повинна вміти...

(Мовчання.) ]

Як я умру, ти не бери вже вдруге
українки, візьми московку ліпше...

Степан

Оксано!

Оксана

Всі ми ріжемо словами,
а тут жінки плохі, вони бояться...

Степан

(з мукою)

Та пожалій себе й мене хоч трохи!

Оксана

Занадто я жаліла... в тім і горе...
Якби я мала сили не жаліти,

то вирвались би геть з сії кормиги -

і ти б ослобонився від іржі...

А так, вже чисто: ні собі, ні людям!

Степан

Оксаночко!! Поїдем на Вкраїну!
Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,
родина, приятелі, там ти з ними
розважишся.

О к с а н а

(одвертається)

Я й в вічі не насмію
їм глянути...

Степан

Ну, в Київ подамося,

помолимось, нехай нас Бог простить,

нехай тобі здоров'я верне!

О к с ан а

Нащо?
Кому потрібне те моє здоров'я,
та й я сама?

Степан

Мені, моя єдина!
Я ж так тебе люблю!

Оксана

Тобі здається,
Ти жалуєш мене, але любити...
таки і нема за віщо... Я тепер
така недобра стала, вередлива...

Степан

Ні, ні, моя хороша!

Оксана

Я - хороша?
Хоч би й була коли яка краса,
то вже давно вона з обличчя спала...

Степан

(гладить її руку, низько похиливши голову)

Ти шарпаєш себе речами тими.
Не треба стілько говорити...

О к с а на

Правда...

Степан

Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що, певне, й Бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в турму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати...

Оксана

(спокійніше й лагідніше, НІЖ досі)

Так, се правда.
Але ніхто сього не зрозуміє,
поки ми живі. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —
до рук тобі свій заповіт віддам я,
а ти його передаси родині
і братчикам, хто ще живий лишився.

Степан

(з гострою тугою)

Ой, краще б я тобі таке казав!

Оксана

(підводиться і прихиляє його до себе)

Ні, любий, ти на світі потрібніший,
тобі ще є про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та після бою
подоланим подати пільгу зможеш,
як ти не раз давав... На бойовиську

не всі ж померли, ранених багато...
поможеш їм одужати, то, може,
колись там... знов зібравшися до бою,
вони тебе згадають добрим словом...
а як і ні - не жалуй, що поміг.

(Сидять який час мовчки, обнявшись.)

Степан

(підводиться і подає Оксані руку)

Ходім, я заведу тебе до хати,
Бач, сонце вже навзаході.

Оксана

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...
Ти бачиш Україну - привітай!

Музика «Світ білих веж»(«Кому вниз»)

Ведуча. Думаю, глядачі зрозуміли, чому ми запропонували уривок із «Боярині». Нам є над чим подумати. Запрошую студію до обговорення.

- Хто, на вашу думку, більш трагічний персонаж – Оксана чи Степан?

- Оксана Забужко писала, що «Бояриня» – не маленька п’єска про зраду, куди більшою мірою вона – про неможливість лицарства в умовах несвободи. То була зрада чи ні?

- У чому, на вашу думку, актуальність п’си?

Театральна замальовка з «Оргії»: діалог Антея і Федона

А н т е й

Ти продав Нерісу?!

Ф е д о н

Ні, статую богині Терпсіхори.

А н т е й

Ти б і саму богиню запродав,

якби лиш міг, у римський дім розпусти!

Ф е д о н
(встає ображений)

Такого ти не смієш говорити!

А н т е й

Тобі не до лиця така вражливість,
бо ти ж продав туди свій твір найкращий,
де зневажають все, що нам святе.

Федон
(впадаючи в річ)

Нічого там ніхто не зневажає!
Там цінять геній, там дарують славу,
не тільки гроші. Я не запродав
своєї Терпсіхори. Я поставив
її на подив людський, мов у храмі.
Чи вже вона й для храму засвята,
по-твоєму?

Антей

По-моєму, блюзнірство -
рівняти дім римлянина до храму!
За гроші чи за славу - ти продався
укупі з твором рук твоїх.

Ф е д о н

Антею!

Ти хочеш довести мене до того,
щоб я пішов і викупив назад
ту статую. За гроші неможливо,
щоб Меценат раз куплене продав,
та, може ж, се ще не остатня іскра
мого натхнення, може, я здолаю
щось кращого створити — їй на викуп.

А н т е й

Ти купиш другий гріх, і то ще тяжчий.

Ф е д о н

Не розумію, що ти з мене хочеш!
Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти
без хліба і без слави?

А н т е й

Се повинен
терпіти еллін, коли хліб і славу
здобути може тільки з римських рук.

Ф е д о н

Хто слави не бажає, той не еллін, —
жадобу сю батьки нам заповіли,
діставши від дідів.

А н т е й

Діди приймали
вінці свої з рук матері Еллади,

батьки дозволили зв'язать їй руки
і тим синів позбавили вінців.
Авжеж, Федоне, відколи безславна
сама Еллада - елліни повинні
жадобу слави в серці заглушити.

Ф е д о н

І збільшити безслав'я свого краю?
Та чим же вславиться сама Еллада,
коли їй діти лаврів не здобудуть?

А н т е й

Уже ж не з рук ворожих їх приймати!
Ф е д о н

Чому ж би ні? Гомер казав: "Солодка
хвала від ворога".

А н т е й

На полі бою,
та не в полоні!

Ф е д о н

Слава і в полоні
все буде славою.

А н т е й

Не сподівайся!
Неславу дозволяють нам носити,
а славу Рим бере, немов податок.
І тая Терпсіхора, що продав ти,
прославить не Елладу й не тебе,
а той багатий Рим, що стяг всі скарби
з усіх країв руками Меценатів.
Його колекцію твій твір прославить,
а не тебе, ти тільки раб отой,
що хистом оргію панам скрашає,

та оргія все ж панська зостається,
хоч рабські руки вряджують її.

Ф е д о н

Рабам на оргії немає честі,
але хто має гостем буть на ній,
як я і ти...

А н т е й

Того не сподівайся,
щоб я пішов на оргію з тобою!
Запобігай вже сам вельможних ласки,
а я лишусь "без хліба і без слави",
як ти казав, та, може, не без честі.

Ф е д о н

По щирості, я радив би піти.

А н т е й

Та вже ж! волам у парі охвітніше
ярмо носити.

Ф е д о н

Бачу, ти не віриш,
що я тобі добра бажати можу.
А все ж, хоч ти мене образив тяжко,
я не забув, що ми з тобою друзі.

А н т е й

То я тебе, не ти мене образив?!

Ф е д о н

Авжеж, я Терпсіхору відкуплю,
а ти вразливих слів своїх не вернеш.

А н т е й

І та того не можеш відкупити,
що ти вчинив. Ти оганьбив свій хист.

…

Ти не продався. – гірше! Ти віддався

у руки ворогу,як мертва глина,

з якої кожне виліпить, що хоче.

Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?

Іди служи своєму Меценату,

Забудь краси великі заповіти…

Ведуча. Чим цікавий діалог еллінів Федона і Антея?

- То які заповіти краси порушив Федон?

- То ж чи може бути солодкою хвала від ворога?

- Особисто мені цей діалог асоціативно нагадує ситуацію з цьогорічним Шевченківським лауреатом Василем Шкляром, котрий відмовився брати премію, доки пост міністра освіти посідатиме українофоб Дмитро Табачник. Чи такі дії Антея і Василя Шкляра є дієвими і чому?

Монолог «Завжди терновий вінець …»

(виконує Ружніцька Оксана)

Поезія «І ти колись боролась, мов Ізраїль»

(виконує Бекназарова Юлія)

Фінал – пісня «Досадонька»

Ведуча. Програма «Позаочі» каже вам

до побачення і до нових зустрічей.

___________________________________________________________

Сценарій №2

Василю Стусу 75

«Кожна зірка має свій час…» (В.Стус)

Позакласний захід, присвячений 75-й річниці від дня народження В.Стуса

Вступне слово вчителя.

Цьогоріч В. Стусові мало би виповнитися 75. Він же вибрав собі яскраву й коротку долю: «Коли життя забрано – крихт не потребую!»

Мусимо визнати, що багаторічний в’язень Стус здобув собі найбільшу свободу - саме так , ув’язнений Василь виборов право бути самим собою, говорити вголос те, чого не наважувалися казати навіть найсміливіші. Свобода Стуса почалася там, де в багатьох його соратників почався крах особистості.

Він наважився виступити проти величезного тоталітарного маховика, який перемолотив у ХХстолітті мільйони життів, наважився вголос запитати: «Хто проти репресій?»

Звісно, після такого привселюдного ковтка свободи – арешти, ув’язнення, заслання. Як не дивно, для В. Стуса саме в’язниця стає місцем творчості - за ґратами він має ту волю, якої не має ніхто. Василь пише: «Це горе – як дарунок долі». За 9 місяців попереднього ув’язнення написав близько 300 оригінальних віршів і 150 перекладів з Гете: «…А вірші його йдуть, і йдуть, і йдуть, і йдуть, неначе кров із горла». Поет зізнається: «Утрачені останні сподівання. Нарешті – вільний…»

До розуміння Стуса нам ще йти і йти. Країна, в якій ми живемо, ще дуже далека від тієї гіпотетичної України, за яку Василь пішов на смерть. Наша інтелектуальна летаргія ще триває, бо досі не можемо видобутися на «стусівський» протест проти відвертого ігнорування нами як титульною нацією, проти українофобських дій деяких представників української влади.

Напевно, ми матимемо «те, що маємо», доти, доки не навчимося стусівського «прямостояння», доки не застосовуватимемо стусівські критерії до тих, хто вирішує долю держави.

Такі, як Стус, завжди були самотніми:

Довкола мене цвинтар душ

На білім цвинтарі народу

Бреду в сльозах. Шукаю броду…

Свіча горить. Горить свіча –

А спробуй відшукай людину

На всю велику Україну…

Це, напевно, запитання до нас: «Чи відшукаємо самі себе?»

(Звучать різдвяні дзвіночки, тиха коляда).

Ведуча. Він народився тоді, коли на небі сходила Різдвяна зірка. З’явився на світ на Святвечір, 6 січня 1938 року, аби згодом самому стати летючою зіркою на небосхилі України, яскравим спалахом у літературному житті світу.

Народжений на велике свято, мав мати велике щастя. Хтозна, що думав Василь про своє щастя-нещастя… Але те, що він став зіркою для інших, те, що був чесним перед самим собою, – беззаперечно. Очевидно, це і є щастя, але щастя, здобуте стражданням, – тою Голгофою, якою, за словами Івана Багряного, мусять іти справжні поети, торуючи шлях наступним поколінням.

