Не плач, наша дівчинко з Лисичанська... Вір: ця війна закінчиться
Позавчора чоловік повернувся із зони АТО. 5-денна волонтерська поїздка змінила наше ставлення до життя, як би ми не намагалися показати, що нічого особливого не сталося. Маркіян (недавно йому виповнився рік) спочатку тата не признав - у військовій формі,  неголений, весь пропах соляркою. Тепер я добре знаю, як почувають себе дружини волонтерів, і не можу уявити, як витримують матері і дружини солдатів, котрі на передовій, як живуть ті люди, де вдень і вночі стріляють. Кажуть, що чоловіки, які побували в зоні АТО, всього не розказують. Напевно. На другий день після того, як бібрські волонтери повернулися додому, сепаратисти градами зруйнували волонтерський центр у Дебальцевому, ще через день терористи намагалися захопити трасу Харків - Луганськ і стріляли по ній з усіх видів озброєння. Нині всі ризикують мовчки - щоб не засмучувати рідних.
...Чоловік розповідає про Схід. Жартує, що деякі  їхні польові  дороги кращі, бо втрамбовані танками. Загалом  дороги жахливі: машину довелося ремонтували кілька разів. Вражений, що жодного разу за ремонт не взяли грошей. Ночували у військових частинах.  Деякі  солдати не кажуть  родинам, де вони насправді, розповідають, що далеко від лінії фронту. Рятівна брехня заради спокою рідних.
Знайшли  батальйон, до якого жодного разу не заїжджали волонтери - донецькі хлопці
(далекобійна артилерія) були ошелешені такою увагою "бандерівців" із Львівщини. Були й випадкові зустрічі із земляками, і непередбачувані ситуації, але найчастіше чоловік повертався до розповіді про Лисичанський волонтерський центр. Серед дорослих на фотографії мила дівчинка. У мене її вірш і лист. Не плачу, бо знаю, що мої сльози порівняно з тим, що пережила ця дитина під час захоплення, а потім звільнення Лисичанська, ніщо. Чоловік каже, що таких патріотів, як ці лисичанці, там зовсім мало. Багато людей дотепер мовчки підтримують сепаратистів. Проукраїнські лисичанці переживають за своїх рідних. Вони помагають армії, чим можуть.З усіх сил намагаються говорити українською.  І вчаться не боятися. Не боятися любити Україну.
РS.Додаю лист дівчинки з Лисичанська, котра не боїться висловлювати свою позицію в місті, що розташоване за 50 кілометрів від лінії розмежування.

Здравствуй, незнакомый боец.
Пишу это письмо я - ученица 9-го класса Оксана. Последние события очень обеспокоили меня, и я, как и все, хочу, чтобы эта война скорее закончилась. Самое малое, что я могу сделать для мира в своей стране, - поддержать своими письмами вас - славных героев, борцов за свободу Украины. Вы для меня - пример подражания, образ настоящих защитников, мужественных и храбрых. Пусть наши письма согревают вас в холодную погоду и подбадривают в сложные времена. Я искренне надеюсь, что все вы вернетесь в свои родные города, к своим семьям и друзьям. Держитесь! Вся Украина с вами!
Все эти события вдохновили меня написать вам стих.

Хоть жизнь не так сладка была, увы,
Хоть не богаты были и умны речами,
Но в жизни мы не видели войны,
Не слышали мы выстрелов ночами,
Не видели, как люди погибают,
Иди лишь с автоматом, до предела,
Не видели, как слезы укрывают,
И кровь, пролитую от огнестрела...
И те, кто братьями казались нам, раскрылись,
Увидели их души изнутри,
Ничтожны и черны, все в бой просились,
Продали Украину за рубли.
Ну что, скажите, сделали плохого?
Зачем расплату нам и страхи знать?
Ведь не достойны бедствия такого,
Готовы мы за Украину постоять!
Мужей и сыновей отправим в долгий путь,
Ох не легка дорога, сердце стонет...
И боль в груди, но слезы лить
нам Украина не позволит!
Помолимся за наших всей страной,
Ведь знаем, нелегко на поле боя,
Вернитесь живи все, одной родней,
Мы снова будем жить в покое.
Забудем мы и выстрелы, и войны,
Но не забудем никогда мы тех,
Кто кровь свою пролил за наши жизни,
 "Героям слава!" - скажем мы в ответ.

