Майдан - це ми

" Хтось із нас хворий - чи ця влада, чи я?"

Нині відбуваються події, які змінюють нас: додають віри на тлі зневіри, викликають симпатію, витіснивши апатію, спонукають до ревізії світоглядних переконань та аналізу власної поведінки в контексті сучасних викликів. Ще від початку Євромайдану мене не відпускала думка, що  десь про це читала чи чула. Після кількаденного пригадування-роздумування випадково натрапила на потрібний мені текст - " Записки українського самашедшого" Ліни Костенко. У романі йшлося про інший Майдан, але деякі думки настільки живо передають нинішню атмосферу країни, що хочеться їх зацитувати й поділитися з іншими. Як на мене, це момент істини, момент самовпізнавання. І цей " самашедший" - це, напевно, і я...


" Я втрачаю терпіння терпіти"

" Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути"

" Така наша українська Феміда - у грецької зав'язані очі, у нашої заплющені"

" Країною правлять привиди минулого"

" Росія - це великий спрут. Усіх, до кого вона привалилася боком, мертвіє тіло нації".

" Важко належати до народу, національна свідомість якого прокидається аж тепер".

"Люди не знають, кого вибирати, бо не можна ж вибирати когось з нікого". 

" Лисої Гори не треба, у нас шабаш у Верховній Раді".

" Боже, скільки народ має достойників, чого ж він так недостойно живе?

" Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа"

" У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне"

"Якби кожен усвідомив, що держава - це він, то досі у нас вже була б достойна держава".

" Україна скучила за собою. Майдан - це простір, де вона зустріла себе"