Ведучий. Як вибухнути, щоб горіть?

Як прохопитись чорнокриллям

під сонцем божевільно-білим?

Як бути? Як знебуть? Як жить?

( Звучить колискова на слова Т.Шевченка « Ой люлі-люлі, моя дитино» у виконанні ансамблю бандуристок)

Голос В.Стуса (за кадром). Шевченко над колискою – не забувається. А співане сумно «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» - хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з «Заповіту…» Перші знаки нашої духовної аномалії, журба – як перше почуття немовляти в білому світі. Ще були – враження од дитинства. Гарного дитинства».

( На сцену під ніжну веселу музику вибігають діти ( уособлення дитинства), виходить учень – В.Стус. Діти танцюють, взявшись за руки, творячи спіраль навколо виконавця ролі В.Стуса).

Учень-В.Стус. Мені здалося – я живу завжди.

Неначе в сні було моє дитинство.

Неначе в казці я пройшов цей вік,

і мій вінок, де квітло двадцять весен,

уже пожовк, осипався, опав.

( Музика стає тривожнішою. Діти по одному залишають сцену ).

Прозора незглибимість пойняла,

Оплівши плеском лоскотним проміння

Дитинне серце. І забутим ранком човном

Безвесельним замрівся світ.

Вода застигла. Сонце відтремтіло.

Дитинство загубилось серед дня…

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім

Свій давній берег. Ні, напевно, ні.

Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

В новому необжитому човні.

Ведуча. Раннє дитинство В.Стуса припало на роки війни. Незагойною раною стала для нього смерть 15-річного брата:

« Пам’ятаю, як 1944 року ми садили кукурудзу на полі, викопуючи полин по цілині. Я накидав зерня в ямки, а мама і брат Іван копали…

Пам’ятаю, як поранило брата Івана. Як він лежав – з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щічкою. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його.

« Це на мене зорі з неба посипались», - промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло їй серце ), розбудила його і прикладала ніжку, наче б ніжка ще могла прирости. Більше він не приходив до пам’яти».

Ведучий. Із листів В.Стуса до сина про 1946-1947 рр.

( Посередині стіл, за столом сидить учень – В. Стус, пише, болісно пригадуючи щось. Учні розповідають, підходячи до столу, стаючи навколо поета )

1 учень. Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4- клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися.

2 учень. Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи – рвав траву – чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збираючи на териконі.

3 учень. Пам’ятаю, як 1946-1947 рр. пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше.

Учень - В.Стус встає і говорить:

Пам’ятаю, як 1951 року я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він – верхи на коні – наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав (13-літній хлопчик!), що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали.

Ведучий. Цей перший протест 13-літнього хлопця засвідчив, що навіть в атмосфері загального страху Василь не згинався, Про такий характер згодом писала його однодумниця , поетка –шістдесятниця Ліна Костенко:

Якщо мене ви й зігнете в дугу,

То ця дуга, напевно, буде вольтова.

Ведуча. Василь мав напрочуд сильну волю, вмів досягати поставленої мети. Згадував, що після прочитання книжки «Мартін Іден» Джека Лондона ( у 5-6 кл.) світ йому «перевернувся»: « Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці!» У 4-6 кл. знав увесь «Кобзар» напам’ять. У 9 класі прочитав «Мойсея» і вирішив стати літератором.

Ведучий. Потім були Донецький педінститут, літературна студія, вчителювання на Кіровоградщині. Із 1963 розпочинається київський період життя і творчості В.Стуса. Він вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР, працював над дисертацією.

Ведуча. І ось настав ключовий момент у житті поета – 4 вересня 1965 року , кілька днів після арештів дисидентів у Західній Україні.

Київ. Кінотеатр «Україна». До перегляду фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова кілька хвилин.

(Театралізована сценка «В кінотеатрі «Україна»)

Ведучий. До слова запрошуємо відомого літературознавця , письменника Івана Дзюбу.

Учень – І.Дзюба. Фільм, який ми сьогодні переглядатимемо, отримав кілька престижних західних премій. « Тіні забутих предків» Сергія Параджанова вже мають світове визнання. Культурна громадськість України вітає творців фільму з таким грандіозним успіхом довженківського рівня, бажає їм творчої наснаги . Але чи будуть наші таланти мати змогу вільно працювати, якщо вже тепер зовсім поруч, майже за стінами цього залу , тривають арешти творчої інтелігенції. Заарештовано Івана Світличного, Опанаса Заливаху, Мирославу Зваричевську…

(Із залу починають гудіти сирени, глушачи виступ)

…Михайла Осадчого, Михайла Косіва…( звуки сирен, вигуки із залу: «Це провокація! Брехня! Тут не місце для такого! Брехня! Провокація!»)

… Віктора Мороза, Івана Геля, Анну Садовську,Ярославу Менкуш …

( Сирени заглушують голос Івана Дзюби. Ті, що з гучномовцями, виходять на сцену і спихають промовця ).

Із залу, мов грім, пролунало:

Учень - В. Стус (серед глядачів): Хто проти тиранії і арештів, встаньте!

(Кілька людей підводяться)

Ведуча. Зі спогадів Романа Корогодського:

Учень. Я хочу розповісти про В.Стуса, який він був. Він був страшний. В нього був такий стрес, він був блідий і весь такий, ніби його судоми зводили. Я запам’ятав, як він кричав:

Учень - В. Стус із залу: Хто проти арештів, встаньте! Інакше ваша байдужість призведе до того, що буде те, що вже було – 37 рік!…( Звуки сирен)

Звучить мелодія «Птаха на ймення Нахтіґаль»( 1 строфа)

( Ті, хто встали разом зі Стусом, виходять на сцену. Стають тісним колом, притулившись спинами один до одного, взявшись за руки. Разом говорять )

…Горстка нас. Малесенька щопта.

Лише для молитов і сподівання,

застерігає доля нас зарання,

що калинова кров - така густа,

така крута, як кров у наших жилах.

У білій стужі білих голосінь

Це гроно болю, що паде в глибінь,

на нас своїм безсмертям окошилось.

На сцену виходять люди у формі, арештовують протестувальників. Стають навколо них.

Мелодія «Птаха на ймення Нахтіґаль»( Кінець).

Учень – В. Стус: Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам’ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі – вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту. Отже, борючись із темрявою, ти несеш своєму народові світло Правди («Пам’ятка для українського борця за волю»)

Танець Світла і Темряви ( під музику пісні «Світ білих веж» групи «Кому вниз»)

ВЕДУЧА. Після 1965р. Стуса не друкують, не приймають на роботу. Перебивається поет тимчасовою працею то вантажником, то кочегаром, то робітником на фабриці. Із січня 1972 року його разом із Євгеном Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями, Іваном Світличним арештували.

(тривожна музика)

7 вересня 1972 року Київський обласний суд засудив поета до 5 років таборів у Мордовії і 3 років поселень у Колимі.

(Сцена в камері).

В. СТУС (сидить за столом, перед ним – заґратоване вікно).

О земле втрачена, явися –

бодай у зболеному сні!

І лазурово простелися,

І душу порятуй мені.

(схиляє голову на стіл і засинає).

ВІЗІЯ. На сцену виходять дівчата в яскравому вбранні, з калиною в руках (як уособлення втраченої землі).

Тривожна музика

ДІВЧИНА 1. Київ за ґратами. Київ

Весь у квадраті вікна.

Похід почався Батиїв

А чи орда навісна?

ДІВЧИНА 2. Пустіть мене до себе. Поможіть

мені востаннє розтроюдить рану,

побачити Дніпро; води востаннє

У пригірщ із криниці зачерпнуть…

Пустіть мене до мене. Поможіть

ввібрать в голодні очі край полинний…

ДІВЧИНА 3. Наснилося, з розлуки наверзлося,

З мороку склякло, з туги – аж лящить:

Над Прип’яттю світання зайнялося –

І син біжить…

(На сцену виходить маленький хлопчик, підходить до тата, притуляється)

ДІВЧИНА 4. Синочку, чуєш, я тебе забув.

Неначе сонце, що в душі світило,

По довгих днях раптово відгоріло.

Хтось у мені помер а чи заснув.

ДіВЧИНА 5. Синочку мій, ти ж мами не гніви

І не збавляй їй літа молодії.

Мене ж – не жди. Бо вже нема надії

Схилитись голова до голови

На щиру радість. Більше не чекай.

Я вже по той бік радісного світу.

Закрию скоро погляд сумовитий,

Хіба що з того світу виглядай – і я тебе почую.

Синку мій,

Ти вже не йдеш мені в розкриті руки.

Не дай же, Боже, звідать тої муки,

Котра на мене дивиться з пітьми.

Тривожна музика («Апокаліптика»)

ДІВЧИНА 6. Ця ніч ночей, як паровоз зітхає

Ані в одному оці сну нема.

Маліє світ, планета сновигає,

І бродить Мефістофель крадькома.

(Входить учень-Мефістофель у чорному одязі).

МЕФІСТОФЕЛЬ. Ти, янголе, закинутий у пекло,

Настачене собі за власний гріх –

Цю понадмірну відданість шляхам

Будучих літ – уже спізнав чекання…

Ти, янголе, спізнав

Кінець путі? Збагнув свою конечність

У передчассі радісної смерти?

Під музику ( «Янголе мій» у виконанні Ольги Богомолець на слова Ліни Костенко) на сцену виходить янгол. Підходить до столу, за яким сидить учень-В Стус, стає навпроти Мефістофеля.

Янгол (звертаючись до Мефістофеля)

Тота сльоза тебе іспопелить…

Володарю своєї смерти, доля –

Всепам’ятна, всечула, всевидюща –

Нічого не забуде, не простить…

І він цю чашу виповнить до краю.

Янгол стає біля учня-Стуса, обіймаючи своїм крилом.

УЧЕНЬ-В. СТУС.

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь,

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Дівчата обступають В. Стуса

ДІВЧАТА разом. Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай – червону тінь калини

На чорних водах – тінь її шукай…

Залишають грона калини й гілку терну на столі, виходять.

В. СТУС:

Далека-далека весела земля,

Раїнна твоя Україна

З’являється в снах, визирає здаля

Затятого блудного сина.

…

І Бог мені шепоче іздаля:

ГОЛОС ЗА КАДРОМ: Мій гноме, рабе власної гордині,

Ти макова зернинка в цих світах,

Явись мені в промінному одінні

Рукою пригорнувши сонця спах.

Стус стає на коліна, молиться. Звучить «Святий Боже» у виконанні октету «Орфей»

Мій навіжений Боже,

Та ж змилуйся над нами,

Молюся ж нині й присно,

Бо западеться світ,

Де жити стало тісно

Із щедрими серцями,

А понад небесами

Заказано політ.