Війну оголосили вже давно, або як Путін забирав наші землі за допомогою мови

Сьогодні День української писемності й мови. До 2014 року ми святкували цей день традиційно по-українськи  -  співаючи про солов’їну-милозвучну-батьківську-калинову-українську мову й  декламуючи  вірші, у патріотичному шалі не помічаючи, як вона  зникає з мовної мапи України. Ми не хотіли розуміти, що 1 українська книжка на 1 українця на рік – це практично гуманітарна катастрофа, ми не сприймали  статистичних даних про те, що українці стають нацією, котра мало читає. Ми не звертали увагу на те, що наші діти на дитячих майданчиках співають переважно російську попсу й дивляться вульгарно-примітивні мультики про Машу й Ведмедя, переймаючи моделі поведінки нахабної Маші – за ментальністю  типового мешканця «дружньої» до нас країни. Ми пишалися-гордилися-втішалися нашою мовою та багатою на героїчні сторінки історією і вдавали, що не помічаємо ворога, який уже сидить у нашій хаті. А ворог давно воював проти нас інтелектуально, вкладаючи великі кошти в популяризацію російської мови, книжки, серіалів, руками наших табачників змінював програми з української літератури й історії. І, як не прикро це визнавати, анексовані в 2014 році території де-факто були окуповані вже давно. Це зона нашої гуманітарної катастрофи, програна нами інтелектуальна війна.

Нині, у День української мови, я довго намагалася пригадати  цитату про пряму залежність між мовними й територіальними кордонами держави. Пам’ятала, що ці слова пов’язані  з Путіним. Як виявилося, з його дружиною – Людмилою Путіною.  

7 років тому я прочитала кілька лекцій на тему «Мова й політика» у Львівському обласному Будинку вчителя. Згадую, як тоді викладачі української мови й літератури обурювалися: «Лекція дуже цікава, але її треба читати не нам, а у Верховній Раді». Гадаю,серед депутатів  ВР були набагато поважніші за мене лектори з цієї теми. І не хочу вірити, що не було шансів щось змінити в гуманітарній політиці України. Просто мало хто здавав собі звіт у тому, що Україна має починатися з мови, освіти й культури. А слова Людмили Путіної були дуже прості в плані діагнозу тогочасного стану національної свідомості (чи радше несвідомості) українців: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови». Ось вам і анексія. Коротко і ясно. Як і рецепт відновлення кордонів  - за перефразованими словами колишньої дружини Путіна: «Кордони України проходять по кордонах вживання української мови» (нічого не маю проти російськомовних українців, просто вони мають володіти й українською мовою на тій простій підставі, що є громадянами України). Отож ми маємо виграти інформаційну, мовну й інтелектуальну війну проти Росії, бо саме мова – це дуже  ефективна інтелектуальна зброя.

***Ще раз переглянула тексти  лекцій і вирішила подати кілька уривків, які видаються мені найбільш актуальними (навіть через 7 років)

****************************************************

«Як зазначають Г. Залізняк, Л. Масенко, своєю бездіяльністю  нинішня українська влада дозволила Росії успішно повторити імперський проект русифікації України півторасотлітньої давності: після введення Валуєвського циркуляра флігель-ад'ютант Олександра ІІ барон Корф представив імператорові програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до черезвычайности дешевыми русскими книгами».

                                                              **********************

«Ми можемо відверто говорити про те, що Україна втрачає свій інформаційно-культурний простір, бо навіть за умови формального збереження української мови, вишиванок, писанок та інших атрибутів народної культури ми можемо втратити національну самоідентичність та асимілюватися з іншими націями. Західний дослідник тоталітаризму Карл Фрідріх зазначав, що основними сферами, які визначають монополію на владу, є засоби масової інформації, збройні сили і сфера економіки. Отже, перше місце посідають ЗМІ, таким чином інтелектуальне насильство, як і інтелектуальна самооборона, є найдієвішими.

Тому саме у державотворчому процесі чільне місце відводиться національній мові як об’єднавчому чинникові, а викривлена мовна ситуація, постійні мовні конфлікти шкодять суспільній консолідації. Мовна денаціоналізація (а саме це було метою совєтської влади) деформує національну свідомість, робить націю слабкою, нездатною боротися за власну державу. Асиміляційні процеси руйнують психологічний механізм колективного самозбереження і самозахисту».

                                *************************

 «Совєтські ідеологи добре це розуміли, тому не залишили жодної «білої» плями в мовній політиці. Зокрема, сліди мовної денаціоналізації, національного самоприниження спостерігаємо й нині. Дотепер совєтське минуле нагадує про себе назвами перейменованих вулиць, міст, сіл.

Номінологія як наука доводить, що не тільки ім’я впливає на долю людини, а й назва міста, чи країни, де вона народилася. Масові перейменування вулиць, проспектів, міст, сіл зумовили втрату знань про історичне минуле свого краю, прискорили асимілятивні процеси, відірвали від національного кореня. Гаслом того часу стали слова: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз».

