Він - Вона: коли кохати  Україну - біль...

Після кожного візиту моєї близької приятельки ще довго відчуваю ностальгію: темп життя не дозволяє пити каву стільки часу, скільки потрібно для розмови про важливе. Подруга  завжди приходить несподівано. Це робить звичайний день тепло-світло-поетично-небуденним. 
Сьогодні ми говорили про революцію, війну й кохання. А потім придумували заголовок до її нового вірша, писаного в маршрутці, - уже в телефонному режимі, бо, як завжди, не встигли наговоритися. Вона запропонувала використати займенники, аби зберегти інтригу поезії. Добра ідея, подумала я: займенники інтимізують текст, роблять його особистіснішим. У цьому вірші вони легко підсвітять постаті двох, яким судилося страждати більше, ніж іншим. ВОНА йому боліла, ВІН був для НЕЇ порятунком. ВОНА була ЙОГО раєм і пеклом водночас. Без ЇЇ страждання і ЙОГО болю не було б нас. НАС, котрі нині пізнали ціну любові дуже дорогою ціною - серцями небесної сотні, ранами, чорним небом над Києвом... Нині з ЙОГО  словами ми стоїмо на Майданах гідності, а за НЕЇ молимося щодня, аби зберегти, не віддати, захистити.
 ВІН навчив  нас любити ЇЇ ...

Гадаю, мій заголовок стане ключем до розуміння ЙОГО болю за НЕЇ  і народження нашого відчуття, що ЇЇ  ми теж любимо понад усе.                     



РОКСОЛАНА ЖАРКОВА

ВІН-ВОНА: коли ЇЇ кохати - біль...

З твоїх рук і отрута - меди, 
Налий мені - вип'ю байдуже.
Іди. Прийди. Знайди. Пройди.
Ту хресну путь, душе недужа.

Нам удвох тепер блукати, 
Всміхнись, розбий похмурий лик.
Найважче - втомлено мовчати, 
Тоді, як ти співати звик.

Найважче - втішно говорити, 
Коли в легенях - її сміх, 
І в діафрагмі біль прикрити.
Бинтом ілюзії не зміг.

Коли її чоло гаряче
Було тобі ворота в рай,
Ти небо цілував. Одначе
Тепер про сьоме забувай.

Як кровоточили на серці
ЇЇ калинові вуста.
Ти заглядав у вічі смерті, 
Їй помолившись неспроста.

Як рвались відчаєм шалено
Стежки тонесенькі судин.
Ти, розділивши біль із кленом,
Фатально лік губив годин.

Як у в'язничному тумані
Кляв усе, що не збулося, 
Гаї наснились на світанні
Із шелестом її волосся.

Як пульс пришвидшено стогнав
Німими докорами долі...
Ти біг за нею...Не догнав...
До скронь тулив листок тополі.

У маренні у хуртовину,
Ховаючи себе в снігу, 
Ти привида шукав? Людину?
Чи, може, мрію дорогу?

Що доторкнулася, як мати,
Сповивши у рясні слова, 
Уранці вивела із хати,
В неволю ночі завела.

Втирала сльози, як сестриця, 
Дала надією причастя...
Та цілий вік комусь кориться - 
Хіба це щастя?

Помазавши тебе набожно,
 чорнилами замість єлею...
Втекла. Лише думками можна
Тобі поговорити з нею.

Та і про що? Хіба про втому...
Ти тільки згідливо кивни - 
Зітре тривогу невідому
Із синіх вуст, як полини.

Або дими, що вкрили сливи, 
Чи молоко з дитячих літ...
До біса всі принади слави,
Як проорав пером весь світ.

Щоби знайти її і вкрасти
В останню мить - це віда Бог.
І подорожником прикласти
До шрамів сорока сімох