(встає)

Господи, гніву пречистого

благаю – не май за зле.

Де не стоятиму – вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Вірою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати родила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла.

Мене од біди вберегти.

УЧЕНЬ 1. 1979 року В. Стус повертається до Києва, стає активним учасником дисидентського руху, не припиняє боротьби у складі Гельсінської спілки. Водночас поет пише, перекладає. Творів Стуса не друкують в Україні, проте із захопленням сприймають за кордоном.

Збірки «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Свіча в свічаді», «Палімпсести» вийшли за межами батьківщини.

УЧЕНЬ 2. У 1980 році Стуса заарештували й засудили до 15 років позбавлення волі: 10 років таборів особливого режиму і 5 – заслання. Другий термін митець відбував у страшних Пермських таборах: постійні карцери, хвороби, знущання, конфіскація листів.

УЧЕНЬ 3. Володіючи німецькою, французькою, англійською мовами, В. Стус перекладав твори Рембо, Поля Верлена, Шарля Бодлера, Редьярда Кіплінга. Проте поет не мав змоги передати жодного вірша на волю. Табірні охоронці повністю знищили збірку «Птах душі».

УЧЕНЬ 4. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув українського поета-політв’язня на здобуття Нобелівської премії.

УЧЕНЬ 5. На знак протесту проти жорстокого ставлення до нього В. Стус оголосив сухе голодування.

Поезія « Остання ніч у камері» Р. Жаркової

УЧЕНЬ 5. 3 вересня 1985 року зупинилося його нескорене серце.

УЧЕНЬ 6. Поховали поета в безіменній могилі на табірному цвинтарі. Номер стовпчика, котрим позначено могилу, – 9.

Звучить «Реквієм» (на сцені – стовпчики з номерами, імітація табірного цвинтаря)

УЧЕНЬ 7. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

Уже народ – одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Учні в чорному ставлять свічки біля табірних стовпчиків. Дівчата в українському вбранні пов’язують на них вишивані рушники.

Розтерзані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд,

І їх прокльони, злі й несамовиті,

Впадуть на душі плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд.

(В. Симоненко «Пророцтво 17-го року)

(Звучить «Молитва»О. Білозір)

Учень 7. У листопаді 1989 року тіла В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого перепоховали в Києві. Похорон перетворився на велелюдний мітинг, який став ще одним кроком до здобуття незалежності України.

На сцену виходить В. Стус:

Я, може, завтра пропаду,

Та, може, з правнуків діждуся –

Хтось піде й піде по сліду,

І розпізнає серед снігу

Серед глибокого мій хрест,

І, може, зіб’є з нього кригу,

Аби, померлий, я воскрес

І пробудився жити знову,

Щоб стати з Господом на прю,

І не поранню – вечорову,

Чіпляв над обрієм зорю.

(Коляда, яка звучала на початку заходу)

ВЕДУЧА. Та різдвяна зірка таки була його зіркою, вона зробила і його зорею – летючою, яскравою, непроминущою. Тією, яка запалила інші зірки.

Звучить «Пісня химерного краю» групи «Кому вниз».Усі учасники виходять на сцену, поступово беруться за руки, почергово говорять.( за текстом В.Стуса):

Світ – це таночок усіх людей, що взялися за руки і чуються братами,
просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею
як степові жайворони, співом славлячи сонце і дощ, і сніг, і бурю.
і річку, і дерева, і птаство,
і метеликів, і тигрів,
і щедриків (сонечка), і вовків.
Бо все – живе і хоче жити
Тож хай живе – усе, що росте, цвіте,
пасеться, розриває зубами, кігтями.\
А ми, брати-люди, -

Посеред квітів, птаства,

І звірини, і дерев

11. Усе, що ми

Зробили доброго, піднесе небо ще вище

(всі піднімають руки)

12. Від нашої добрості

Хмари стануть

Біліші,

13. а небо – голубіше,

14. а сонце – ясніше.

(В. Стус)

(усі піднімають руки із запаленими свічками догори)

ХОРОМ. Тримай над головою свічку,

Допоки стомиться рука –

Ціле життя.

На сцену виходить учень – В. Стус

І знов Господь мене не остеріг,

І знов дорога повилася.

Тож – до побачення – у просторі

І – до побачення у часі.

Пісня «Не спи, моя рідна земля»

Література:

Дзюба Іван. Різьбяр власного духу /Дзюба І.М. З криниці літ: У 3 т. – Вид.дім. «Києво-Могилянська академія», 2006-2007. – Т.3: Літературні портрети, Дніпровський меридіан; Зі спогадів. – 2007. – с.602-629

Кисілевська-Косик Леся. Українська література у старших класах середньої школи. – Львів, НВФ « Українські технології», 2003. – 264 с.

Стус Василь. Час творчості. – К.: Дніпро, 2005. – 702 с.

Не відлюбив свою тривогу ранню: Василь Стус – поет і людина: Спогади,статті, листи, поезії. – К., 1993

Стус Василь. Веселий цвинтар. – К., 1991

Шевельов Ю. Трунок і трутизна //Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.- К., 1994. – Кн.3

Оксана Довгаль, учитель української мови та літератури

Бібрської ЗОШ І-ІІІ ст. ім. Уляни Кравченко

Сценарій №3

Культурологічний проект «Не проспіть Україну мою» (в рамках Шевченківських днів)

Не проспіть Україну мою...

Звучить пісня “Не спи, моя рідна земля”(3куплет)

Ведуча. Легко бути героєм, коли те, що ти робиш, називають подвигом.

Незмірно важче тоді, коли твій подвиг назвуть подвигом через десятиліття, ба навіть століття, а за життя відплатять тюрмою, засланням, зневагою, мовчанням. Важко бути героєм, бо справжні герої ніколи не поміщаються в рамки свого життя, вони незмірно більші, тому і йти до них треба довго. Доля великих поетів важка і трагічна, бо вони випереджають свій час, а нащадки впродовж століть не можуть їх наздогнати.

Звучить “Думи мої...”( як тло для поезії Ліни Костенко “Великі поети не вміють писати віршів...”)

Читець 1. Великі поети не вміють писати віршів.

Клював їх орел в печінку і смуток сни випасав.

Графоманові краще.

Графоман вирішив написати – і написав.

Про що завгодно.

Коли завгодно.

І завжди всує.

Головне, що не антинародно.

Народ засилосує.

А геніальні поети – такі бездарні!

Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.

А ті клаптенета паперу – то смертельні плацдарми

самотньої битви з державами,

з часом,

з самим собою.( Л.Костенко)

Ведуча. Сьогодні ми укотре зустрінемося з нашим Шевченком, укотре перегорнемо сторінки книги книг усіх українців - “Кобзаря”. Хай кожен із нас напише у серці нову сторінку – сторінку свого Шевченка.

Отож сторінка 1.

І.Сторінка сучасності. З думкою про поета.

Інтер’єр сучасної телестудії. Посередині круглий стіл. У центрі сидить журналіст, довкола - гості студії.

Звучить пісня “Мені однаково...”( у виконанні А.Кузьменка)

Журналіст. Добридень, шановні телеглядачі. Сьогодні у цій студії ми говоритимемо про феномен Шевченка як людини, котра певною мірою змінила хід історії України, котра змінила і нас, українців.

Гостями нашої студії є: Ліна Костенко, поетеса; Віктор Неборак, поет, письменник, перекладач; Юрій Макаров, телеведучий, автор фільму “Мій Шевченко”; Ірина Волицька, режисер “Театру в кошику” .

Ще заздалегідь ми анонсували тему зустрічі, тому на нашу інтернет-адресу надійшло і продовжує надходити багато запитань.

Із першим запитанням звертаються до Ліни Костенко.

- Ліно Василівно, як ви гадаєте, яким би був Шевченко, якби жив у ХХ столітті?

- У всі часи таким людям, як Шевченко, було важко. Спочатку їх закидали камінням, а згодом із цього ж каміння будували їм пам’ятники. У мене є кілька поетичних рядків про те, ким був і ким міг би бути Шевченко за будь-яких часів. Ці рядки також про те, якими дуже часто є ми у стосунку до Шевченка

“Заворожи мені, волхве!

“Заворожи мені, волхве…”

Сидить по мавпі на зорях, на місяцях.

Респектабельні пілігрими

в комфортабельних “Волгах”

“ходять” по шевченківських місцях.

Вербують верби у монографії.

Вивчають біо- і гео-графію.

Полюють в полі на три тополі...

А цікаво, багато б із них потрафили

Пройти шляхами його долі?

Давайте чесно,

не кнопки ж ми й не педалі.

Що писав би Шевченко

В тридцять третьому,

в тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Косаралі,

побував би ще й на Соловках.

Загартований, заґратований,

прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би

реа

білі

тований

Хоч посмертно, зате – своєвременно.

Журналіст. Запитання до Віктора Неборака.

- Чи є Шевченко настільки геніальним?

- Ви натякаєте на те, що того чи іншого автора можуть зробити таким? Але жодна реклама не працює так довго й потужно. Якщо в тексті не було б геніальності, то про такого поета вже давно б забули.

- Чи можете ви сказати, що побачили в Шевченкові те, чого не бачили інші літературознавці? Яким є ваш Шевченко?

- Для мене Шевченко завжди був поетом вільним, не залежним ні від кого, крім Господа Бога. Шевченко ж міг навіть із самим Богом у поезії посперечатися. Така неймовірна свобода особливо потрібна сучасним українцям. У вмінні бути вільним ще ніхто не перевершив Шевченка. Йдеться саме про дух свободи, дух лицаря волі.

Журналіст. Пане Юрію, а які якісні зміни у ставленні до Шевченка сьогодні спостерігаєте?

- Наразі великих змін не бачу. Мабуть, треба почекати. Можливо, покоління, яке пішло в школу 2000 року, скаже нове слово у розумінні шевченкових ідей.

Журналіст. Запитання до Віктора Неборака.

- Як ви гадаєте, скільки часу потрібно, щоб поезія змінила свідомість людини?

- В одному зі своїх віршів “Хіба самому написать...” Шевченко говорить, що за 10 років, які минули після виходу “Кобзаря”, ніхто навіть не гавкне в його бік...Тож і в поета були моменти в творчості, коли він відчував цілковиту порожнечу навколо себе. Входження Шевченкової поезії в масову свідомість тривало десятиліттями, якщо не півстоліття. І цей процес не припиняється.

Журналіст. Запитують Ірину Волицьку.

- Пані Ірино, чи плануєте у шевченківські дні здивувати глядачів новою виставою?