Політика насильницьких змін топонімічної карти України руйнувала мислення українців. Живучи в населених пунктах із бутафорними назвами, українець втрачав ґрунт під ногами, відчував власну меншовартість. Дотепер через назви міст оживають ідеологи совєтської епохи:

 - Кіровоград, обласний центр, названо на честь С. Кірова, першого секретаря обкому ВКП(б) (1927). Саме він керував будівництвом Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецького табору особливого призначення. Убивство ж С. Кірова зумовило масові репресії українців.

 - Цурюпинськ, місто на Херсонщині (колишня назва – Олешшя, на поч. XVIII ст. тут була Олеська Січ, що проіснувала 20 років), названо на честь совєтського комісара з продовольства, людини, яка керувала продрозверсткою. Нещодавно канал «1+1» подав інформацію про те, що активна громадськість краю відстоює перейменування свого міста, повернення до автентичної назви. Процес розмулення національної пам’яті (і, знову ж таки, через мовний контекст історії) триває, засвідчуючи те, що мова є явищем суспільно-політичним, націєтворчим. (Уже нині додам, що Цюрупинськ залишився Цюрупинськом)

 - місто Орджонікідзе на Дніпропетровщині названо на честь втілювача совєтської ідеї на Кавказі Орджонікідзе, який брав участь у поваленні урядів в Азербайджані, Грузії, Вірменії. Селище з такою назвою є ще й у Криму.

 - на Чернігівщині є місто на честь сумнівного героя Щорса, Одеська область славиться Іллічівськом, Котовськом, Фрунзівкою, Комінтернівським. Полтавщина має Комсомольськ.

Крим узагалі є територією топонімічного геноциду. Після депортації татар тут намагалися знищити будь-які згадки про цей народ, тому майже всі населені пункти русифікували. Іслам Терек став Кіровським, Ічні – Совєтським,а Сім Колодязів перейменували на Леніно».

**************************************

Вчитися, як захищати рідну мову, треба у нашого північного сусіда. На одній із конференцій Людмила Путіна сказала: « Утвердження кордонів російського світу – це й оборона, і зміцнення національних інтересів Росії… Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».

Нині не можна розчаровуватися в Україні. Тому після дещо прикрих слів на нашу адресу хочу привітати всіх із Днем української писемності й мови та нагадати, що кожен Божий день ми маємо працювати на своє українське майбутнє, бо Україна починається з нашого ставлення до ключових речей, які є націєтворчими, - мови, культури, історії. А ще майбутнє України залежить від того, як ми ставитимемося один до одного. Будьмо взаємоввічливими й вимогливими до себе. Україна буде такою, якими будемо ми.

"Найкраще зайнятися якимось сенсовим ділом..."

     "Зовнішній світ надто агресивно порушив мою "територіальну цілісність". Я мушу боронитися. Мушу латати дірки в психічній структурі - найкраще зайнятися якимось сенсовим ділом... Тобто я свідомо заганяю себе на територію рефлексії - єдиний спосіб вигребти з потоку емоцій та відрухових реакцій..." 

На жаль, не пам' ятаю автора цитати, яку недавно виписала (може, це був коментар у мережі"Фейсбук"). Хотілося зберегти цей текст, аби показати людям, котрі постійно на щось нарікають, ні в що не вірять, плачуть за тим, на що сподівалися; а воно, бачте , не збулося, тому що хтось мав це зробити, бо "він був на Майдані" (одному чи другому)... і т.і. 

Нині не можна нарікати і плакати. Це слабкість, на яку розраховує агресор. Треба наново шукати себе в цьому світі. Ніхто не буде рятувати нас, крім нас. Треба дійсно зайнятися якимось сенсовим ділом, щоб знати: я зробив принаймні те, що міг.

Про сенсове діло докладніше

До акції " Маскувальна сітка руками волонтерів", на моє здивування, долучилося досить багато людей. І (що просто неймовірно!) - серед них не було жодного песиміста. Кожен  розповідав щось зі свого досвіду, не помічаючи, що вчить інших шукати в житті позитив, дивитися на чорне з перспективою побачити біле. Мені пригадалися слова з нещодавнього тренінгу, де лектор наголошував на тому, що кожна людина, яка трапляється на Вашому шляху, є вчителем. Нині це як ніколи актуально: ми навчилися слухати одне одного, бо крізь  канонаду смертельних пострілів зі Сходу виразніше прослуховується биття серця й дихання людини, котра поруч. Отже, про те, як разом робити сенсове діло, про рефлексію і  вірус волонтерства.  

