понедельник, 7 июля 2014 г.



 «Путін мертвий. Слава Україні!»: візуалізація суспільних проблем очима дітей

Про парад вишиванок у Бібрці
Заглядаю в тісне коло діток, які сидять за столиками й зосереджено малюють УКРАЇНУ. Вони мають підготувати подарунки пораненим під час АТО воякам, котрі нині перебувають у шпиталях. На малюнках домінують жовто-блакитні, червоно-чорні кольори, серед символів із позитивною конотацією найчастіше трапляються калина, пшениця, хата, дівчина-Україна. У багатьох роботах читаю гасла, заклики, риторичні оклики: «Слава Україні! – Героям слава!», «Ми за мир!», «Я хочу миру!», «Я хочу мирного неба», «Ми віримо в перемогу!» Хто б міг подумати, що малеча в другому десятилітті ХХІ століття(!!!) мріятиме про мирне небо. Пригадую себе школяркою початкових класів і свої твори «за мир»(малюнків  не пам'ятаю, мабуть, тому, що малювати не вміла). Чомусь нам постійно пропонували «миротворчі» теми письмових робіт. Але я жила в мілітарній, тоталітарній (навіть римується…) державі, де людей тримали в постійному страху: «лиш би не було війни»,«лиш би Америка не напала», «лиш би бігти попереду в гонці озброєнь», «лиш би імперіалісти й буржуї не почали війни» (й усіляка інша «дурня» для тримання в покорі).
Нині війна насправді прийшла на Схід України. Тоталітарний есесерівський привид минулого реально вбиває українців, загрожує безпеці всієї держави. І діти знову почали малювати танки. Багато танків, вогонь, бронемашини. І підписують малюки свої роботи вже не зовсім зворушливо: «Смерть ворогам», «Смерть путіну» ( подаю, як в оригіналі, - з малої літери), «Геть Путіна! У нас мирна держава!», «Слава нації – смерть ворогам!»,"Путін вмер. - Слава Україні!"
Акція «Тепло дитячих сердець» проводилася під час параду вишиванок у Бібрці. 29 червня близько першої години пополудні в центрі міста вистрелили з гармати. Це був сигнал до початку ходи. Бібрчани стікалися з маленьких вуличок старого міста (як-не-як, древнішого за Львів – 803 роки!) в центральний парк. Ішли урочисто, в національних строях, із родинами, знайомими, сусідами.
«Нині, коли ворог однією ногою на нашій землі…, - починає ведуча Ярина. Слухаючи, розуміємо, що зібралися не для розваги, а для зміцнення віри в перемогу.
  Співаємо Гімн.  Хвилина мовчання… Тривожний реквієм України 2014 «Плине кача по тисині»…Духовий оркестр починає «Молодість», формуємо колону, рушаємо. Марічка і Максим – учорашні випускники -  попереду з мегафоном: «Слава Україні!» - «Героям слава!», «Україна понад усе!», «Слава нації! Смерть ворогам!», « Герої не вмирають!», « Герої не вмирають – вмирають вороги!», «Разом – сила!». Перед нами – прапори – блакитно-жовті й червоно-чорний. Оркестр грає національні «хіти».
Коли ми вийшли на пагорб перед бібрецьким цвинтарем, я озирнулася назад і завмерла від здивування: колона, на початку якої йшла, огинала викрут перед кінотеатром і «не закінчувалася». Здавалося, все містечко вийшло на парад.
 Перша зупинка – вїзний знак БІБРКА, нещодавно розмальований самообороною міста в кольори національного прапора. Там нас зустрічають козаки – в січовому одязі, зі справжньою козацькою гарматою. Гарматний вистріл над Бібркою, світлина на память про подію. Вирушаємо назад. Другу зупинку робимо перед цвинтарем – молодь із мегафоном оголошує про покладання квітів до могил Героїв. Знову стріляє гармата.
Остання зупинка – центральний парк, де й відбуватиметься концерт патріотичної пісні. Народні хорові колективи «Горлиця», «Бібрчани» вкотре викликають у бібраків гордощі за місцеві таланти, гурт «Співай, козаки» запалює серця до боротьби за свою землю. Оркестр підбадьорює: ми переможемо – попри все. Гурт «Мелос» співає патріотичну пісню і зворушує присутніх поважним віком виконавиць. Ансамбль хлопчиків прекрасно передає загальну ідею свята, а Ліля співає про Батьківщину (як змінилося наше відчуття цього слова від лютого 2014!).
Потім були виступи гостей свята, підсумки конкурсу на найкращу вишиванку.Козаки пригощали козацьким кулішем.
Прощальний вистріл гармати.
Діти домалювали. Більшість малюнків відображає віру в Україну: хмари в кольорах  національного прапора, тризуби на танках, які виганяють ворога, квіти. І хай там що, а очима дитини промовляє істина. А істина в тому, що правда переможе.

