"Найкраще зайнятися якимось сенсовим ділом..."

     "Зовнішній світ надто агресивно порушив мою "територіальну цілісність". Я мушу боронитися. Мушу латати дірки в психічній структурі - найкраще зайнятися якимось сенсовим ділом... Тобто я свідомо заганяю себе на територію рефлексії - єдиний спосіб вигребти з потоку емоцій та відрухових реакцій..." 

На жаль, не пам' ятаю автора цитати, яку недавно виписала (може, це був коментар у мережі"Фейсбук"). Хотілося зберегти цей текст, аби показати людям, котрі постійно на щось нарікають, ні в що не вірять, плачуть за тим, на що сподівалися; а воно, бачте , не збулося, тому що хтось мав це зробити, бо "він був на Майдані" (одному чи другому)... і т.і. 

Нині не можна нарікати і плакати. Це слабкість, на яку розраховує агресор. Треба наново шукати себе в цьому світі. Ніхто не буде рятувати нас, крім нас. Треба дійсно зайнятися якимось сенсовим ділом, щоб знати: я зробив принаймні те, що міг.

Про сенсове діло докладніше

До акції " Маскувальна сітка руками волонтерів", на моє здивування, долучилося досить багато людей. І (що просто неймовірно!) - серед них не було жодного песиміста. Кожен  розповідав щось зі свого досвіду, не помічаючи, що вчить інших шукати в житті позитив, дивитися на чорне з перспективою побачити біле. Мені пригадалися слова з нещодавнього тренінгу, де лектор наголошував на тому, що кожна людина, яка трапляється на Вашому шляху, є вчителем. Нині це як ніколи актуально: ми навчилися слухати одне одного, бо крізь  канонаду смертельних пострілів зі Сходу виразніше прослуховується биття серця й дихання людини, котра поруч. Отже, про те, як разом робити сенсове діло, про рефлексію і  вірус волонтерства.  

Територія рефлексії: кілька кадрів

Кадр 1. 

Хто б міг подумати, що в 2014 ми будемо плести маскувальні сітки для армії. Моя сусідка пані Марія Марків каже: "Колись наші рідні гинули за Україну, а ми мусимо робити те, що можемо". Під час роботи згадує свого рідного дядька (татового брата) з села Подусова - Івана Цупера, який загинув у 27-річному віці. Бойовик сотні "Бурлаки", псевдо "Листок", під час однієї з більшовицьких засідок ціною життя врятував кількох побратимів. Вечір 24 травня 1948 року став останнім у житті повстанця. Добрі люди зберегли згусток крові, який залишився на місці тіла, і поховали його в спільну могилу, де лежали герої.
                               Не плач, мамо, у хустину кров мою зібрали 
                                І у братськую могилу її закопали...
( з вірша Марії Лявер)

Кадр 2. 
П. Петро Лукасевич цілий день різав шматки для маскувальної сітки. Завдяки йому робота йшла злагоджено і швидко. Згадував про маму, яка пережила вимушене переселення, переслідування, 9-річне чекання чоловіка, але завжди шукала в житті позитив.Так і прожила - була світлом і теплом для інших.  
Найбільше я пошкодувала про те, що не зустрілася особисто з п. Оленою Лукасевич (скільки подій ця сильна жінка тримала в пам'яті!). Вона померла минулого літа.

Кадр 3. 
У четвер бібрські волонтери знову їдуть у зону АТО. Ми передамо їм сітку і голубів миру. 
Ірина Дмитрівна разом зі своїми вихованцями виготовила паперових голубів  для солдатів. Діти попросили виховательку підписати подарунок так: "Дорогі солдати! Дякуємо Вам за те, що ми спокійно спимо".

Кадр 4.
Діти були найактивнішими волонтерами нашої акції. Велосипеди лежали на тротуарах, батьки по кілька разів кликали їсти, комп'ютери й мобільні телефони дістали несподівану відпустку.
Дітлахи говорили про солдатів, бронемашини й танки, які будуть врятовані завдяки нашій захисній сітці, про останній день народження Путіна :) і про перемогу. Найчастіше питали про наступну сітку, яку будуть плести ще краще, бо вже навчилися.

Кадр 5. 
У суботу мені зателефонував Андрій Назаревич - запросив на відкриття пам'ятника Юліанові Головінському, сотнику УГА. На жаль, не змогла поїхати, бо акція з плетення сітки ще тривала.  Дзвінок допоміг мені зрозуміти, наскільки ці події пов'язані. Ми плетемо сітки в тій місцевості, де відкривають пам'ятники на честь Героїв, для територій, де ще стоять пам'ятники леніну (орфографія моя). Моя відповідь скептикам, які вважають, що спочатку треба будувати дороги, піднімати економіку, а потім думати про пам'ятники, буде така: деформовану свідомість відновити набагато важче, ніж економіку. Війна прийшла тільки на "архіпелаг СОВОК на карті України" з вулицями Леніна, заводами Ілліча, шахтами і пам'ятниками на честь комуністичних подій і лідерів, у міста з совковими назвами. Ось вам "Ну що б, здавалося, слова...". Ну що б, здавалося, пам'ятники  Степанові Бандері у Львові, Юрієві  Шухевичу в Калуші? А річ у тому, що ця територія маркована людьми, які знають, хто вони. Тут інформаційну війну Путін програє. Ми знаємо, хто був перед нами і за що гинув. До речі, пам'ятник Ю. Головінському мав стояти в Бібрці, але місцева влада працювала на ригів і затягувала з дозволами на встановлення . Як наслідок, родичі Юліана Головінського після кількох років марної боротьби з "глупством бібрецьким" вирішили встановити пам'ятник у Львові (на  вулиці В.Симоненка, біля церкви  Володимира та Ольги, відкриття відбулося 12 жовтня 2014 року).

Кадр 6.
Із найприємнішого.
Я найбільше переживала, де надалі плестимемо сітки: підуть дощі, буде холодно. Де знайти приміщення? Учора проблема вирішилася. Завдяки одній з найактивніших учасниць акції Аллі Приступі справа буде продовжуватися: нам допоможуть працівники УП ( їхній керівник погодився надати приміщення для цієї потрібної справи).