Територія рефлексії: кілька кадрів

Кадр 1. 

Хто б міг подумати, що в 2014 ми будемо плести маскувальні сітки для армії. Моя сусідка пані Марія Марків каже: "Колись наші рідні гинули за Україну, а ми мусимо робити те, що можемо". Під час роботи згадує свого рідного дядька (татового брата) з села Подусова - Івана Цупера, який загинув у 27-річному віці. Бойовик сотні "Бурлаки", псевдо "Листок", під час однієї з більшовицьких засідок ціною життя врятував кількох побратимів. Вечір 24 травня 1948 року став останнім у житті повстанця. Добрі люди зберегли згусток крові, який залишився на місці тіла, і поховали його в спільну могилу, де лежали герої.
                               Не плач, мамо, у хустину кров мою зібрали 
                                І у братськую могилу її закопали...
( з вірша Марії Лявер)

Кадр 2. 
П. Петро Лукасевич цілий день різав шматки для маскувальної сітки. Завдяки йому робота йшла злагоджено і швидко. Згадував про маму, яка пережила вимушене переселення, переслідування, 9-річне чекання чоловіка, але завжди шукала в житті позитив.Так і прожила - була світлом і теплом для інших.  
Найбільше я пошкодувала про те, що не зустрілася особисто з п. Оленою Лукасевич (скільки подій ця сильна жінка тримала в пам'яті!). Вона померла минулого літа.

Кадр 3. 
У четвер бібрські волонтери знову їдуть у зону АТО. Ми передамо їм сітку і голубів миру. 
Ірина Дмитрівна разом зі своїми вихованцями виготовила паперових голубів  для солдатів. Діти попросили виховательку підписати подарунок так: "Дорогі солдати! Дякуємо Вам за те, що ми спокійно спимо".

Кадр 4.
Діти були найактивнішими волонтерами нашої акції. Велосипеди лежали на тротуарах, батьки по кілька разів кликали їсти, комп'ютери й мобільні телефони дістали несподівану відпустку.
Дітлахи говорили про солдатів, бронемашини й танки, які будуть врятовані завдяки нашій захисній сітці, про останній день народження Путіна :) і про перемогу. Найчастіше питали про наступну сітку, яку будуть плести ще краще, бо вже навчилися.

Кадр 5. 
У суботу мені зателефонував Андрій Назаревич - запросив на відкриття пам'ятника Юліанові Головінському, сотнику УГА. На жаль, не змогла поїхати, бо акція з плетення сітки ще тривала.  Дзвінок допоміг мені зрозуміти, наскільки ці події пов'язані. Ми плетемо сітки в тій місцевості, де відкривають пам'ятники на честь Героїв, для територій, де ще стоять пам'ятники леніну (орфографія моя). Моя відповідь скептикам, які вважають, що спочатку треба будувати дороги, піднімати економіку, а потім думати про пам'ятники, буде така: деформовану свідомість відновити набагато важче, ніж економіку. Війна прийшла тільки на "архіпелаг СОВОК на карті України" з вулицями Леніна, заводами Ілліча, шахтами і пам'ятниками на честь комуністичних подій і лідерів, у міста з совковими назвами. Ось вам "Ну що б, здавалося, слова...". Ну що б, здавалося, пам'ятники  Степанові Бандері у Львові, Юрієві  Шухевичу в Калуші? А річ у тому, що ця територія маркована людьми, які знають, хто вони. Тут інформаційну війну Путін програє. Ми знаємо, хто був перед нами і за що гинув. До речі, пам'ятник Ю. Головінському мав стояти в Бібрці, але місцева влада працювала на ригів і затягувала з дозволами на встановлення . Як наслідок, родичі Юліана Головінського після кількох років марної боротьби з "глупством бібрецьким" вирішили встановити пам'ятник у Львові (на  вулиці В.Симоненка, біля церкви  Володимира та Ольги, відкриття відбулося 12 жовтня 2014 року).

Кадр 6.
Із найприємнішого.
Я найбільше переживала, де надалі плестимемо сітки: підуть дощі, буде холодно. Де знайти приміщення? Учора проблема вирішилася. Завдяки одній з найактивніших учасниць акції Аллі Приступі справа буде продовжуватися: нам допоможуть працівники УП ( їхній керівник погодився надати приміщення для цієї потрібної справи).