PS. Цього ж дня бібрська самооборона освятила 10 комплектів військової амуніції (бронежилети, каски й ін.) й передала їх воякам із Бібреччини, котрих відправляють у зону АТО. Амуніцію закуплено на благодійні кошти.

вторник, 17 июня 2014 г.

Дуб Шевченка як факт духовного маркування 

Замість преамбули

"Можна скільки завгодно кпити нині з української пристрасти до множення по всьому світу пам'ятників Шевченку, але не варт забувати, що саме закладення 1963 року пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні стало тією потужною "буржуазно-націоналістичною провокацією, котра змусила Кремль під 150-літній ювілей поета "відкрити шлюзи" українству..," - писала Оксана Забужко про політику Радянського Союзу щодо українського питання. Навіть у часи "закручування гайок" ім'я  Шевченка діяло магічно, сакральності його не заперечували й відверті українофоби. Тепер навпаки. Нині Кремль робить усе, щоб "закрити шлюзи" Україні, ставлячи під сумнів нашу Незалежність. Провокації  Росії змусили українців згуртуватися й почати наново "маркувати" свої території - як етнічні, так і духовні. Час від часу у ЗМІ з'являються повідомлення про громадські ініціативи національного характеру, про акції і флешмоби, що пропагують українське. І,що найголовніше, ці ініціативи народжуються "знизу", а не спускаються "зверху". Процес, як бачимо, пішов. 
Так от, можна скільки завгодно кпити з того, як ми робимо з Шевченка культ, але нині, після Майдану, це вже наша революція свідомості - так ми "маркуємо" наші духовні цінності й зберігаємо артефакти. 

Конкретно про подію

...У березні 1961 року в Бібрці було висаджено 100 дубів на честь 100-річчя з дня смерті Шевченка. Тоді це був величезний парк, де час від часу відбувалися загальноміські чи районні заходи. Нині тут вже досить людний квартал із 5-поверхівок, де є велика школа і дитячий
садок. За півстоліття місцина змінилася настільки, що тому, хто виїхав, важко було би впізнати хоч щось, -  за винятком дерев - тополь, яких садили на честь новонароджених бібрчан молоді батьки, і Шевченкового дуба - єдиного, який залишився зі ста. . Цьому, як у  Ліни Костенко, "дубовому Несторові", судилося дожити до 2014 року - 200-річчя Шевченка. У 2011 році була спроба встановити пам'ятну таблицю коло дерева, але акт нічного вандалізму, коли вщент розбили бетонну конструкцію, не дозволив закінчити добру справу. 2014 рік
розставив свої акценти у святкуванні 200-річчя національного генія - українці усвідомили, що тільки конкретні справи у плані національної розбудови і є вшануванням пам'яті. 
Дуб-одинак у 2014р.  став Шевченковим дубом: до мармурової таблички, що містить інформацію про вшанування поета, підходять бібрчани, згадують, рахують роки. Дуб приваблює дітей - вони по-своєму реагують на появу таких розпізнавальних знаків:
 -  Що то за таблиця? - питає хлопчик років восьми на велосипеді.
 - Тут написано, що то дуб Шевченка,- відповідає його одноліток.
 - Нічого собі! А ми не знали і колись копали в нього м'ячем. Але ми тоді не знали! - виправдовується. 
Діти розуміють, що це вже певною мірою сакральне місце. Місце, де можна ще раз подумати, хто ми і чиї діти...