- Для мене не мають великого значення шевченківські свята, бо Шевченко завжди присутній у моєму житті, в нашому театрі. На мою думку, Тарас Григорович має бути присутнім на театральній сцені не лише під час свят на його честь, а постійно.

Журналіст. Запитання до Юрія Макарова.

- Як ви гадаєте, чому нині так мало екранізують Шевченка?

- Можливо, ще не настав час для таких екранізацій. Торік на “1+1”відбулася прем’єра за Франком “Украдене щастя”. На мою думку, це дуже вдала робота. Але – все обійшлося мовчанкою. Жодної рецензії в пресі. Можливо, ще треба доростати до таких екранізацій.

Журналіст. Пані Ірино, який факт біографії письменника є для вас особисто найбільш важливим?

- Коли я навчалася в театральному інституті в Петербурзі, то кожної вільної хвилини ходила до Літнього саду. Я знала, що саме Літнім садом Шевченко ходив, що він там малював... Я дуже рідко бувала вдома, тому саме це Шевченківське місце було для мене часточкою України.

Журналіст. Останнє запитання – до Ліни Костенко.

- Скільки часу, на вашу думку, потрібно, аби українці усвідомили велич шевченкового генія?

- Стільки, скільки потрібно на пробудження від сну, на усвідомлення своєї національної гідності. На жаль, життєпис великих людей України можна окреслити двома рядками:

Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох.

Журналіст. Щойно до нас надійшло тривожне повідомлення про те, що всім школам Криму надіслано книжку відомого Шевченкофоба Олеся Бузини. Цікаво, чого навчаться школярі – як краще зневажати Україну й українців? До речі, ініціатором акції став Міхаіл Бахарєв, котрий заявив: ”Нет украинского языка. Это язык черни..., который придумали Шевченко и другие авантюристы.”

Отож є над чим задуматися. Але це стане темою нашої наступної телепередачі Дякую всім присутнім за розмову.Першу сторінку перегорнуто. До нових зустрічей.

Звучить мелодія “Думи мої...”

Ведуча. Сторінка 2. З думкою про Долю, Музу, Славу.

Шевченко стоїть у глибині сцени в задумі

Читець. Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану,

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.

А підмайстри іще не зробились майстрами.

А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози,

Потираючи руки, беруться за все,

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

Метушлива бездарність отари пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і є висота.( Л.Костенко)

Дівчина-Доля у чорній сукні виходить на середину сцени. У руках у неї терновий вінок із вплетеною калиною.

Звучить сумна мелодія (“Самертайм”).

Заслання, самота, солдатчина. Нічого.

Нічого – Оренбург. Нічого – Косарал.

Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.

Нічого. Якось жив і якось не вмирав.(Л. Костенко. ”Повернення Шевченка”)

Учень – Шевченко.

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

“Учися, серденько, колись

З нас будуть люде”, - ти сказала.

А я й послухав, і учивсь

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

Виходить дівчина-Слава у червоній сукні з червоними трояндами в руках .Звучить “ Пустельник”( вступ)

О не взискуй гіркого меду слави!

Той мед недобрий, від кусючих бджіл.

Взискуй сказать поблідлими вустами

Хоч кілька людям необхідних слів.

Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.

Взискуй терпіння витримати все.

А справжня слава – це прекрасна жінка,

що на могилу квіти принесе. ( Ліна Костенко)

Дівчина –Слава губить квіти. На сцену виходить дівчина-Муза в білій сукні з білою лілією, перев’язаною чорною стрічкою.

Кобзар співав в пустелі Косаралу,

у казематах батюшки-царя.

Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні,

А пісня ґрати розбивала вщент. ( Дівчина-Слава зриває чорну стрічку з лілії та викидає)

Правдивій пісні передзвін кайданів -

то тільки звичний акомпанемент.(Л.Костенко)

Учень-Шевченко ( стає на коліна ) Звучить “Самертайм”

Моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая!

Не покидай мене. Вночі

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

А як умру, моя святая!

Моя ти мамо! Положи

Свого ти сина в домовину

І хоть єдиную слозину

В очах безсмертних покажи.

Доля, Муза, Слава підходять до Шевченка і підіймають його з колін. Звучить пісня “Молитва” (під акомпанемент бандури).

Ведуча. Сторінка пам’яті. З думкою про Україну.

Звучить музика (“Весняна інтродукція”) На сцену виходять дівчата у вінках, малі діти. Кожна з дівчат виконує певну роботу: розмальовує писанки, вишиває рушник, обв’язує кольоровими стрічками дідух, пряде, працює за коловоротком, плете вінок...

Дівчина 1. Земле Шевченкова, земле Франкова,

Ниво, засіяна щастям-добром,

Вічна твоя соловейкова мова,

Вічна розмова Дністра із Дніпром.

Дівчина 2. Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш,

Мов Йорданові святиє

Луги зелені, береги!

Дитина 1. За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає,

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Дитина 2. Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Дитина 3. Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпочуться качаточка

Поміж осокою.

Пісня “Зацвіла в долині”, малі діти танцюють.

Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина- дитина.

Любо, любо стало

Пташечка зраділа

І защебетала.

Почула дівчина

І в білій свитині

З біленької хати

Вийшла погуляти.

Дівчина 3. У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу;стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим.

Тієї матері святої,

Що в мир наш Бога принесла...

Дівчина 4. Садок вишневий коло хати...

Звучить тривожна музика.( “Розрита могила”, гурт “Кому вниз”)

Дівчина 1 ( злякано, розгублено)

Земле Шевченкова, земле Франкова,

Ниво, засіяна щастям-добром...

Музика посилюється. На сцені з’являються 4 постаті в чорному, накриті чорною тканиною. Спочатку вони танцюють, розвіюючи нею, потім раптово знімають її. На акторах головний убір катів. Чорну тканину вони кладуть на середину сцени( це символізує розриту могилу). Музика стає ще тривожнішою. Кати підходять до дівчат, дітей, зривають вінки, крайки, забирають вишиті рушники і кидають на чорну тканину. Потім одягають дівчатам тернові вінки, ставлять їх на коліна, одягають тернові вінки. Кати сідають навколо чорної тканини.

Дівчина 5. Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Дівчина 6. Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

На сцену виходить Матір Україна – боса, у лляному одязі, з розпущеним волоссям.

Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала.

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти.

Панувала і я колись

На широкім світі.

Панувала...

А тепер...(Звучить музична композиція “Голод”)

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...

Нехай риє, розкопує

Не своє шукає,

А тим часом перевертні (показує на катів)

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати.

Матір Україна добровільно стає на чорну тканину і запалює 4 свічки. Звучить музична композиція “Суботів”, гурт “Кому вниз”

Дівчина 1. Начетверо розкопана

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Дівчина 2. Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали.

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

Ведуча. Україну вже відспівали і чужі, і чимало своїх.

Лунає церковний дзвін.

І чи не в останньому ударі поминального дзвону механізм самозбереження нації послав у світ себе в образі і подобі Шевченка: Я – є!

Звучить музична композиція “Світ війни”

Шевченко. Що ми?

Чиї сини? яких батьків?

Ким? За що закуті?

...

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Звертається до катів.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили...

Кати повільно покидають сцену. Шевченко звертається до тих , що стоять на колінах.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,.

Й свого не цурайтесь.

Звучить пісня “Не спи, моя рідна земля”(приспів) у виконанні гурту “Мандри”

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата,

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Дівчата і діти разом підходять до Матері України, піднімають її з колін. Самі ж знімають тернові вінки, натомість одягають свої.

Ведуча. Сторінка козацька. З думкою про волю.

Було колись в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося – осталися

Могили на полі.

На сцені сидять козаки у кайданах на фоні декорації-темниці. Побрязкуючи кайданами, співають старовинний козацький плач-молитву ” Ой, Боже, Боже, зглянься на нас”( Із колекції “ Українські народні козацькі пісні та думи, трек 16)

Ой Боже, Боже, зглянься на нас,

дай же нам кращої долі.

Ой Боже, Боже, зглянься на нас,

визволи нас із неволі.

Ой Боже, Боже, зглянься на нас

зніми тяжкії кайдани,

що крають тіло козацьке,

болять кривавії рани

Козак 1.Ой нема ні вітру, ні хвилі

Із нашої України!

Козак 2. Чи там раду радять, як на турка стати,

Не чуємо на чужині.

Козак 3. Ой повій, повій, вітре, через море

Та з Великого Лугу,

Козак 4. Суши наші сльози, заглуши кайдани,

Розвій нашу тугу.

Козаки разом моляться (вголос).

О милий Боже України!

Не дай пропасти на чужині,

В неволі вольним козакам!

І сором тут, і сором там –

Вставать з чужої домовини,

На суд твій праведний прийти,

В залізах руки принести,

І перед всіми у кайданах

Стать козакові.

Звучить інструментальна композиція “Реве та стогне” у виконанні бандуристок

Читець. Реве гарматами Скутара,

Ревуть, лютують вороги;

Козацтво преться без ваги –

І покотились яничари...

З’являється Гамалія з 2 козаками.

Гамалія по Скутарі –

По пеклу гуляє...

Гамалія розрубує ланцюги, звільняє козаків.

Наш отаман Гамалія,

Отаман завзятий,

Забрав хлопців та й поїхав

По морю гуляти...

Гамалія і козаки утворюють коло.

Слава тобі, Гамаліє,

На ввесь світ великий

На всю Україну.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине!

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Бандуристка виконує пісню “Берестечко”

Сторінка інтимна. З думкою про щастя.

Ведуча. Жінки в житті і творчості Шевченка посідають особливе місце. Подруга дитинства Оксана Коваленко, Ганна Закревська, Ликера Полу- смакова, актриса Піунова, княжна Варвара Рєпніна, правнучка гетьмана Кирила Розумовського.

На сцену виходять Варвара Рєпніна і Тарас Шевченко.

Варвара Рєпніна. Спини мене, отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею будуть бігти видноколи

Шевченко. вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

Варвара Рєпніна. Ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю

Шевченко. Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

і їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш – тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Варвара Рєпніна.

Моя любове, я перед тобою

Бери мене в свої блаженні сни. ( Ліна Костенко)

Дівчата виконують пісню “ Балада про скрипаля”.

Сіла птаха білокрила на тополю,

Сіло сонце понад вечір за поля.

Покохала, покохала я до болю

Молодого, молодого скрипаля.

Покохала, зачарована струною,

Заблукала та мелодія в гаю.

В гай зелений журавлиною весною

Я понесла своє серце скрипалю.

Йшла до нього, наче місячна царівна,

Йшла до нього, як до березня весна.

