Образок перший
Зазвичай бліда, нині моя бабця має молодечі рум’янці, на яких гуляють відблиски вогню зі старої кахляної печі. Напевно, її покоління, яке виросло на стравах, приготовлених на вогні, завжди вважатиме тільки таку їжу по-справжньому смачною. Так воно і є: скільки б я не пекла сухарі за бабциним рецептом у газовій чи електричній духовці, вони ніколи не були такими рум’яними і смачними, як із печі.
Але нині не про це: ми з бабцею Маринкою печемо паску. У сільській кухні з великими образами особливо чисто – вчора побілили. Бабця місить паску. У печі потріскують дрова. Збоку стоять рогачі й дерев’яна лопата. Тепло.
Спочатку печуться великі паски – у високих круглих формах. У той час не можна стукати дверима, голосно говорити, метушитися. Головне дійство дому перенесене в стару піч із коричневого кахлю.
«Оксаню, гадаю, жи треба добувати», - порушує мовчанку бабця Маринка. Дві високі паски вмостилися на білій вереті, застеленій на ліжку. Дух печі запаморочує, наганяє сон. Заглядаю до вогню – жар нагадує якесь екзотичне дорогоцінне каміння. Тоді мені подумалося, що саме так має цвісти папороть.
Бабця саджає в піч середні паски, але мені найцікавіше спостерігати за тими, які будемо святити, – високими й маленькими. Переживаю, аби добре викинулися з форми, не тріснули, були рівними.
«Вже пополудню, - каже бабця, - а ми шойно спекли-сьмо". "Богу дякувати, жи вдалися", - полегшено зітхає. Сідає на стілець, бере кілька яблук, повільно зрізує з них шкірку і їсть маленькими дольками.
Смак «бабціМаринкиних» пасок пам’ятаю донині, хоч уже десятий Великдень її з нами нема.
Образок третій
*********************************************************************
Образок другий
Стоїмо біля велетенського каменя на високій горі. Вище – Домініканський монастир. Унизу – селище Підкамінь. Перший день Великодня.
Ще з дитинства ми знали: у сонячні дні з підкамінської гори, на якій стоїть камінь, можна побачити Почаїв. Сьогодні нам пощастило: сонце визолотило бані лаври, туману не було. Здавалося, що навіть чути дзвони.
Уже шістнадцятий Великдень я зустрічаю далеко від Підкаменя, але обриси Домініканського монастиря й золоті бані Почаївської лаври завжди асоціюватимуться з Великодніми дзвонами над моїм рідним селищем.
Цей спогад виплив десь із підсвідомості, коли прочитала про Почаївську Свято-Успенську лавру в газеті « День» (за 4-5 квітня 2014 р.):
« А одну з акварелей Шевченко зробив з балюстради ((*Свято-Успенського собору*)). На горизонті видніється Домініканський монастир у Підкамені, що за 12 км від Почаєва (тепер – монастир Походження Дерева Хреста Господнього УГКЦ у селищі Підкамені Бродівського району Львівської області). Якраз між цими обителями проходив державний кордон між Російською імперією та Австро –Угорською монархією».
Тоді я не задумувалася над тим, що в той самий час хтось може шукати очима обриси Підкамінського монастиря на овиді і вслухатися, чи відлунюють у відповідь на почаївські дзвони підкамінські. Тепер я думаю про велику силу Господньої любові, яка зруйнувала кордон між двома українськими обителями, розвалила імперії й показала українцям воскресіння правди через цілюще відлуння Великодніх дзвонів.
*********************************************************************
Образок третій
Колись тут їздили розкішні карети, відбувалися прийоми. Пані в легких мереживних сукнях і з серпанковими вуалями повільно проходжувалися мощеними каменем доріжками, прикриваючись парасольками від сонця чи дощу.
Тоді, навесні 1992 року, ми, другокурсниці Бродівського педучилища, потай приміряли уявні великосвітські гардероби й "сідали" в екіпажі на внутрішньому подвір’ї Олеського замку. Наша весняна екскурсія, може, швидко б забулася або злилася в пам’яті з іншими мандрівками по замках України, якби не оте зворушливе « Ой зацвіли фіялочки…»
…Ми були першою в історії Бродівського педучилища музичною групою: окрім спеціальності «учитель початкових класів», здобували фах «учитель музики». Постійні репетиції – хор, ансамбль, спеціальність, театральні постановки – і жодної хвилі вільного часу. Ця мандрівка, яка перетворилася в репетицію просто неба біля Олеського замку, залишилася в пам’яті фіалковим цвітом, зеленим шумом, весняними лунами. Навіть водії зупинялися, аби послухати « Ой зацвіли фіялочки», «Ой нумо, нумо, заплетемо шума», «Кривий танець». А після такої розспівки весняним громом зазвучали « Весняні луни» - чотириголосся, складна партитура, оригінальна ритміка. Тоді, на 2 курсі, я ще не знала, що саме цей твір диригуватиму на державному іспиті .
На Великодньому конкурсі веснянок і гаївок ми посіли заслужене перше місце. Просто репетиція була не на рівні голосу, а на рівні серця.
*********************************************************************
Образок четвертий
Ніколи не забуду сльози Оксанки, яка в останню мить перед «До побачення, Оксано Володимирівно» розбила щойно розмальовану писанку. Розпач дівчинки був такий щирий, що захотілося їй віддати своє яйце. Але й тут не змогла допомогти: ніколи не встигала розписувати його до кінця, бо мусила вирішувати організаційні питання, які виникали під час майстер-класу. Особливе зворушення викликали хлопці, які настільки старанно водили писачками, що забували про імідж забіяк і ставали зосередженими художниками. Діти вчилися наносити воскові візерунки, готувати фарбу, знімати віск.
«…На білосніжній тарелі – писанки, мною розмальовані. У моїй руці – писачок: крап-крап, накрапує словами, у моєму серці – Україна: тук-тук, вистукує, бо живе…», - цитую твір Анни Степаненко, ровесниці моїх учнів. Потім читаю поезію Ігоря Калинця «Писанки»: на словах «…котились писанками ізгори ясні сонця у мамині долоні» зупиняюся довше, аби діти почули те, що хочу донести до їхніх ще не дуже свідомих голівок.(Згодом вивчатимемо вірш напам’ять). Після цього говоримо про майбутню екскурсію в Музей писанки, що в Коломиї. Наприкінці навчального року оформлюватимемо матеріали проекту про писанки.
…Перевіряю роботи – матеріали проекту « Я малюю писанку», виправляю помилки. Ловлю себе на думці, що переживаю не з приводу допущених дітьми огріхів. Думаю про те, чи залишилося оте «тук-тук» у серці.
Не знаю, чи розмальовує Оксанка писанки тепер. Але здогадуюся: колись їй буде приємно показувати своїм дітям чи внукам, як із-під розтопленого воску на яйці з’являються дивовижні візерунки. Горацієве «Ab ovo» - все починається з яйця – тягнеться від пра-пра-пра і не рветься від ваги століть.
Комментариев нет:
Отправить комментарий