четверг, 29 мая 2014 г.

Наші вибори: «бандерівська» дільниця


Для мене український час у дивний спосіб ніби спресувався й перетворився на 2 тектонічні брили – до 25 травня 2014 року і після. Зсув, розкол, провалля чи землетрус, дим і вивільнення?
Внутрішня зосередженість українців на виборах виявлялася в різний спосіб: підбадьорлива усмішка, легкий кивок голови, дружній потиск долоні. Ми дивовижно змінилися від листопада 2013. Самі ще не усвідомлюємо, наскільки; звикаємо до нових себе.
-          Пригощайтеся, - ділиться солодощами член виборчої комісії Ігор.
-          Там є цукерки від Roshen? Агітація нині заборонена!!!– віджартовується колега.
Наша комісія вся у вишиванках. Спостерігачі й багато виборців також. Ідея Лесі Костирко й прохання підтримати голови комісії Ольги Зіновіївни зробили нас телезірками: « Новий канал» показав сюжет про «справжню бандерівську дільницю» на Львівщині ( програма « Абзац», 26.06.2014, 18.15). Телевізійники прибули майже одночасно зі спостерігачами ОБСЄ.






 Іноземці також приємно здивовані доброзичливою атмосферою на дільниці. Та й перекладачі в нас є свої – вільно володіють англійською Василь Михайлович і Валерій Миколайович.
Головне те, що вишиванки нині були не атрибутами чи національним ексклюзивом, а знаком єднання й фактором взаєморозуміння.
-          Справжні українські вибори, - ділиться враженнями одна з виборців. -  Минулого разу було якось непривітно.

…Висока блакитноока білявка швидко підходить до мене. Упізнаю свою випускницю. Дивуюся, бо живе вона тепер не в Бібрці.
-          Мусила приїхати проголосувати. Кожен голос важливий. Донечка нині з бабусею. …А знаєте, Оксано Володимирівно, тепер я добре розумію, що нам треба Україну будувати. 

Дільниця зачиняється. Рахуємо голоси. Купка бюлетенів одного з кандидатів швидко збільшується.
-          Бібрчани теж хочуть бути «в шоколаді», - знову жартуємо на шоколадну тему.
В Інтернеті зявляються цифри екзитполів. Ейфорії, як  у 2004, немає – українці стали більш раціональними. Але є відчуття спільної перемоги – радість не стільки за кандидата, як за те, що спільний вибір зробили більш як 54% виборців. Ось як, виявляється, голосує Україна без застосування адмінресурсу. Адекватно.  Раціонально.  По-європейськи.
А де поділася наша регіонівська армія? Без фінансового заохочення  й цифра якась куца – 0,6%(за Тігіпка), 0%(за Добкіна). Загалом у Бібрці картина, як і в Україні:
Порошенко – 1831
Тимошенко – 286
Ляшко – 164
Гриценко – 154
Богомолець – 35
Ярош – 20
Тігіпко – 15
Тягнибок- 14
Симоненко – 4
Гриненко – 9
Куйбіда - 2
Рабінович - 2
Бойко - 1
Кількість виборців у Бібрці за списками – 3352


Ці вибори були особливими. Ми
-         показали світові, що є нацією,
-          розвінчали міф про бандерівців,
-          викрили брехню Путіна про Яроша,
-          перекреслили сфабриковану інформацію про неофашизм в Україні.

Це наша перша перемога після Євромайдану. Плани на майбутнє – новий парламент і люстрація. Майдан не закінчується. Він починає нову фазу боротьби.

вторник, 6 мая 2014 г.