І не знала, що та музика чарівна

Не для мене, а для іншої луна.

На сцену виходить дівчина в українському строї

Звучить музична композиція “Листок з альбому”

Я тебе чекала роки й роки

Райдугу снувала з рукава.

На твої задумані мороки,

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила розкрилила

В Заборжоді, смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала мак,

Та мені зв’язали руки люди.

“Хай страждає, - кажуть, - треба так”.

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні.

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я – Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана,

Іскра нероздмухана твоя.(І.Драч)

Ведуча. Сторінка надії. З думкою про майбутнє.

Звучить “Пустельник”( вступ)

Шевченко. Я – Шевченко.

Я – вмер.

Я лежу на порозі майстерні,

І у мене в очах

Застигають блакитні вогні.

Я замовкнув навік –

Академік із черні. –

І уперше в житті

Стало дуже спокійно мені.

На могилі моїй

Проростуть ще не бачені трави

Та предивні квітки,

Де нектар солоніший ропи.

Я – поет.

Я – Шевченко.

Є пісня у серці моєму.

Недоспівана пісня,

Що ляже у інші серця,

Що на гімни обернеться,

Стане рядками в поеми,

Що ніколи не згине,

Ніколи не дійде кінця. ( В.Коротич)

Шевченко. З домовини, довіку ранимої,

над владиками світу встаю.

І до вас промовляю, сини мої,

Не проспіть Україну мою!

В казематах я гибів недарма,

І в могилу дочасно зійшов,

Щоб ніколи російська казарма

Не топтала наш геній і кров.

І, нарешті, ковтнувши свободи,

Не втішайтесь дарами в раю.

Я прошу тебе, гнаний народе,

Не проспи Україну мою!( Є.Сверстюк)

Всі учасники заходу виходять на сцену, разом співають пісню “Не спи, моя рідна земля”.

Читець. Цілий світ задивлений на Канів,

Дивне місто – що не говори.

Скільки чути – шириться осанна

З висоти Чернечої гори.

Усі виконують “Заповіт”

Оксана Довгаль, учитель Бібрської ЗОШ

Cценарій №4

Сад пісень Григорія Сковороди

Звучить пісня “Сад ангельських пісень” ( аудіозапис у виконанні “Піккардійської терції”)

На сцену виходить учень-старшокласник (Григорій Сковорода) у довгій лляній сорочці.

Сковорода. Світ ловив мене, та не спіймав. І хоч я втікав від людей, але робив для них добро. “Ми створимо світ кращий. В Україні бачу все нове: нових людей, нове творіння, нову славу...”

Учень 1. Піти, піти без цілі і мети...

Вбирати в себе вітер і простори,

І ліс, і лан, і небо неозоре.

Душі лише співать: “Цвіти, цвіти!”

Аж власний світ у ній почне рости,

В якому будуть теж сонця і зорі,

І тихі води, чисті і прозорі.

Прекрасний шлях ясної самоти.

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу

І мудрості вином розвести тугу.

Бо, може, це нам вічний заповіт,

Оці мандрівки, дальні і безкраї,

І, може, іншого шляху немає,

Щоб з хаосу душі створити світ.

( Ю. Клен. Сонет “Сковорода”)

Учень 2 .Ти чуєш, Дніпре, ріко-хліборобе!

Ще перший розум наш – Сковорода Григорій –

До тебе йшов у думнім щасті-горі...

( М. Вінграновський. “Індустріальний сонет” )

Біограф 1. 290 років тому в Україні з’явилася людина, яка прославила нашу землю на весь світ. У 1722 році в селі Чорнухах на Полтавщині у сім’ї козака Лубенського полку народився майбутній славний філософ Григорій Сковорода. Грицько був закоханий у природу. Вишневі садки, кленові гайки і рідна річка – це було його найкраще товариство. Ще з дитинства звик бути сам із собою.

Григорій мав від природи чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше вільно грав на сопілці, флейті, гуслях, лірі, бандурі, скрипці.

На сцену виходить хлопець у довгій лляній сорочці, сідає на траву і грає на скрипці.

Біограф 2. У 1738 році Григорій Сковорода вступає до Київської академії ( Тепер Києво-Могилянська академія ). Грицько був солістом академічного хору, композитором, відзначався у науках. У дев’ятнадцятирічному віці стає придворним солістом хору цариці Єлизавети, переїжджає у Петербург. Коли у 1744 році цариця разом із двірським хором перебувала в Києві, Сковорода залишився у столиці й не захотів їхати в Петербург. Він продовжив навчання у Київській академії.

Біограф 3. Після закінчення академії Григорій не захотів бути священиком. Він удався до хитрощів – прикинувся навіженим, змінив голос, почав затинатися. Обдурений архієрей відрахував його як “нетямкуватого” і дозволив жити будь-де.

Біограф 4. Незабаром Сковороду запросили супроводжувати російське посольство до Угорщини. Та досить було дістатися за кордон, як Григорій Савич узяв до рук ціпка, за плечі – сакви зі скромними пожитками – і пішов вивчати Європу. Мандрував Німеччиною, Словаччиною, Польщею, Австрією , Італією. Весь цей шлях філософ пройшов пішки.

Учень 3. Дороги йшли, врізалися з розгону

У племена, Помпеї, города...

Сивіли і відходили Платони,

І формули слідів читав Сковорода.

(Б. Олійник “Дорога” )

Біограф 1. Через два з половиною роки повернувся на Україну. Він попрощався з дорогими батьківськими могилами, взяв до рук ціпок і сміливо пішов у широкий світ.

Учень 4. І, виламавши палицю із тину,

Він темними байраками пішов

Кріпацьким дітям викладать латину,

Бентежити думками рабську кров.

( Д. Павличко )

Біограф 2. Під час мандрів був викладачем у Переяславській семінарії та Харківському колегіумі. За непокірність і твердий характер, за неординарність думок його звільнили з посади.

Біограф 3. Останні 25 років свого життя Григорій Сковорода був мандрівним учителем, поетом, філософом. Поетичні твори уклав у збірку “Сад пісень”. Зазирнемо ж у сад пісень Сковороди.

Звучить пісня “Сад ангельських пісень”( “Піккардійська терція”). Потім мелодія поступово стихає, на її фоні читається поезія “Гей ти, пташко жовтобоко”.

Учень 5. Гей ти, пташко жовтобоко,

Не клади гнізда високо,

А клади лиш на лужку,

На зеленім моріжку.

Яструб ген над головою

Висить, хоче ухопить,

Вашою живе він кров’ю,

Глянь же, пазури сталить!

Стоіть явір над горою,

Все киває головою,

Буйні вітри повівають,

Руки явору ламають.

А вербички шумлять низько,

Заколишуть мене в снах,

Тут тече потічок близько,

Видко воду аж до дна.

Нащо ж думати-гадати,

Що в селі родила мати?

То у тих хай мозок рветься,

Хто високо вгору пнеться.

А я буду собі тихо

Коротати милий вік.

Так мені мине все лихо –

Щасний буду чоловік.

Учень 6 .Одну зі своїх поезій, як гадають, Сковорода поклав на музику. Цей твір настільки сподобався народові, що увійшов у репертуар кобзарів-лірників як народна пісня.

Звучить пісня “Всякому місту – звичай і права”

Всякому місту - звичай і права¹,

Всяка тримає свій ум голова;

Всякому серцю - любов і тепло,

Всякеє горло свій смак віднайшло.

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,

Федір-купець обдурити прудкий,

Той зводить дім свій на модний манір,

Інший гендлює, візьми перевір!

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,

Сей іноземних заводить телят.

Ті на ловецтво готують собак,

В сих дім, як вулик, гуде від гуляк,

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,

З диспутів учню тріщить голова,

Тих непокоїть Венерин амур²,

Всякому голову крутить свій дур.

В мене ж турботи тільки одні,

Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть - як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар, -

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь...

На сцені залишаються учні 5, 6, біографи 2, 3.

Учень 5.Щастя, а де ти живеш? Мудрії, скажіте!

Вівці у полі пасеш? Голуби, звістіте!

Усі разом. О щастя – наш ясний світ,

О щастя – наш красний цвіт!

Ти мати і дім, покажися!

На сцену виходить Дівчина-Щастя – вся у стрічках та квітах. Вона стає у центрі. Звучить тиха музика, дівчина повільно ходить по сцені.

Учень 6. Щастя, а де ти живеш? Мудрії, скажіте!

Чи в небі ти пиво п’єш? Книжники, возвістіте!

Усі разом. О щастя – наш ясний світ,

О щастя – наш красний цвіт!

Ти мати і дім, покажися!

Учень 5. Книжники мудрі мовчать, птицю ж не спитаєш...

Учень 6. Де нашу матір шукать? І чи відшукаєш?

Усі разом. О щастя – наш ясний світ,

О щастя – наш красний цвіт!

Ти мати і дім, покажися!

Дівчина-щастя виходить на середину сцени, до неї вибігають інші дівчата в яскравому одязі. Вони танцюють “Танець щастя”.

Сковорода. Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Воно схоже до сонячного сяйва – відхили лише вхід в душу свою.

Танець сонячного сяйва у виконанні двох дівчат.

Біограф 4. “Можна назвати його безсрібним; не було в нього ніякого майна: що було на ньому, то лиш було його. Дідусь вищий середнього зросту, в сірому байковому сюртуці, в українській овечій шапці, з палицею в руці...” Мешканці слобод та хуторів, де він зупинявся, любили його як рідного. “Він віддав їм усе, що мав; не злото й срібло, а добрі поради, умовляння, настанови, дружні докори. Втішався, що труд його мандрівного життя не був безплідним”.

Пісня 16 зі збірки “Сад божественних пісень”.

Розвіялись хмари, райдуга на небі грає.

Розвіялась туга — радість нам сяє.

Сердечна розвага, як світ неба чистий,

Коли проминув морок важкий, ненависний.

О звадливий світе, ти пучина океану,

Ти жах, морок, ніч, туга незвана.

Вже райдуга прекрасная на небі грає,

Сердечна голубочка мир возвіщає.

Прощай, зла печале, несита утробо!

Я на ноги встав — воскрес од гроба.

( Музика і літературна обробка П.Приступова)

Під час виконання пісні співаки виконують такі рухи: 1 строфа – зображають райдугу за допомогою різнокольорових стрічок; 2, 3 строфи – морок, ніч, тугу – ілюструють за допомогою чорної прозорої тканини; 4, 5 – знову райдугу.

Учень 7. Григорія Сковороду називали “мандрівним університетом”, “мандрівною академією”. За час мандрів він пише філософські твори, створює збірку “Байки харківські”. Герої сковородинських байок вчать нас бачити правду, добро і відділяти зло, дурість від мудрості.