О ювілеї, ювілеї
Всі пера вмочені в єлеї... (Л.Костенко)

(Не)єлейні спогади перед ювілеєм:
кілька фрагментів

Коли мій Маркіясик солодко сопе в своєму ліжечку під час післяобіднього сну, я переважно читаю: ця півторагодинна (якщо пощастить) чи годинна перерва  - це я, тиша і книжка. "З мапи книг і людей" О. Забужко перечитую вдруге: для обдумування-обмірковування першого разу було замало. Думки розганяє стук у двері: дзвінок ми відімкнули ще тоді, коли народився Маркіян. Відчиняю. На порозі чоловік. Дає мені газету і буклет-запрошення, перед тим з'ясувавши, чи перед ним адресат.
Мене запрошують на ювілей. Все ж таки це зворушує - добрий старосвітський звичай вручати лист особисто.
Іменинникові - 10 років. Намагаюся згадати, коли вперше з ним перетнулася, зустрілася, познайомилася, побачила. Першого разу не пам'ятаю. Але спогади, переганяючи один одного, заповнили мій запит пам'яті. Виявляється, їх навіть багато - прожитих разом сторінок. За 10 років мого спілкування з бібрським відділенням Всеукраїнського об'єднання ветеранів назбиралося чимало фрагментів. Це  не просто відбитки дійсності - це сліди-світлини, які я буду відчитувати з кожним днем уважніше.

Те, що викликає зараз найбільше смутку 

Ольга Петрівна завжди була присутня на міських заходах. Активна громадянська позиція і рух додавали їй сили й оптимізму. Пам'ятаю, як захоплено вона брала участь у конкурсі під час Шевченківських днів (травень, Кобзаревий майдан, 2011 р.), як раділа, що внук Максим отримав приз. Згодом ми ще мали одну спільну "таємницю" - про її, як виявилося, родича - Андріяна Леськіва, керівника відомого оркестру "Львівські фанфари", який на моє запрошення приїхав у Бібрку на 800-річчя міста.
...Мої колеги вирішили мені не казати про раптову смерть Ольги Петрівни (через те, що я очікувала дитину). Рідні теж вирішили не засмучувати.
У той день я захотіла піти на могилу свекра. Справа від доріжки копали яму. Я не могла повірити очам: то було місце коло чоловіка Ольги Петрівни. Це було занадто несподівано й прикро. А ще несправедливо: померти тоді, коли є стільки планів.

Те, що тішить щодня

У моїй бібліотеці є ювілейне (до 200-річчя) видання  "Кобзаря".Так із народженням синочка мене привітала Марія Іванівна Сидоренко. Ця енергійна жінка є прикладом постійного руху - бути присутньою там, де відбувається щось важливе, знати, переконувати, працювати, радити, вчити, допомагати...Якщо хочете познайомитися з рафінованим альтруїстом - не помилитеся, коли поговорите з Марією Іванівною.

Те, що залишиться в історії міста

Лідію Миколаївну Носальську поважають за працю (її картини є в багатьох бібрчан) і скромність. Потреба бути потрібною (даруйте за тавтологію) дає натхнення по краплині відтворювати життя "як воно є" - особливо в містечку, яке за стільки років стало рідним. Колись із робіт Лідії Миколаївни відновлюватимемо в пам'яті те, що вже кануло в Лету.

Картини Л. Носальської

Те, що буде колись

Через кілька років у нашому парку стоятиме такий пам'ятник. Пам'ять про Івана Франка й Уляну Кравченко й тих, хто втілював цю ідею: бібрських ветеранів.

Те, що було найяскравішим 

Про парад вишиванок

Незважаючи на те, що членам організації вже понад 70, а 13-ом  навіть понад 80 років, вони стали активними учасниками патріотичної ходи.

Те, що надихає: 

про керівника Бібрського відділення Всеукраїнського об'єднання ветеранів Ярополка Царика

Дуже люблю телефонувати до Ярополка Михайловича. Ще більше тішуся, коли він дзвонить до мене: знаю - буде щось цікаве.
...Жовтень 2011 року. Із центру міста  виходить оркестр "Львівські фанфари" під батутою Андріяна Леськіва і прямує до школи. Там відбуватиметься захід "Невідомі/відомі бібрчани". Я навіть не сподівалася, що стільки знаменитостей - вихідців із Бібрки- приїде на ювілей міста. Було багато зворушливих слів, зустрічей, сліз, музики, розповідей, спогадів, пам'ятних світлин.  Нині зізнаюся: ідею заходу підказали мені 2 речі: книжки Ярополка Царика " Бібрчани в історії отчого краю" і "Місто з бобром на гербі" та зустріч із фотохудожником Петром Грициком.
...А втім, усе-таки вмочу перо в "єлей" (усе-таки ювілей!) і відкрито скажу: пане Ярополку, Ви Майстер. Майстер ідей і прагнень згуртувати навколо спільних справ бібрчан.