" Мізки американського хлопця, який вигадав Facebook, коштують більше за весь " Газпром"
                                                                                                                                                                                      О. Прилипко

Росія вже третій місяць брязкає зброєю під кордонами України. Путін хоче посіяти серед українців страх, розбрат, зневіру, розчарування, агресію. Але його плани добре втілюються тільки на тих територіях, де частина населення деморалізована, пасивна, "совкова".
Знаєте, де скоюють найбільше злочинів?
У місцевостях із радянськими назвами, із вулицями на честь комуністичних лідерів, із пам'ятниками вождю.
Знаєте, хто найбільше кричить за Росію?
Люди з низьким рівнем освіченості.
Знаєте, чому Євромайдан вважають початком інтелектуальної революції в Україні?
Першими євромайданівцями стали саме інтелектуальні прошарки суспільства.
Отже, найбільший страх Путіна - інтелектуальна Україна. Новий, вищий рівень суспільної свідомості - наша зброя, яка має кращий потенціал за військову силу Росії. Поводитися з позиції спокійної сили, працювати над собою, гуртуватися задля здійснення суспільно важливих проектів - завдання № 1 для кожного.
Про нашу гуманітарну катастрофу вже давно попереджала Оксана Забужко у статті " На порозі гуманітарної катастрофи. Культурна політика і державна незалежність". Зруйнована гуманітарна оболонка буде довго й болісно загоюватися, адже тільки незнання зумовили кризу в українському суспільстві.Нарешті настав той час, коли знання стають найбільшим, найціннішим капіталом людини. Олександр Прилипко в одній зі своїх статей написав, що  мізки американського хлопця, який вигадав Facebook, коштують більше за весь " Газпром". Геніально сказано. Дійсно, газові запаси вичерпні, загарбанням територій економіку не врятуєш, а інтелектуальний потенціал за умови правильного його використання росте й дає прибуток.
...Поки що в Україні - черговий період незакінченої революції. Інтелектуальної революції.

Якщо ми зрозуміємо, що саме інтелектуальний патріотизм урятує Україну, ми виграємо цю війну.

Якщо ми зрозуміємо, що нам усім треба працювати над модернізацією національного характеру, ми виграємо цю війну. 

Якщо ми зрозуміємо, що наші головні дії - знати, аналізувати, працювати, ми виграємо цю війну. 

Колись я прочитала цікаву думку про те, що українці - софійна нація (від Софія - мудрість). Сам Бог велів, аби ми стали самі собою.

***                                 ***                               ***                                  ***                             ***

PS. А ось кілька рецептів, як модернізувати наш національний характер, від відомих сучасників і дописувачів газети "День" (складено за публікаціями видання):


* "Якщо ми не працюватимемо над своєю душею, то біси пострадянського рабства почнуть зжирати нас"( Владислав Троїцький)


* "Кожен Ленін, що впав, наближає нас до Парижа"(Олеся Мамчич)


* "Така зброя - переведення української суспільної свідомості на новий, вищий рівень, що гарантовано змете всю цю нечисть, що повилазила з нір тоталітаризму". (Валентин Кравченко)


* "Якщо втримаємося, подорослішаємо, матимемо шанс вирватися й покінчити з цим совковим "болотом"(Олеся Мамчич)


* "Ми повинні подати нову якість творення, якої нема і в Європі.( Владислав Троїцький)


* "Ми стоїмо на порозі великого щастя любити свою країну...Для того, щоб любити, треба знати, а щоб знати, треба читати.( Лариса Івшина)

 PSPS. "Рецепт - інтелектуальний патріотизм" (Лариса Івшина)                                                              
 


воскресенье, 20 апреля 2014 г.

Мій Великдень: низка образків

                                                   
Христос воскрес! – Воскресне Україна!
Образок перший
Зазвичай бліда, нині моя бабця має молодечі румянці, на яких гуляють відблиски вогню зі старої кахляної печі. Напевно, її покоління, яке виросло на стравах, приготовлених на вогні, завжди вважатиме тільки таку їжу по-справжньому смачною. Так воно і є: скільки б я не пекла сухарі за бабциним рецептом у газовій чи електричній духовці, вони ніколи не були такими румяними і смачними, як із печі.
Але нині не про це: ми з бабцею Маринкою печемо паску. У сільській кухні з великими образами особливо чисто – вчора побілили. Бабця місить паску. У печі потріскують дрова. Збоку стоять рогачі й деревяна лопата. Тепло.
Спочатку печуться великі паски – у високих круглих формах. У той час не можна стукати дверима, голосно говорити, метушитися. Головне дійство дому перенесене в стару піч із коричневого кахлю.
«Оксаню, гадаю, жи треба добувати», - порушує мовчанку бабця Маринка. Дві високі паски вмостилися на білій вереті, застеленій на ліжку. Дух печі запаморочує, наганяє сон. Заглядаю до вогню – жар нагадує якесь екзотичне дорогоцінне каміння. Тоді мені подумалося, що саме так має цвісти папороть.
Бабця саджає в піч середні паски, але мені найцікавіше спостерігати за тими, які будемо святити, – високими й маленькими. Переживаю, аби добре викинулися з форми, не тріснули, були рівними.
«Вже пополудню, - каже бабця, - а ми шойно спекли-сьмо". "Богу дякувати, жи вдалися", - полегшено зітхає. Сідає на стілець, бере кілька яблук, повільно зрізує з них шкірку і їсть маленькими дольками.