Інсценівки байок.

Бджола і Шершень

Шершень. Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій , як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.

Бджола. Ти поважний дурень, пане раднику. Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити , навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.

Мораліст. Шершень – се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки , щоб їсти, пити і таке інше. А бджола – се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться.

Зозуля та Дрізд

Зозуля. Чи тобі не нудно? Що ти робиш?

Дрізд. Співаю. Хіба не чуєш?

Зозуля. Я співаю частіше за тебе, проте, однаково нудно.

Дрізд. Так ти ж, пані, тільки те й робиш, що, підкинувши в чуже гніздо свої яйця, з місця на місце перелітаєш, співаєш, п’єш та їси. А я сам годую, бережу і вчу своїх дітей, а працю свою полегшую співом.

Мораліст. Багато хто, занедбавши споріднену їм роботу, лише співають, п’ють та їдять. У сім гультяйстві вони терплять їдучішу нудьгу, ніж ті, хто працює без ослабу. Робота наша – джерело радості.

Байка про котів

Два коти сплять. Згодом один прокидається, з жахом стогне.

Кіт 1. Вже виспались, пане Катоне? Що сталося?

Кіт 2. Ох-хо-хо! Мені наснився страшний сон!

Кіт 1. Який? Яка тому причина?

Кіт 2. Причина? Дав мені Бог посаду, від якої я маю щодоби по 20 тушок добірних мишей. Мушу сказати, що в селі я нині – великий багач. Але...

Кіт 1. Що?

Кіт 2. Маю велику таємницю... Друже мій! Я визвався бути рибалкою для всіх котів на селі, тому змушений щодня ловити рибу, хоча дуже боюся води. Отож як згадаю човен, сітку та воду , тяжко стає на душі... Ось і зараз наснилося...

Кіт 1. Нащо ж ви взялися за те рибальство?

Кіт 2. Ох, братику! Треба ж якось харчуватися. Окрім того, я і сам до риби маю смак.

Кіт 1. Тож ловіть мишей!

Кіт 2. Але я хочу мати і рибу, і мишей. До того ж, мені всі заздрять.

Кіт 1. Але ж ви живете в постійному страху! А коли б ви робили те, що дано нам природою, то мали б достатньо їжі і були б цілком задоволені життям! Прощавайте з вашим щастячком! Моє скромне життя краще, бо я роблю те, чого навчила мене природа.

Мораліст. Багато хто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймодніше і найприбутковіше, але цим вони лише ошукують себе. Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця.

Біограф 2. Григорій Сковорода дуже часто жартував. Якось до нього звернулися з пропозицією: “Доволі блукати по світу. Пора причалити до гавані. Нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі.

Сковорода. Ох, преподобні, стовпотворіння збільшувати собою не бажаю, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому.

Лунає музика . На сцені – Катерина ІІ і Григорій Сковорода.

Катерина ІІ .Здравствуйте, Григорий. Я предлагаю вам место придворного философа.

Сковорода. Добридень. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця.

Катерина ІІ. Но при дворе вы будете иметь все: богатство, славу, покой.

Сковорода. Чи не дивина, що що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий.?

Катерина ІІ. Я еще не встречала человека, который отказался бы от всех этих благ.

Сковорода. Надмір породжує пересит, пересит – нудьгу, нудьга ж – душевну тугу, а хто хворіє на се, того не назвеш здоровим.

Катерина ІІ. Но вы же нуждаетесь в самом необходимом: у вас нет жилья, вы плохо одеты, повсюду вас ждут непредвиденные события.

Сковорода. Уподібнюйся пальмі: що міцніше її стискає скеля, то швидше і прекрасніше здіймається вона догори.

Катерина ІІ. Но никто не оценит вашей жертвенности. Вы совсем не похожи на ученого. С виду вы напоминаете пастуха. Будут ли вас уважать вас в таком случае?

Сковорода. Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.

Катерина ІІ.. Разве вы чувствуете радость жизни? Все время вы среди простолюдья , постоянно путешествуете – по пыльным дорогам, и в жару, и в холод. Что хорошего вы видели в своей жизни?

Cковорода. Мудрець мусить і з гною вибирати золото.

Катерина ІІ. Вы чудак. С вами тяжело спорить. Прощайте.

Біограф 1.Коли Григорій Савич відчув, що жити залишилося недовго, востаннє пішов у далеку мандрівку до свого друга і учня Ковалинського. Останню зупинку зробив у селі Іванівна (нині – Сковородинівка).

Біограф 2.Сковорода заповів поховати його не на кладовищі, а серед вільної природи, на високому місці біля гаю. За переказами сучасників, Сковорода сам собі викопав могилу в саду, переодягнувся в чисту білизну, поклав під голову чернетки своїх творів, накрився старою селянською свитою і спочив навіки.

Звучить пісня “Пустельник”( “Піккардійська терція”)

Учень 8. Запалює свічку.

Благословенні ви, сліди,

Не змиті вічності дощами,

Мандрівника Сковороди

З припорошілими саквами,

Що до цілющої води

Простує, занедбавши храми.

Біограф 3. На могилі він заповів зробити напис: “Світ ловив мене, але не спіймав”. Через 20 років прах його було перенесено в сад, до пам’ятника господарям маєтку. Там і нині зберігається могила з написом на камені.

Сковорода. В город не піду багатий – на полях я буду жить.

Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить.

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!

Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

Здрастуй, любий мій спокою! Ти навіки уже мій!

Добре бути нам з тобою: ти для мене, а я твій.

О діброво! О свободо! Я в тобі почав мудріть.

І в тобі, моя природо, шлях свій хочу закінчить.

Звучить пісня “Сад ангельських пісень”( “Піккардійською терцією”)

*********************************************************

Сценарій №5

До 30-річчя від дня смерті Івана Керницького

Культурологічний

проект

« Святоіванський вогонь Івана Керницького»
Анотація

Літературний урок на сцені – підсумок краєзнавчо-пошукової роботи учнів 6-11кл. Бібрської ЗОШ І-ІІІ ст. імені Уляни Кравченко з вивчення життєвого та творчого шляху емігранта –земляка Івана Керницького , уродженця с.Суходіл колишнього Бібрецького повіту. У підготовці уроку використано матеріали літературно-краєзнавчої експедиції учнів 9 класу в музей І. Керницького,що у Водниках, де було зроблено цікавий відео-та фотоматеріал та відбулася зустріч із братом новеліста Богданом Керницьким і сестрою – пані Стефанією (нині, на жаль, уже покійною).

Цей літературний урок – своєрідний творчий звіт учнів різних класів , узагальнення вивченого про І.Керницького в курсі “Література рідного краю”

Глядачам представлено уривки з творів “Різдвяна казка”(5 кл.), “Квіт папороті”(6-7, 9кл.), підготовлених під час уроків із елементами театралізації; драматичні етюди за іншими творами новеліста, літературний колаж із поезій митців-емігрантів.

У кінці заходу виступив Богдан Керницький, який поділився спогадами про брата.

Літературний урок на сцені “ Журавлі повертаються” як фрагмент проекту «Святоіванський вогонь» Івана Керницького проведено з метою популяризації творів незаслужено забутого письменника.

Ведучий 1. Сьогодні ми зібралися, щоб згадати нашого земляка – письменника-емігранта Івана Керницького, вихідця з села Водник (Відник) Пустомитівського району.

І.Керницький народився 12 серпня 1913 року в с.Суходолі Бібрського повіту. Хлопець закінчив із відзнакою Народну школу ім. Б.Грінченка, а згодом і Торговельну школу.

Іванові пощастило: після довгих пошуків посади його взяли на роботу в друкарню Тиктора, де й були надруковані його перші твори. Справжнє визнання І.Керницький отримав у 1934 році, коли у Львові вийшла у світ збірка новел “Святоіванські вогні”. Книжка мала великий успіх у читацьких колах. Її розкупили дуже швидко, про автора заговорили в інтелігентських колах. Ірина Вільде , яка помічала кожного новачка в літературі, писала до Івана Керницького: ”Я страшенно тішуся Вашим заслуженим успіхом! Маєте Ви, Іване, батьків? Боже, та ж то гордощі будуть за сина !” Після виходу збірки “Мій світ” І.Керницький стає членом Спілки письменників України (1939 р.)

Ведучий 2.Творчі плани молодого письменника перериває війна. Доля розставляє свої акценти на життєвому шляху – еміграція, перебування в таборах переміщених осіб , робота коректором у різних українських редакціях, літературна праця в газеті “Свобода”.

І.Керницький живе в Нью-Йорку, пише статті про долю емігрантів, гуморески, новели, фейлетони, п’єси, працює в рекламі.

Збірки “ Циганськими дорогами “, “ Перелетні птахи “, “ Будні і неділя “ стали улюбленими книгами українських емігрантів, а Ікер (псевдонім автора) став популярним письменником

Ведучий 1. 15 лютого 1984 року українська громада Північної Америки проводила в останню путь свого земляка.

Після смерті письменника зріс інтерес до його творчості в Україні, хоча лише одиницям вдалося доторкнутися до літературної спадщини земляка. Починається , хоч і дуже повільно, його друге народження, його друге духовне життя – життя, яке не обмежиш ніякими числами, датами, роками. Це життя, відроджене у творах, які знайшли саме свого, далекого, але такого рідного читача.

Книги І. Керницького повільно повертаються на рідну землю. Краща частина його творчості буде засвоєна батьківщиною – землею, яка благословила свого сина бути журавлем, що завжди повертається до рідних порогів

На сцену виходить матір – боса, у лляному одязі, з дитиною на руках.

Вона повільно йде сценою. Як фон звучить мелодія «Листок з альбому» М.Скорика

Голос за кадром

На світанку сина

Сповивала мати

В час, коли про долю

Зорі лебедять.

Мати.

- Глянь, моя дитино,

Через Україну,

Через нашу хату

Журавлі летять.

Сходить зі сцени, виходить уже з більшим хлопчиком, знову проходить сценою

Голос за кадром.

На світанку сину

Нашептала мати:

Мати:

Під Чумацьким шляхом

Чумаченьки сплять.

Глянь, моя дитино,

Через Україну,

Через нашу хату

Журавлі летять.

Сходять зі сцени, мати виходить вже з дорослим сином.

Мати:

На світанку, сину,

Буду наслухати,

Коли в небі синім

Крила зашумлять.

Прилітай, дитино,

Через Україну,
Через нашу хату

Журавлі летять.

Сходять зі сцени.

Мати виходить знову, накинувши темний одяг, похиливши скорботно плечі,і вдивляється в небо.