Те, що додає сили

Мені дуже імпонує активна життєва позиція ветеранів. Попри проблеми зі здоров'ям, вони завжди йдуть туди, де щось важливе. Багато людей, маючи автомобілі й здорові ноги, не потрапляють у ті місця, куди дехто йде навіть із ціпком, перемагаючи біль (у центрі світлини - багатолітня голова Союзу українок Бібрки Ганна Пушкар, член ветеранської організації). Нещодавно в Бібрці стартував "Галицький КіноКлюб",серед учасників якого бачу й наших ветеранів. Запрошуємо, дорогі наші, до співпраці - підказуйте, радьте, приходьте.

Те, що обов'язково здійсниться
Дорогі наші ветерани! Бажаю віри в ці непрості для України часи, сили, здоров'я. І мир обов'язково настане, бо правда за нами. Слава Україні!

Вітаємо ТЕБЕ...

І. Майже "потік свідомості" за Дзвінкою Матіяш (римейк)

"Нам бракує аристократизму, нам бракує свободи думки, нам бракує щирості висловлювання, і культури взаємин, і економічної стабільності, і бізнес-етики, кондиціонерів у громадському транспорті, цілодобового безкоштовного інтернету в університетах та поза ними, також безкоштовних цілодобових туалетів і високої заробітної платні для вчителів, лікарів та інших, до них подібних, ах, моя дорога батьківщино, розташована майже в самому серці Європи, як нам з тобою не пощастило. Хоча тобі з нами, здається, також". 

                                                             Дзвінка Матіяш (з "Роману про батьківщину"), 2006 рік

У  2014 я би дописала: "Нам бракує сучасної зброї, літаків, бронетехніки, бронежилетів, тепловізорів, справжніх генералів, щоб вигнати цю московську орду, ах, моя дорога батьківщино, розташована майже в самому центрі Європи, як нам з тобою хочеться вільно дихнути свіжим українським повітрям свободи; як нам з тобою не пощастило на сусідів зі сходу, гомосовєтікусів, на ялових президентів, колаборантів, сепаратистів, конформістів, фарисеїв, які оскверняють своєю дволикістю храми...Хоча ...............

Ах, моя дорога батьківщино, як нам з тобою пощастило на Воїнів Світла з Майдану, на волонтерів, на Святка Вакарчука, Руслану, "Небесну Сотню", "Айдар" і  "Донбас", Джамалу, Макаревича , Новодворську (хай з Богом спочиває), Ольгу Богомолець, Ліну Костенко, 10-річного хлопчика, котрий 1300 гривень віддав не на планшет, а на АТО, Романа Скрипіна, який називає речі їхніми справжніми іменами навіть мовою жестів, на бізнесменів, котрі люблять тебе не заради великих заробітків, а до глибини власної кишені, на українців, які приймають біженців з Донбасу і проявляють варте ангелів терпіння навіть після вислуховування їхніх хворих на пострадянські міфи думок і припущень.

 Ах, моя дорога батьківщино, як нам усе-таки пощастило з тобою, а тобі з нами. Просто треба до кінця пройти цей шлях разом. Нам бракує багатьох речей, але не бракує ЛЮБОВІ  до тебе. Тому вітаємо  ТЕБЕ з твоїм святом. Ми нарешті зрозуміли, скільки коштує твоя НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. 

ІІ. День Прапора Й День Незалежності в Бібрці: фотофакти

 "Одягнули" Бібрку у вишиванку (Сергій Колесніков, Владислав Довгаль, Сашко Швець)

Василь Яртих проводить інструктаж перед роботою

  Бібрська самооборона святкує День Прапора

 Флешмоб до Дня Прапора "Прикрась своє місто"

 Коло головного прапора Бібрки

 Гімн України

Усмішка до Дня Прапора (Оля Дейнека)









Кольоровий настрій (Уляна Роїк)

Дещо з історії українського прапора (Олег Довгаль)

Світлина на пам'ять

 Флешмоб "Розмалюй своє місто" (До Дня Незалежності)

 Відкриття "КіноКлюбу" в Бібрці (за сприяння Української Галицької Асамблеї та Бібрської самооборони) на День Незалежності України

Координатор "Кіноклюбу" Уляна Роїк

  

Під час перегляду фотопрезентації " Наш Майдан" (про участь бібрських хлопців у лютневих подіях )

Перегляд фільму про поїздку бібрчан в зону АТО

Перегляд фільму "Революція гідності"

 

 Злата теж записалася в "КіноКлюб"