Смак «бабціМаринкиних» пасок памятаю донині, хоч уже десятий Великдень її з нами нема. 


*********************************************************************

Образок другий
Стоїмо біля велетенського каменя на високій горі. Вище – Домініканський монастир. Унизу – селище Підкамінь. Перший день Великодня.

Ще з дитинства ми знали: у сонячні дні з підкамінської гори, на якій стоїть камінь, можна побачити Почаїв. Сьогодні нам  пощастило: сонце визолотило бані лаври, туману не було. Здавалося, що навіть чути дзвони.
Уже шістнадцятий Великдень я зустрічаю далеко від Підкаменя, але обриси Домініканського монастиря й золоті бані Почаївської лаври завжди асоціюватимуться з Великодніми дзвонами над моїм рідним селищем.
Цей спогад виплив десь із підсвідомості, коли прочитала про Почаївську Свято-Успенську лавру в газеті « День» (за 4-5 квітня 2014 р.):
« А одну з акварелей Шевченко зробив з балюстради ((*Свято-Успенського собору*)). На горизонті видніється Домініканський монастир у Підкамені, що за 12 км від Почаєва (тепер – монастир Походження Дерева Хреста Господнього УГКЦ у селищі Підкамені Бродівського району Львівської області). Якраз між цими обителями проходив державний кордон між Російською імперією та Австро –Угорською монархією».
Тоді я не задумувалася над тим, що в той самий час хтось може шукати очима обриси Підкамінського монастиря на овиді і вслухатися, чи відлунюють  у відповідь на почаївські дзвони підкамінські. Тепер я думаю про велику силу Господньої любові, яка зруйнувала кордон між двома українськими обителями, розвалила імперії й показала українцям воскресіння правди через цілюще відлуння Великодніх дзвонів.

*********************************************************************


Образок третій

Колись тут їздили розкішні карети, відбувалися прийоми. Пані в легких мереживних сукнях і з серпанковими вуалями повільно проходжувалися мощеними каменем доріжками, прикриваючись парасольками від сонця чи дощу.
Тоді, навесні 1992 року, ми, другокурсниці Бродівського педучилища, потай приміряли уявні великосвітські гардероби й "сідали" в екіпажі на внутрішньому подвір’ї Олеського замку. Наша весняна екскурсія, може, швидко б забулася або злилася в пам’яті з іншими мандрівками по замках України, якби не оте зворушливе « Ой зацвіли фіялочки…»
…Ми були  першою в історії Бродівського педучилища музичною групою: окрім спеціальності «учитель початкових класів», здобували фах «учитель музики». Постійні репетиції – хор, ансамбль, спеціальність, театральні постановки – і жодної хвилі вільного часу. Ця мандрівка, яка перетворилася в репетицію просто неба біля Олеського замку, залишилася в памяті фіалковим цвітом, зеленим шумом, весняними лунами. Навіть водії зупинялися, аби послухати « Ой зацвіли фіялочки», «Ой нумо, нумо, заплетемо шума», «Кривий танець». А після такої розспівки весняним громом зазвучали « Весняні луни» - чотириголосся, складна партитура, оригінальна ритміка. Тоді, на 2 курсі, я ще не знала, що саме цей твір диригуватиму на державному іспиті .
На Великодньому конкурсі веснянок і гаївок ми посіли заслужене перше місце. Просто репетиція була не на рівні голосу, а на рівні серця.