Мати:

На світанку, сину,

Важко не діждати,

А ще важче вночі

Очі видивлять.

Не блукай, дитино!

Через Україну ,

Через нашу хату

Журавлі летять.

Сценка «За залізною завісою»

На сцені – імітація «залізної завіси» - конструкція з дроту. За нею – учень-І.Керницький пише.

Голос за кадром:

«Таке диво, дорогий брате, в наші модерні цивілізовані часи: вже не ділять людей гори-простори, моря-океани, лише залізні завіси… Стала ота межи нами залізна рогачка, і не поможе тут жадне мито, жаден викуп, крім одного, якого я заплатити не можу, та й ти собі такої жертви від мене не бажаєш»

Учень-читець.

Це був лист-відповідь на запрошення на весілля в 1962р. Цей лист рідний брат І. Керницького Богдан отримав аж через 30 років.

Голос за кадром:

«Та і не май до мене жалю, що не затанцюю на твоєму весіллі… Потіснись, чесний роде, зроби американцеві місце у весільнім колі. Ти, дорога братово, вкрай мені своєю рукою шматок короваю з голубом-лелекою, хай несе його в дзьобику за синє море, родиноньці на розраду».

Звучить пісня “Я в чужині дивлюся на небо“(“Піккардійська терція”)

На сцену виходять читці, кожен із них стає за «залізною завісою»

Читець 1. Мушу випити келих до краю –

Полиновий мед самоти,

Так нещадно, так яро згораю, -

Чи ж побачиш, почуєш ти ? (Є.Маланюк )

Читець 2. Яким тинам життя притулиться?

Яка ще стріне чужина?

Ось - тиша. Ніч. Порожня вулиця.

В чужих сузір’ях вишина. (Є.Маланюк )

Читець 3. Так. Без тебе повільна, нестямна загибель,

Батьківщино моя, Батьківщино німа!

Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі

Мстить, нагадуючи, що тебе нема. (Є. Маланюк )

Читець 4. Бо вже ослонився безокрай чужинний,

Бо вже чужинецький ощирився край,

Прощай, Україно, моя Україно,

Чужа Україно, навіки прощай. (В. Стус )

Читець 5. Відімре непомітно мій батьківський корінь –

я проріс безнадійним зелом в чужині

І душа моя, ніби та чайка над морем,

Неутішно рида і в пекучім огні

ностальгії горить.

І – щоразу сильніше...

Й захотілось мені невблаганно, до сліз

в Україну хоч в гості прийти навіть пішки,

уклонитись батьківській стражденній землі. ( Левко Крупа )

(Всі читці прихиляють коліна, як до молитви. Аудіозапис “Ave,Maria”)

Читець 1.О Господи, яка ж смертельна мука –

Все бачити, все чути і – не могти.

Читці 2, 3, 4, 5 разом:

А ми, о Господи, ми вже не маєм сили,

Охлялі на той висилок останній,

На той останній рух,

На ту останню мить.

Читець 1 ( встає ) Чому ж я тут ? Куди ж іще заблудить

Безглузда путь, і хто остереже?

Чужа земля, чужі похмурі люди –

Й саме життя, здається, вже чуже.

Читець 2 (встає ) Десь сіре поле в чорних круках,

Щось пророкують: кари! кар !

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий – несу чужий тягар.

(Є. Маланюк )

( Звук поїзда, гудок )

Читець 3. (встає ) Переїхали вже поїзди,

а ти все ще стоїш на пероні

у думок нерішучих полоні –

і хтось шепче тобі: підожди

А так хочеться далі іти

до тих станцій у вибраній зоні,

де чийсь усміх і білі долоні,

довгий свист і відроджений ти.

Читець 4.(встає) Хто покаже призначений поїзд ?

Хто порадить: коли і куди ?

Читець 3.Цей перон – тільки пункт, тільки проїзд

На шляхах, що безмежні, бездонні...

Читець 5.(встає ) Переїхали вже поїзди,

а ти все ще стоїш на пероні.

(О.Тарнавський . “Поїзд”)

Читець 6. Нема Отчизни? – Іншої не треба!

Ніколи не вросте у серце чужина.

Хай ще і ще нас Бог карає з неба,

Отчизна в світі є лише одна.

Спробуй-но ти із серця рідну вийми,

Напризволяще кинь і в світ іди! –

Вона з тобою маревом блакитним

Усюди піде, де не ступиш ти. ( О. Лятуринська )

Пісня “ Ностальгія”, або “Поговоріть зі мною по –вкраїнськи “(сл.Зої Кучерявої)
Поговоріть зі мною по-вкраїнськи,
Я так давно живу на чужині.
А погляд ваш неначе материнський
І щось у серці стиснулось мені.
Ну, як там вдома? Чи цвіте калина? |
Чи пахнуть чебреці і спориші? |
Мене забула, мабуть, Україна, |
Яка живе, живе в моїй душі. | (2)

Коли птахи летять у піднебесні
В краї, де Україна і весна,
До них я посилаю своє серце,
Рятунку від журби мені нема.
Чому в житті, чому в житті так вийшло - |
Ридає ностальгія в чужині. |
Є дім і сад, і зацвітають вишні, |
Але додому хочеться мені. | (3)

Є дім і сад, і зацвітають вишні,
Але додому хочеться мені...

Діалог “ Як тобі, Івасю, на чужиноньці ?..”( Розмовляють хлопець і дівчина, повільно підходячи одне до одного )

Звучить «Листок з альбому» М.Скорика

- Як тобі, Івасю, на чужиноньці?

- Сниться біла хмаронька тополиная.

- Та промов словечко хоч до родиноньки

- Тане, як “курли” журавлинеє...

- Чути : кру! кру! кру!

- Ні! Я не умру!

Перекинуся сивим голубом,

Змахну крилами над просторами,

Прилечу у гості я до Вкраїноньки,

Зазирну в віконечко до родиноньки,

Проросту в лісах я чар-зіллячком

У святую ніч, у Купайлову,

Загорюся я огнем-ватрами

Мерехтливими, святойванськими,

Заяснію в ніч світлозірочок

Променистими міріадами.

- Темні духи встали,

Квітку щастя вкрали,

Занесли на крайсвіт...

- Де я ? Де ти, мій світ ?..

Драматичний образок за твором І.Керницького “ Цвіт папороті “

Дійові особи : Мирон, Мартуся, Батько, Лісові богині, Мавки, Потерчата, Чорт, Кусіка, Відьми і Відьмаки . Дія відбувається у лісі перед ніччю Івана Купала.

( Звучить твір “Весняна інтродукція”) .

Виходять Мирон і Мартуся, побравшись за руки )

Мирон. Мартусю !

Мартуся. Га !

Мирон. Чуєш ?

Мартуся. Що ?

Мирон. Щось дзвонить у лісі!

Мартуся. О, дзвонить !

Мирон. Чуєш? Дзвони дзвонять !

Мартуся. Не – дзвони !

Мирон. А що ж воно таке?

Мартуся. Та хтось он дрова у лісі рубає...

Мирон. Ні, Мартусю! Це такі дзвони ! Вони закопані під землею. Колись давно татари напали на село, а люди поховались в лісі, щоб вороги їх не порізали...А дзвони познімали з дзвінниці і закопали під землю. Але татари людей знайшли і всіх-всіх порізали.

Мартуся. Ой !

Мирон. Ті дзвони й досі плачуть за людьми, все дзвонять, дзвонять і дзвонитимуть вічно.

Мартуся. Мироне!..Ходи вже додому...Я боюсь...

Мирон. А я – не боюсь. Я сяду собі ось тут, на пеньку, і буду сидіти сам-один аж до півночі. А опівночі зацвіте папороть золотим квітом, я зірву квітку і матиму все, що захочу.

Мартуся. О, о, до півночі? А ти не знаєш, як тут опівночі страшно!.. Чорти з відьмами весілля справляють!..

Мирон.Нехай собі справляють.

Мартуся. Ага,ага!..А як вилізе з корчів кусіка – то ти налякаєшся і вмреш!

Мирон. Не вмру!

Мартуся. А тут близько стоїть Микитичів дуб, а це прокляте місце, під тим дубом лежить опир закопаний, і там уночі все щось так стогне!..Отак: ой, ой !.. Мироне, ходи додому. Тут так страшно!

Мирон. Мартусю, я додому не піду. Я мушу нині опівночі знайти квіт папороті. Слухай, Мартусю: коли я знайду чудесну квітку, то я помагатиму всім людям. З чарівною квіткою в руці я піду від села до села , з хати до хати, і в кого лише буде яке горе, яка біда – я кожному поможу, кожного порятую!..

Мартуся. І я піду з тобою, добре?

Мирон. Добре.Тільки дивись – нікому не кажи, що я лишився в лісі.

Мартуся. Добре, Мирончику, не скажу. Бувай!

(Мирон залишається сам у лісі. Він лягає на траву і засинає).

Звучить пісня «Країна мрій» Олега Скрипки. На сцену виходять дівчата в українському одязі, роблять вінки, ставлять у них свічки і імітують їх спускання у воду. Почувши дивні звуки, втікають.

Ява 2.

(В лісі ледь чутно сумну мелодію. На лісову галявину виходять зеленокосі мавки в довгих сорочках з вінками на головах і зі свічками в руках. На поясах у мавок різнокольорові стрічки. Вони встановлюють купальське деревце – Мариноньку-Купальницю. Співаючи, прикрашають її стрічками. Потім заводять танок навколо деревця.)

Пісня “Маринонька”

Кругом Мариноньки ходили дівоньки

Стороною дощик іде.

Стороною, та на мою роженьку червону.

Ой на морі хвиля,

Ой роса.

Стороною дощик іде.

Та на зелений барвіночок.

Ой на Івана, ой на Купала

Рано-вранці сонце зійшло.

Рано-вранці, та на мою роженьку червону.

( Мавки залишають вінки і виходять. На галявину виходять богині з потерчатами. Потерчата сідають навколо купальського деревця, підпирають кулачками голівки.

Богині мають праники , вони перуть маленькі вишиванки і співають)

Перемо, перемо,

Сорочки перемо

Діточкам маленьким.

Діти нехрещені,

Змалку потоплені,

Без батька, без неньки.

( Потерчата співають )

В горі породились, жити не нажились,

Ой, горенько-горе, сирітськая доле.

Матері не знаєм, батенька не маєм,

Ой, горенько-горе, сирітськая доле.

Матусенька мила нас в лісі лишила

Ой, горенько-горе, сирітськая доле.

Нас в лісі лишила, сама утопилась

Ой, горенько-горе, сирітськая доле

Ява 3

(Звук вибуху. Богині і потерчата зникають. З’являються нечисті:біси, відьмаки, відьми, чорти. На галявині шум, галас. Нечисті кричать: “”Гу-га! Гу-га!”.

