Коли війна...

Жаль, що світ по-справжньому дізнався про Україну крізь призму чорного диму з шин. Якби не ця януковицько-путінська наволоч, яка довго відгороджувала нас броньованими щитами брехні від цивілізованого суспільства, ми б здивували світ не в контексті революції чи війни. Нині ж Європа здивувалася: у самому її серці живе не сіра "совкова" маса з постколоніальним синдромом і комплексом національної меншовартості щодо великого російського брата, а народ із яскраво вираженим почуттям гідності, який виріс із Радянського Союзу і звільнився від посттравматичного страху, породженого голодоморами, депортаціями, гулагами, репресіями, розстрілами.
Ми здивували не стільки світ, як самих себе ("Україна - не Росія"). Ми почули себе("Слава Україні!" - "Героям слава!"). Ми зрозуміли себе ("Україна - єдина"). Наша війна - це революція свідомості. Війна, побудована на моральних засадах, - то революція гідності. Це не абстрактне поняття. То справжні вчинки реальних людей, то подвиги героїв, які соромляться, коли їх називають героями.

Революція гідності -

                              це коли ти не боїшся людини зі зброєю. ( Моя сусідка з квартири навпроти - медсестра однієї із львівських лікарень - розповіла про десятки поранених майданівців, які просять, аби їх не називали героями: " Ми не герої. Вам було гірше. Ми не бачили, хто в нас стріляв. На екрані - страшніше, бо камера показувала все". Ці хлопці дотепер мають чорну засмагу, яка не відмивається, - сліди революційного солярію з київської вулиці Грушевського).

                              це коли ти, перебуваючи в епіцентрі небезпеки, оберігаєш свою маму від поганих новин. (Моя  інша сусідка з третього під'їзду - Люба Іванівна - не знала, що її син потрапив у саме пекло на Майдані 18-20 лютого. І слава Богу, що не бачила інтерв'ю англійською мовою, яке Володя давав одному зі світових каналів. Син боявся завдати мамі болю й не сказав, де він насправді. Він оберігав сон своєї мами).

                              це коли ти назавжди дорослішаєш, розуміючи, що найбільше щастя - живий тато, який повернувся  з чорного від вогню й диму Києва. (Моя двоюрідна сестра, зайшовши в доньчину кімнату, побачила, як Марта зі сльозами на очах молиться за тата. Раніше, як здавалося, 15-річну дівчинку нічого, крім модних ґаджетів і брендових речей, по-справжньому не хвилювало. Нині ж вона бачила татка по телевізору: брат випадково натрапив в інтернеті на французький канал, який робив репортаж про майданівських медиків. Стажування у Франції дозволило досконалою французькою розповісти про військові будні українських лікарів. Марта пишалася своїм татом і дуже за нього боялася: так він схуд і змінився за ті дні в Києві.)

                              це коли   переживаєш за коханого й молишся за нього поетичними рядками, які рятують від небезпеки.(Моя подруга саме так виставляла щит проти злої кулі, яка могла потрапити в того, хто став дуже важливим у ті революційні дні)

                                                       

 Роксолана Жаркова

Вже завтра почнеться війна,
Ти вип'єш це небо до дна.
Десь там хмарою буду плисти, 
Коли тінню тобі - прости.
Коли сонцем тобі - грій долоні,
Як дощем - то не злись, що солоні...
Як вітром торкаю волосся, 
Вибач, що так повелося.
Якщо завтра війна таки, 
Назустріч - кулі, вгорі - літаки. 
Діждися ранкову зорю, 
З молитов тобі щит я зроблю.


................................................................


Цих колін розбитих сонця, 
Затемнені кров'ю й димами, 
І болю нема. Він з лиця
Сльозою тікає до мами.
У горлі -  розірваний крик, 
Гранатовий смак міді й цинку.
До смертей у боях ти звик, 
з тобою їх сотня, синку.
Ти з ними, за них, у них, 
Відбиваючи кулі плечима.,
Ти очі заплющив і стих.
Герої ж з сухими очима.


...................................................................



У цих ранах (їх рвано чи колото)
Розіллється крові золото. 
Розпливеться Дніпро потоками, 
Весна увійде тихими кроками, 
Розплете садів схрещені вени...
Тоді ви згадайте про мене.