*********************************************************************
Образок четвертий
Ніколи не забуду сльози Оксанки, яка в останню мить перед «До побачення, Оксано Володимирівно» розбила щойно розмальовану писанку.  Розпач дівчинки був такий щирий, що захотілося їй віддати своє яйце. Але й тут не змогла допомогти: ніколи не встигала розписувати його до кінця, бо мусила вирішувати організаційні питання, які виникали під час майстер-класу. Особливе зворушення викликали хлопці, які настільки старанно водили писачками, що забували про імідж забіяк і ставали зосередженими художниками. Діти вчилися наносити воскові візерунки, готувати фарбу, знімати віск.
«…На білосніжній тарелі – писанки, мною розмальовані. У моїй руці – писачок: крап-крап, накрапує словами, у моєму серці – Україна: тук-тук, вистукує, бо живе…», - цитую твір Анни Степаненко, ровесниці моїх учнів. Потім читаю поезію Ігоря Калинця «Писанки»: на словах «…котились писанками ізгори ясні сонця у мамині долоні» зупиняюся довше, аби діти почули те, що хочу донести до  їхніх ще не дуже свідомих голівок.(Згодом вивчатимемо вірш напам’ять). Після цього говоримо про майбутню екскурсію в Музей писанки, що в Коломиї. Наприкінці навчального року оформлюватимемо матеріали проекту про писанки.
…Перевіряю роботи – матеріали проекту « Я малюю писанку», виправляю помилки. Ловлю себе на думці, що переживаю не з приводу допущених дітьми огріхів. Думаю про те, чи залишилося оте «тук-тук» у серці.
Не знаю, чи розмальовує Оксанка писанки тепер. Але здогадуюся: колись їй буде приємно показувати своїм дітям чи внукам, як із-під розтопленого воску на яйці з’являються дивовижні візерунки. Горацієве «Ab ovo»  -  все починається з яйця – тягнеться від пра-пра-пра і не рветься від ваги століть.



четверг, 3 апреля 2014 г.

Наша небесна сотня. 

" Ніколи більше!"

Гей, погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?


        Небесна сотня вже 40 днів молиться за Україну. Ці хлопці бачать те, до чого нам ще треба дожити, - європейську Україну. Ми молимося за них, а вони сподіваються, що нам вистачить віри. Віри в себе. А я молюся за те, аби нам вистачило ще й пам'яті - про всі небесні сотні, якими  українська земля пожертвувала за право БУТИ.          У суботу в моєму містечку відбудеться толока - ми впорядковуватимемо могили тих, хто віддав життя за Україну. На щастя, на жодній із них нема напису  з кінцевою датою - 2014 рік: бібрецьким хлопцям пощастило вижити на Майдані. Але цієї холодної зими і тривожної весни нам судилося зрозуміти: "Не забудемо".         
       У парламенті Ізраїлю, у Кнесеті, на стіні є слова: "НІКОЛИ БІЛЬШЕ": євреї пережили ГОЛОКОСТ і ніколи цього не забудуть. Українці відправили не одну сотню героїв у небесний легіон - і тому  не мають права їх забути.           
        Кожне українське місто, містечко чи село має свою Небесну сотню (або навіть кілька). Нині дуже важливо, аби ми сказали так, як євреї : "НІКОЛИ БІЛЬШЕ". Ми, українки, відтепер народжуватимемо синів не для небесних сотень, а для щасливого життя на рідній землі. Після Євромайдану ми молитимемося за героїв й закінчуватимемо молитву словами:"ГОСПОДИ, НІКОЛИ БІЛЬШЕ".         
         У суботу, 5 квітня, на честь героїв Небесної сотні бібрчани прибиратимуть свій пантеон пам'яті (могилу вояків УГА, могилу закатованих енкаведистами в Бібрській тюрмі  й могилу Гриця Пісецького). Слід додати, що деякі наші національні герої поховані на інших цвинтарях - там, де судилося померти.
 Патріоти, яких пам'ятає Бібреччина, це -