Нехай не гублять зорі в гороскопі їхнє дитинство...
Історія перша
Нині вкотре впевнилася: діти є нашим найкращим відображенням. Їхні ігри ілюструють стосунки дорослих, діалоги відлунюють нашими думками, вчинки віддзеркалюють спосіб життя батьків. Наші діти - це ми.
Гуляла сьогодні зі своїм дев'ятимісячним синочком у парку. На вимогу Маркіяна (а він полюбляє товариство) під'їхала візочком до гурту дівчаток, котрі, як виглядало, придумали якусь цікаву забаву.  Діти облаштували маленьку крамницю, в якій продавали, окрім дитячих дрібничок, плетені стрічки, які тут же й виготовляли. Ми взяли блакитно-жовту пов'язку на руку і прикрасу для візка в кольорах прапора УПА. Тоді я подумала, що діти вміють гарно проводити час і зовсім не зауважила інших деталей, які згодом здивували.

Увечері з сином гуляє чоловік. Вони повернулися з прогулянки ще з одним національним оберегом. "Ми вже купили вранці", - сміюся з приводу нової покупки. "А знаєш, на що збирають гроші ті діти, які роблять стрічки?  На армію"...
...Наші діти - це ми. Це історія нашої країни. Це дух міста, в якому живемо. Це слова й тексти наших розмов, розповідей, діалогів, суперечок. Це наш політичний дискурс. Наші діти - це наше ВСЕ. 
Самооборона Бібрки замовила в дівчаток 50 таких стрічок-оберегів для бронежилетів: якраз на наступний день планували виїзд у зону АТО з гуманітарним вантажем. Діти оперативно виконали роботу, бо вранці амуніцію мали освячувати. Дівчатка отримали чесно зароблені 100 гривень. Вони купили не цукерки, не морозиво, не іграшки - діти принесли до намету, де збирали внески, продукти для армії. ... Вони - наше ВСЕ. 

І не дай Боже ми допустимо, аби наші діти побачили війну. Поки що вони про неї тільки чули, на відміну від їхніх ровесників зі Сходу, які бачили смерть упритул і стали дорослими завчасу. Ті діти розумітимуть кожне слово з вірша Ліни Костенко, який вивчають за програмою:
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубили зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Боже, не допусти, аби зорі в гороскопі згубили їхнє дитинство. 

Історія друга
Нині в десятирічної Соломійки день народження. Кожного року в цей день першими її вітали мама й тато -  і подарунки були гарні, і день був такий веселий. Сьогодні тато не зміг її привітати навіть телефоном: із зони АТО дзвонити небезпечно, та і зв'язок не завжди є.
На подвір'я заходять незнайомі чоловіки, кличуть дівчинку. Це волонтери вирішили зробити  сюрприз - привітати її, поки тата нема. Гарні ляльки в українських строях, солодощі. І неприхований сум в очах Соломійки - день народження без тата. Всі розуміють, що найомріянішого подарунка нині не буде. Бабуся намагається потішити дівчинку, хоч збоку помітно, як важко самій дається зовнішній спокій. Коли несподівані гості прощаються, жінка дає їм листок: "То Соломія пише. Пише вірші татові."

Татові
Так хочеться в минулий рік!
По морі безтурботно пливти,
 відчути дотик хвиль до ніг...
Як добре, як  нема війни.

А тепер не громи літні стогнуть,
кроплячи спраглу землю водою...
"Буки", "Гради", міни її орють,
заливаючи нас журбою.

Моє серце рветься на шматочки, 
коли чую зі Сходу погані новини.
Там наші батьки, там чиїсь синочки, 
Врятуй, збережи їх, Господи милий!

                                                                     Соломія
( О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!Ліна Костенко)

Татко обов'язково повернеться. Тільки треба чекати, Соломійко. Перемога за нами. 