Ритуальний танець нечистої сили. ( Аудіозапис “Щедрик”у виконанні “Віртуозів Львова”) Наприкінці танцю нечисті запалюють бенгальські вогні і створюють ефект ритуального вогнища, що повсюдно викидає іскри.

(Виходить Кусіка( Страхітлива відьма з дубовим колом , пронизаним через плечі, та з ножем , устромленим в серце. Вона тримає міх, у який намагається ловити відьмаків).

Відьмаки – хором: Лізе Кусіка

Із-за сусіка

Зуби зазубила,

Очі заочила,

Руки заручила,

Ноги заножила,

В серці їй гострий ножище,

В плечах – дубовий колище.

Чорт. Слухайте, слухайте, всі лісові і нічні духи! Вилазьте з болот, з багон, нетрів і збирайтеся на весілля !

Лісові духи. Гу-га !Гу-га!А куди, куди ?

Чорт. На Чорногору! На Чорногору !

Духи. А хто з ким жениться ?

Чорт. Найстаріший опир з наймолодшою відьмою. А я їм буду за дружбу!

Лісові духи. Гу-га! Гу-га!

Чорт. Гей, панове музиканти, заграйте мені коломийки, але такої, щоб струни порвалися. А вас, моя панночко, прошу до танцю. ( До Кусіки )

Лісові духи. Гу-га! Гу-га! Оце так пара!

( Всі лісові духи танцюють коломийку і співають )

Весілля ся починає

Весілля , весілля,

А я собі затикаю

За капелюх зілля!

Гу- га-а-а-а!!!

( І ось сталося чудо Святоіванської ночі – Богиня Зоря сіє золотий дощ , з якого виростає казковий цвіт папороті. Під тиху музику Богиня Зоря говорить)

Богиня Зоря. “...Там, в чагарниках чорнобилю і клекічки, діються дивні дива Купайлової ночі – розвивається цвіт папороті, цвіте жемчугами чар-зілля, цвіте комусь доля, а чиясь надія, незбагненна та невловима, як пташка щастя...”

( Звучать церковні дзвони. Кусіка краде цвіт папороті. Нечисті зникають)

Дія 4.

( Під музику “Весняної інтродукції “на лісову галявину виходить батько, помічає Мирона)

Батько. Ти, ти, Мироне! Синку мій! Ану, прокинься, пробудись! Не бійся, це я біля тебе, я, твій тато!

Мирон (прокидається) Тату!.. Татуню! Це ви? Де я?

Батько. В лісі, синку мій, горе ти моє...

Мирон. Татуню... А чому я в лісі?

Батько. Та заснув ти тут , у лісі, сам-один, під ніч! Ой Господи! Що я страху наївся!..Щастя, що старого Рябину перестрів: то він сказав мені, що бачив тебе тут. Ну-ну, слава Богу, синку, що ти живий та здоров! А то, не доведи Господи, який звір тебе міг роздерти, як ніщо!

Мирон. Татуню!

Батько.Що, сину?

Мирон. А де – квіт папороті?

Батько. Ну-ну, отямся, що ти говориш?!

Мирон. Татуню! Слухайте, я вам щось скажу: я таки направду сьогодні бачив квіт папороті! Я його знайшов тут, у лісі! Він такий красний, такий красний!..Зоряний дощ упав з неба на землю, і з того дощу зацвіла папороть

Тату, коли б ви знали, які дива я бачив у лісі! Богині шмаття прали, мавки танцювали, а чорти з чортицями весілля справляли...

Батько. Ну й горе мені з тобою, дитино моя. Це все був тільки сон.

Мирон. ( нишпорить у траві ) Ось тут папороть цвіла... Я добре пам’ятаю... Тільки рукою сягнути... Нема...( З плачем ) Я заснув, а Кусіка підкралась і вирвала мою квітку...Тепер я вже ніколи не знайду її. Вона тільки раз цвіте. А хто її побачив і не зірвав – той вже ціле життя буде нещасний...

Батько. Що з тобою, синку мій? Що тобі набилося в голову? Йдемо додому. Там мама за тобою плаче і побивається.

Мирон. Татуню! Що це? Дзвонять ? (Чути дзвін )

Батько. Еге ж, на Всеношну в селі дзвонять. Хрестися, синку, щоб лихо від тебе відступило. Читаймо молитву.

(Стають на коліна і моляться.)

( Виходить Богиня Зоря )

Читець 3. ““...Там, в чагарниках чорнобилю і клекічки діються дивні дива Купайлової ночі – розвивається цвіт папороті, цвіте жемчугами чар-зілля, цвіте комусь доля, а чиясь надія, незбагненна та невловима, як пташка щастя...”

Читець 4.Невловима пташка щастя довго водила Івана Керницького крутими віражами емігрантських доріг. Але завжди і всюди з Іваном були українське слово і українська пісня. Україна марилася у снах-мріях, приходила у казки,що кликали у дитинство.

Інсценізація твору “Різдвяна казка “ І.Керницького.

Лунає різдвяна мелодія. Виходить казкар.

Казкар. Була Різдвяна ніч на околиці міста Нью-Йорка. Василько спав коло ялинки,і ялинка спала. Та не спали Василькові іграшки, нагромаджені під ялинкою. Серед іграшок була справжня невидальщина – запорозький козак!

( Лунає бій годинника. Іграшки оживають )

Рой Роджерс. Привіт, приятелю. Я – Рой Роджерс, король ковбоїв. А ти хто?

Козак. Я – козак з України!

Барбі. О-о, з України?

Білосніжка. А яке твоє ремесло?Яка професія?

Козак. Козаки – це лицарі, що обороняли свою землю, свою віру і свій нарід від лютих ворогів. А в мирний час - господарювали, сіяли хліб, вудили рибу, полювали на звіра...

Соколине Око, індіанський вождь. Ти сказав, білий брате з України, що твої предки козаки полювали на звіра – значить, вміли цільно стріляти з лука, кидати списом?

Козак. Ти вгадав, достойний ватажку!

Дочка Соколиного Ока. А, може, й ти, білий брате з України, одідичив це вміння по своїх предках?

Козак. Ти сказала правду, сестро.

Соколине Око. Гаразд. Зробимо маленьку пробу – чи слова твої не підшиті вітром , чи язик твій не любить самохвальби. Бачиш он, на вершку ялинки, того смішного Паяца ?

Козак. Бачу, достойний ватажку.

Соколине Око. Ось тобі лук і стріла: як поцілиш першим пострілом у голову , тоді всі скажемо, що твої предки-козаки були добрі вояки.

( Козак бере лук, стрілу )

Козак. Згода, друзі, я погоджуюсь на пробу , але шкода мені стріляти в голову Паяцові, нищити Василькову іграшку. Он там, вище, висить позолочений горішок. Хочете, я зніму його стрілою ?

Матрос. Ой, не втнеш, брате, такої штуки!

Козак. Побачимо!

( Козак стріляє , горіх падає )

Іграшки. Славно! Славно!

Король ковбоїв. Дорогий друже з далекої України, приймаємо тебе до нашої громади.

Соколине Око. Шануємо тебе за те, що в тебе не лише цільне око, а й шляхетне серце

Матрос. Ти не хотів псувати дитячої забавки, значить – вмітимеш пошанувати і чиєсь життя.

Білосніжка. А це найбільша чеснота кожного лицаря.

Іграшки. Слава! Слава бравому козакові з України!

( Всі стають в коло , співають “Щедрик, щедрик...”)

Казкар. А малий Василько спав коло ялинки, усміхаючись крізь сон. Може, це йому і снилась Різдвяна казка ?

Читець 2. В свій край вертаються й лелеки.

Їх радісний привітний клекіт

Вітає все ізмалку рідне.

Вже стільки літ! Надія блідне,

І хатнє вогнище вже чахне.

Життя, життя ж таке дочасне!

Вже стільки літ! І ані вістки.

І мов останні падолистки:

Ніколи квітами століття

Не народитись нашим дітям.

( Аудіозапис журавлиного курликання )

Монолог “Журавлі відлітають...”

Читець 1.”Журавлі відлітають.

І тоді, раптом, розсувається чорна завіса ночі, блиснув прожектор світанку на латочці неба, а на ній - далекий ключ журавлиний, як прощальний помах чиєїсь долоні – кру – кру...Ключ поволі зникає, розпливається, сірий екран неба порожніє і тоді чуєш, що в тебе, в середині, щось неначе обривається: ні-то остання строфа вірша, ні-то остання нитка надії, ні-то останнє кохання...”

( Пісня “Журавлі”на слова Богдана Лепкого )

Читець 2.”Журавлі, журавлі, як повернетесь весною в Україну, принесіть на своїх крилах нашим рідним добру вість із соняшних країв !Вони ж так довго на неї чекають!”

На екрані мультимедійної дошки - відеопрезентація «Журавлі повертаються…». Учні коментують біографічний матеріал. ( «Педагогічна думка, 2004р. ,№ 4 )

( Пісня “На Україну повернусь...”)

Учень. Серед нас, у цьому залі, є рідний брат Івана Керницького – Богдан Керницький. Це до нього Іван писав такі теплі слова: « А ти нам, братіку, вдався молодший на одне покоління: я вже студентом тоді був, та покійному нашому татові вже срібна паморозь припорошила була голову, коли ти з’явився на світ, якось так неждано, ніби тебе Бог послав. Тому й охрестили тебе Богданом»…

Запрошуємо до слова Богдана Керницького ( Спогади брата ).

Учитель, який організував захід, говорить заключне слово.

Брат Івана Керницького – Богдан Керницький (другий зліва)-

серед учасників заходу

********************************************************************

оолл

Страницы

Збірник сценаріїв

Не проспіть Україну мою...

Кобзар співав в пустелі Косаралу,

у казематах батюшки-царя.

Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні,

А пісня ґрати розбивала вщент. ( Дівчина-Слава зриває чорну стрічку з лілії та викидає)

Правдивій пісні передзвін кайданів -

то тільки звичний акомпанемент.(Л.Костенко)

Учень-Шевченко ( стає на коліна ) Звучить “Самертайм”

Дівчина 2. Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле не повитая

Пишається над водою

Дитина 3. Тече вода із-за гаю

Хлюпочуться качаточка

Пісня “Зацвіла в долині”, малі діти танцюють.

Дівчина 3. У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

Моя Україно!

Чи ти діточок непевних

Степи мої запродані

Нехай риє, розкопує

Із-за сусіка

Весілля ся починає

Комментариев нет:

Отправить комментарий