Гриць Пісецький  — студент правничого факультету Львівського університету, котрий став однією з перших легенд Організації українських націоналістів (ОУН) . 30 липня 1930 року, під час нападу на поштову карету під Бібркою на Львівщині, Пісецький отримує поранення й у безвихідній ситуації, щоб не потрапити до рук поліції, дострілює себе. Утім, одна мала деталь цієї історії позначилася на майбутньому націоналістичного руху — Гриць Пісецький під час нападу під плащем був одягнений у «пластову» сорочку. Усе закінчилося забороною діяльності «Пласту» на території цілої Речі Посполитої, а саме ця організація була виховною школою для майбутніх революціонерів. Похований Г. Пісецький на цвинтарі міста Бібрки. 
Юліан Головінський 20 вересня 1930 р. польська поліція взяла під арешт сотника УГА Юліана Головінського. Під час десятиденних тортур він тримався мужньо, участі в УВО-ОУН не визнав, жодних зізнань про членство чи плани Організації не подав. Після 10 днів тюрми Головінського повезли на опізнання до Бібрки. 30.09.1930 його закутого прив'язали до дерева й розстріляли. Сповістили, що вбитий при спробі втечі. Похований сотник у Великих Глібовичах.
У Бібрці планують встановити пам'ятник Юліанові Головінському, однак місцева влада (від моменту приходу партії регіонів) вже 4 роки гальмує цей процес. Місцеві активісти планують відновити історичну справедливість і вшанувати Героя.  
1 грудня 2014 року виповниться 120 років від дня народження Юліана Головінського



Андрій Парис - син священика з Бібреччини, підпільник ОУН. Заарештований енкаведистами і страчений публічно (через повішення) в центрі Бібрки в 1944 р.  

Ярослав Дудикевич- голова філії Бібрського повітового товариства 
"Просвіта" в 1925-1939 роках, адвокат, ініціатор будівництва Народного дому. Арештований енкаведистами 5 жовтня 1939 року. Бібрчани та люди з цілого повіту через кілька днів улаштували пікет із вимогою звільнити Я. Дудикевича, але погрози "визволителів" заставили всіх розійтися.Правника перевезли в тюрму на Лонцького у Львові, а згодом "як соціально небезпечного елемента" вислали в Кара-Калпакську АРСР терміном на 5 років. Повернувся до Львова в жовтні 1945р. , помер у листопаді 1956 р. Похований на Личаківському цвинтарі.
Пам'ятну дошку на честь Я. Дудикевича встановлено в 2011 році, хоча планували у 2009: знову ж таки, через місцеву владу, яка не давала дозволу на вшанування пам'яті патріота. 



Іван Габрусевич - син священика Северина Габрусевича з села Вільхівця неподалік Бібрки. Був добре знайомий з Євгеном Коновальцем – провідником УВО, а з часом – ОУН. Іван став членом Головного Проводу, із 1930 р. - керівником ОУН на західноукраїнських землях. У 1941р. у Львові брав участь у відновленні Української державності. Гестапо арештувало Івана Габрусевича, відправило в концтабір Заксенгаузен, де він і загинув у 1944 р. Під час встановлення пам'ятної таблиці у стіну вмуровано гільзу із землею концтабору. 
18 травня 2014 року в селі Вільхівці відбудуться урочистості з нагоди вшанування 
70-ої річниці з дня смерті Івана Габрусевича. 



                                                         Слава Україні! Героям слава!



*************************************************

пятница, 21 марта 2014 г.



Крим: декілька асоціацій на тлі окупованого півострова

*********************************************************************************

Якби я була кримською татаркою, то, напевно, не могла б повірити, що після довгих років поневірянь мого народу й тяжких часів відбудови колись залишеної батьківщини я знову втрачу землю під ногами - мене не просто викреслять чи депортують, а окупують внуки тих, хто знищував мій народ у сталінські часи. Якби я була кримською татаркою, я би почувалася каменем, який море викинуло на берег. Наше море. Від віків наше. Якби я була кримською татаркою, я б молилася, щоб Аллах повернув усіх на землю батьківську - і вигнанців, і зайд. Я би не хотіла дивитися на море, як викинутий камінь, й усе життя нести в серці почуття втраченого щастя. Нині обов'язково подивлюся фільм  "Хайтарма", щоб зрозуміти, чого не можна пропустити, аби вдруге не ввійти в ту саму ріку.  