Треба любити Україну до глибини власної кишені

І. Вступ-обґрунтування (можна пропустити)
Сьогодні в одному зі своїх постів на " Фейсбуці" Оксана Забужко написала: "Армія - це вертикаль, де у начгенштабу і рядового бійця має бути "один кровообіг". І бійці це мають відчувати, відчути - бодай один раз наочно". Українські реалії такі, що вище військове керівництво не завжди готове адекватно реагувати на виклики цієї гібридної війни, а держава із запізненням  допомагає своїй армії через бюрократичну тяганину, що згодом обертається великою кількістю жертв. Так-от, нині я пишу не з метою критикувати військову верхівку й вище керівництво держави - вони мають бути покарані за злочинну бездіяльність чи непрофесійність ( вояки, які в зоні АТО відвойовують по сантиметру українську землю, налаштовані категорично й після перемоги обіцяють піти на Київ, якщо нічого не зміниться). Я пишу з наміром звернутися до українців, аби запитати: " А хто в цій ситуації має підтримувати свою армію?"Уявіть, якби всі тільки критикували владу, а не допомагали війську, скільки б ще жертв було? Наразі допомога волонтерів є порятунком для багатьох солдатів, а броня, куплена за  доброчинні кошти, стала щитом проти смерті. Аж тепер держава - після дозволів-тендерів-конкурсів... - починає одягати свою армію. А скільки часу наші хлопці вже малюють червоні квіти з крові на мапі України? Скільки риторичних запитань потрібно ще поставити тим українцям, які вважають, що вони не мають помагати армії? Де-юре не мають, згідна, де-факто - зобов'язані. Коли у 20-і роки такі ж українці думали, що все само собою вирішиться, у 33 змушені були їсти один одного, а в 37 тоннами "удобрювали" вічну російську мерзлоту.
Отож у нинішніх обставинах стосунки "армія - народ" можна окреслити перефразованими із О.Забужко словами: "Армія - це вертикаль, де  в кожного українця і рядового бійця має бути "один кровообіг". Кожен внесок - це цвях у труну Путіна, даруйте за чорний гумор.
І любити Україну в даній ситуації треба до глибини власної кишені. Про душу, серце, мову, пісню, вишиванку поговоримо після перемоги.

ІІ. Конкретно про подію: майже звіт

Бібрські волонтери в зоні АТО

У четвер, 24 липня,  самооборонці Гринус Р., Влайку В., Патецький І. вирушили на Схід України (у зону АТО) для постачання зібраної бібрською громадою допомоги.  Біля м. Красний Лиман (Донецька обл.) хлопці зустріли колону вояків  24-ї механізованої бригади і передали їм запчастини до БТР-ів та продукти харчування. Запчастини до військової техніки втішили вояків більше, аніж продукти. Наступним завданням самоборонців була зустріч із майором Демчишиним, котрий походить із села Ланів). "Наздогнати" його вдалося вже аж у Луганській області. Через нього передали адресну допомогу нашим землякам Симку І. й Ковальову Б. Також цьому підрозділу віддали й значну частину зібраної допомоги. Після цього волонтери поїхали в напрямку  Слов’янська, до місця попередньої дислокації 24-ї бригади (на цей час там залишались декілька підрозділів). Увечері прибули до г. Карачун, зустріли артилеристів, котрі ще не встигли передислокуватися. Тут уже віддали воякам майже увесь вантаж. 

Приємною несподіванкою була зустріч із ще одним земляком – Дмитром Чаплинським із с. Великих Глібовичів. Йому віддали наш бронежилет 5-го класу (куплений його родиною бронежилет за 6000грн. виявився підробкою , не витримував і пострілу з пістолета  - самооборонці розшукають непорядного продавця й поговорять з ним по-чоловічому). Також доброчинці віддали артилеристам дві якісні радіостанції (їхні  були вже цілком непридатні). Переночувавши в полі (саме в таких умовах живуть солдати бойових частин), зранку бібрчани вирушили в м. Слов’янськ.

Тут  у частині ВВ зустріли ще одного земляка (до слова, мого колишнього учня), Чуру Василя з с. Шпильчини.  У Слов’янську бійці виконують функції міліції (місцева міліція зрадила
Україну й допомагала окупантам). Умови проживання тут суттєво кращі – живуть хлопці у приміщенні одного з технікумів, мають необхідні санітарні умови й кухню.  Їм передали залишки вантажу - продукти.

Далі, їдучи уже в напрямку дому, зупинились у військовій частині біля м. Ізюм, що теоретично перебуває далеко від зони бойових дій. Виявилось, що напередодні вночі на вояків було скоєно напад сепаратистів, одного бійця поранено. Для цієї частини адресну допомогу мали наші побратими.

Усі вояки, з якими доводилось розмовляти, налаштовані захищати Батьківщину до самої перемоги над московськими окупантами. Нещодавно командир батальйону «Київська Русь» Олександр Гуменюк дуже влучно охарактеризував ситуацію з українським військом:

"Держава дала нам лише зброю та боєприпаси, все інше нам дали люди". 
Хтось має інший варіант?

ІІІ, Хати скраю вже нема. Ворог на нашій землі. 
Допоможи своєму війську

Бібрка, пл. Національного відродження. 
Потрібно: засоби гігієни, білизна, шкарпетки, продукти, гроші.

Люби Україну до глибини власної кишені