*********************************************************************************

КРИМ ДЛЯ МЕНЕ - 

 - це частинка мого життя. Там залишилося дитинство старшого сина, який уперше побачив море; 
 - це дивовижні краєвиди, обведені по контурах свічками кипарисів і вершинами стрімких гір; 
 - це чарівний захід сонця;
 - це смарагдово-блакитна вода біля Фороса;
 - ...і, на жаль, щороку менше стежок до моря й більше потворних парканів, совковий сервіс і бруд на пляжах. Море моєї Батьківщини загороджували медведчуки й подібна шушера. 
Останні 6 років у Чорне море я заходила з інших берегів. 
                                                                                                               НА ЖАЛЬ.
*********************************************************************************


КРИМ ДЛЯ МЕНЕ - 
це зворушлива історія кохання татарки Фатьми й Алі з акварелі М. Коцюбинського " На камені". Жива картина татарського Криму настільки яскраво зафіксувалася в пам'яті, що словосполучення " русский Крым" викликає огиду. 
Море в цій акварелі справді акварельне: "Море дедалі втрачало спокій. Чайки знімались із одиноких берегових скель, припадали грудьми до хвилі і плакали над морем. Море потемніло, змінилось. Дрібні хвилі зливались докупи і, мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадались до берега, падали на пісок і розбивались на білу піну".
Цього року багато мешканців Криму будуть далеко від свого моря. 
                                                                                                                 НА ЖАЛЬ.
*********************************************************************************

КРИМ ДЛЯ МЕНЕ - 
 це зворушливе Лесине почуття:
                          Тиша в морі...ледве-ледве
                          Колихає море хвилі,
                          Не колишуться од вітру 
                          На човнах вітрила білі...
Леся Українка любила Крим, хоч дуже тужила за домівкою. Музей Лесі Українки в Ялті відвідують у десятки разів рідше, ніж Ялтинський зоопарк. 
                                                                                                                    НА ЖАЛЬ.
*********************************************************************************

КРИМ ДЛЯ МЕНЕ - 
це розкішний Воронцовський палац в Алупці, під час екскурсії в якому я зблизька побачила справжнє лице "освободітєлєй". На запитання про С. Руданського, який був особистим лікарем князя Воронцова, екскурсовод незадоволено сказала: " Говорите на нормальном языке" . Я обмежилася фразою, що не личить екскурсоводові такого не знати, й не вступала в полеміку - аби не опускатися до рівня російської шовіністки. Гадаю, екскурсантам було б цікаво знати, що український поет Степан Руданський, автор відомих співомовок, був лікарем у Ялті, розробив проект перебудови Ялтинської лікарні, заснував санітарну службу, сприяв побудові водогону й каналізації, заснував першу в місті ветеринарну лікарню. А ще С. Руданський за власний кошт лікував бідних. 
Напевно, "новые власти" зіб'ють меморіальну таблицю на честь С. Руданського, як нині збили написи кримськотатарською та українською на будівлі Верховної Ради Криму. За добро росіяни часто платять зневагою.
                                                                                                                        НА ЖАЛЬ.
******************************************************************************** 

КРИМ ДЛЯ МЕНЕ - 
це глибока зневага до Оксани Марченко. Ця жінка могла б змінити дуже багато - натомість вона зробила все для того,аби здати Крим Росії, забрати в тисяч українців морський берег, вкрасти у хворих дітей шанс лікуватися в санаторіях Криму. Українська жінка завжди була мудрою й могла вплинути на чоловіка. Оксані забракло серця до власного народу, її розум затьмарила ілюзія  влади. Красивій жінці так не личить ганьба.
                                                                                                                        НА ЖАЛЬ.

*********************************************************************************І, нарешті, КРИМ ДЛЯ МЕНЕ - це земля, яку ми повернемо - заради кримських татар. Вони там були, є і будуть. А імперії рано чи пізно розпадаються.                                            

                                  НА ЩАСТЯ.